Думи старика - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 2

Сину мій!.. Я, твій білоголовий отець, лежу хрестом перед тобою й кличу: «Сину... пробудись! Се не може бути правдою, що душа твоя прекрасна завмерла і сім голів, і сім уст, і сім очей випили життя й свідомість із неї…»

То, може, очі мої старі осліпли й не довиджують добре. Може, то й вони туманять мене й шепчуть, що і внуки мої, а твої діти, здвигають байдужно рамена до пісень діда й прадіда свого і казок їх про правду й неправду не хотять знати, а ще менше - віщування про будучність! Що їх душі, мов ті деревця молоді, зігнені рукою невидимою якось убік, кривляться вершком радо до землі, неначеб небес над собою не бачили і всякої висоти уникали! Тому в них не розвинеться ніколи пишна корона на голівках і над їх вершком орел про­літати не буде...

Може, я помиляюсь, сину мій, може, я осліп, але коли я осліп, то не осліпла душа моя, що одна тебе добре знала й знати буде, коли і всі забудуть, який ти був. Мій біль за тобою червоний, як кров.

Ти потонув.

Я молюсь за померлу душу твою...

II

Доню моя!

Отець і мати казали: не виходь за оцього чоловіка заміж. На нім смерть своє п’ятно витиснула й жде лиш свого часу, щоб його з собою взяти.

А ти відповіла рішучо й спокійно:

«Нехай би я з ним лиш один рік жила, а покинути його - не покину. Я ж його люблю!»

Чудо вложила в своє слово... Вийшла за нього. Господь був ласкав, що дарував йому п’ять років життя. Значить, п’ять разів стільки, як ти сподівалася. Потім прийшов рече­нець, і смерть сталася мовчки, без багатьох оповіщень, і він пішов із нею.

Мені остався в пам’яті твій божевільний крик, як він по­кинув тебе. Ти кричала так страшно, що він мусив тебе ще духом чути; і певно, бо й як же ж міг би був тебе відвідувати! Ти говорила мені опісля, що заєдно чуєш його поодинокими хвилями в хаті коло себе...

Я тобі кажу: твоя душа збільшилася з терпіння і тому-то чула його.

Чисте й гармонійне було ваше пожиття, і хоч ви на мене не зважали, дітоньки мої, а я вас заєдно бачив...

До однакового ступеня були уми ваші виплекані, до однакового ступеня внутрішня краса в вас розвинена, до однакового тону настроєна.

А потім... Ви держались якимось чудним інстинктом якогось тайного правила, яке можна, приміром, уложити в такі слова: ви все утримували, що треба ще щось учинити, щоб любити одне одного взаємно, щоб себе взаємно здобути, себе взаємно заслужити. Ви не вважали себе одруженими, не думали, що «здобули» себе вже; що вже одне одного цілком гідне, варте. Ні. Ви оставляли все ще щось між собою до здобуття неосягненого...

Ви знали, що гармонія не може існувати, не може від­дихати, наколи між людьми, що хотять із собою гармонійно жити, не останеться ще щось таємничого.

Ви ніколи не допускали, щоб одверність і вирозумілість затиралися межи вами, але заразом ви завсіди оставляли ще дещо в домівстві думок і почувань, що становило, що ви завсіди прагнули взаємно свого товариства.

Ваші істоти задержали через те ту почасти невияснену «внутрішню красу», яку звемо словами «приємність, милість»: бо ви задержали обоє непорочний змисл, що ніколи не пере­стає бажати, щоб подобатись. То бачив я, дітоньки мої. Тепер відбивається та ваша колишня гармонія в ваших дітях.

Ти осталася сама з своїми дітьми. Дітоньки! Ви не зважаєте на мене, а я вас заєдно бачу.

Я бачу, як ти, осамітнена, заходиш коло своїх менших і дорослих дітей. Я сказав би - глядиш подвійними очима на них. Раз - за мужа свого, а раз - за себе.

За мужа - щоб в його дусі бути товаришкою й виховувачкою дітей його; а раз за себе - щоб з твоєї особистості набирали духовного корму й укладу.

Я бачу, як ти з напруженням своїх сил моделюєш ті дрібні істоти, а старшим стараєшся потонути цілою душею в нутро, щоб його добре збагнути і його будучину обчислити. І я здалека бачу, як їх будучина укладається, тому що має за собою цілий ряд минувшостей. І добре робиш, що знадвору набираєш зніження й зтоншення, вкладаючи їх в їхнє нутро, бо воно буде гарне й здорове.

Внуки мої дорогі!

Я виджу вас і люблю вас. Але ви вже не нагадуєте мені мій дитинний вік. Ви чимсь досконаліші, дозріліші й виразніші в почуваннях і думках своїх. Чимсь більше зложені, але й повніші свого буття. В вас душа збільшена матір’ю вашою.

Але заразом бачу я віддалення доньки моєї від мене й віддалення ваше від матері вашої! Глядіть за собою й не стратьте з очей те золоте пасмо, що в’яже її до мене, а вас до неї - і тим до народу нашого, як стратив його з очей син мій нещасний, через що на личку і в душі дітей його зникло п’ятно народу нашого.

Співайте ті пісні, що я їх дитиною співав, що передав їх матері вашій, а вона передала їх вам, а коли вас доля розкине бутно тут і там,- по піснях тих пізнаєте себе, і відживе й мати ваша, і дід, і прадід, і всі приналежні до нас...

Розумієте?

І що я ще хотів сказати?

Не знаю. Може, вже й усе сказав. Але слухайте...

Давно старались люди закони природи відкрити. Тепер стараються відкрити закони душі, а далі... але тут і сліду, й пам’ятки про мене не буде,- відкриють закони суспільства.

Дідо замикав і тиснув у собі чуття й боявся зніжнення - внуки стараються загартувати ту несміливість і вказують на найтоншу, найдрібнішу ноту в душі своїй...

Але, може, воно й добре так. Може, тому й збільшається душа ваша...

Я остався як дуб-великан у молодім лісі, і бачу, як ліс розвивається і в що вершини розвиваються.

Дітоньки! Ви не зважаєте на мене, а я вас заєдно бачу. Ви так собою зайняті, що забули слова божі: «Любити ближ­нього, як себе самого». Ви любите ближніх лиш через свою особистість. Ваша особистість заслонює вам той широкий горизонт, що його Христос отворив любов’ю своєю...

Дітоньки!

Я про вас думав, як моя душа до відходу клонилася.

Кожний, що переходить у вічність, є віщуном...

Пасма золотого не губіть за собою... щоб не згубили сліду матері вашої, і батька, і діда, і прадіда... а будучність ваша не розіб’ється. Я її бачу в золотих зарисах, імлою покриту, бачу, як ваші душі збільшаються і як ви... мов ті дрібні мурашки, доходите до неї...

Я молюся за ті збільшені душі ваші.

III

Голубе мій білий!

Ти літаєш у зеленім лісі і місця не маєш. Стрічаєшся з людьми то тут, то там, а ніде ще не осів, щоб дати білим крилам відпочинок.

Але щоб я сказав, що мені тому душа з жалю за тобою в’яне, то не скажу. Літаєш - бо сильна; літаєш - самітна, бо свою самоту собою заповняєш.

Ти, наймолодша моя, осталась одна без товариша в житті. Хто винен?.. Ніхто; тобі це було суджене змалку.

Кажуть... нема судьби, все припадкові полишене. Але я тобі кажу, в кого стільки літ очі отворені, які не одну долю переслідили в її бігу й розвою,- що вона є. Та так і є. В ха­рактері існує.

Ти шукала передусім душі, подібної собі, а не найшла. Тут і там дотикалась її своєю душею, але в цілковиту гармо­нію зіллятись не могла. Тут лежала доля твоя.

Так я бачу тебе, мені здається, що своєю душею ти тип будучини. Не силою ума свого, а почуванням своїм не сучас­на ти.

І виджу дальше.

Від способу почування зависить довша або коротша молодість жінки, і що колись настане час, в якім та її моло­дість, ті її «літа ласки» стануть нараз самі з себе продовжені. Внутрішня краса душі стає чимраз більше тією властивою потугою (і в любові), що бере верх, яку досі в оковах держали. Негарне чоло дівоче не могло досі донедавна до­жидати іншого від мужчини, як кулі в лоб. А скільки їх є тепер, тих негарних, а премудрих голівок, що тепер живуть і процвітають на підставі внутрішньої душевної своєї краси і доброти? А багато жінок - самі вадили й довго не допуска­ли мужчин відкривати душу в жінці!

Але не це хотів я сказати. А от що:

Я вже не годен своєю любов’ю тебе охороняти. Сила зів’яла, а чорний ангел жде на мене, і я хочу передати тебе опіці ближніх твоїх.