Розколоте небо - Талан Светлана - Страница 71

— Ти скажи краще, чим засівати, — зауважила Варя. — Уже й посівне насіння почали відбирати. Добре, що я заздалегідь сховала.

— А де ж ти роздобув полови? — поцікавився Павло Серафимович.

— То вже коли повертався назад. Удень ішов через село, зайшов у крайню хату, хотів попроситися погрітися і відпочити. Там на ліжку лежала, закинувши руки вгору, мертва жінка. По боках від неї — мертві діти, а посеред хати стояв ось цей клунок. Я розв’язав його, а там полова! Заберу, думаю, бо мертвим він уже не згодиться, а сусіди зайдуть і заберуть.

— Точно не вкрав? — суворо зиркнув на нього тесть.

— Ось вам хрест! — Василь перехрестився.

— Полова згодиться, — сказала Варя. — Борошна трохи залишилося, тож можна буде пекти хліб з полови, додаючи борошно. Усе ж таки на довше вистачить.

— Для тебе, Олю, є добра новина, — Василь загадково посміхнувся.

— Яка?

— Коли йшов додому, неподалік від Лисичанська зустрів бандуриста Данила.

— А Василько?!

— І хлопчик твій з ним, цілісінький і здоровий! — урочисто сповістив він.

— Слава тобі, Господи! — наклала хрест на груди. — Як він там? Не мовчи вже! Розказуй! І треба ж стільки мовчати?!

— Неймовірно, але я зустрів їх на дорозі! Йдуть двоє назустріч, я й не одразу зрозумів, що то вони. Майже порівнялися, дивлюся, а то Василько веде сліпця!

— Який він там, мій хлопчик? — допитувалася Ольга.

— Худенький, але, видно, не голодує. Ми пообідали разом, вони мене почастували таранню і навіть шматочком сала пригостили.

— Дякувати добрим людям, — сказав Павло Серафимович, — що подають їм.

— Василько усім передавав вітання, казав, щоб за нього не турбувалися, вони собі дадуть раду, хоча й ганяють зараз кобзарів.

— Не казав, коли в село прийдуть? — спитала Ольга.

— Данило сказав, що не раніше кінця літа. Вони подолали великий шлях, бо йшли зі столиці на Донбас. Кобзар сказав, що марно ходити по спорожнілих селах, у людей нема чого подати, тож подадуться вони з Васильком на Донбас, де є заводи і шахти, там люди живуть краще, отримують пайки і не так помирають з голоду. А коли дозріє новий врожай, підуть у наші краї, сподіваючись, що у селах буде на той час краще становище.

— Дай-то Боже! — зітхнула Варя.

— А це ось, — Василь дістав буханку чорного хліба, — передав мамі Василько.

Ольга взяла той хліб, поцілувала буханець, не стрималася. Розридалася, полила слізьми гостинець від сина.

— Мій хлопчик, — плакала вона, — мій синок! Годувальник мій маленький! І коли вже скінчиться все це жахіття? Чи буде колись кінець? Чи я дочекаюся свого Василька? О Господи! За що нам усе це?

— Ну, годі, — сказав Павло Серафимович, — від сліз життя не покращиться. Дякуй Богові, що зберіг Василька, помолись за Данила, за його добру душу.

— Добре, — сказала Ольга, витираючи почервонілі очі. — Василю, що ще розповідав Данило? Яке життя у столиці?

— Жінки масово приводять і приносять дітей у Харків і там полишають самих, — почав Василь. Ольга зиркнула на Варю, відвела убік погляд. — Місцева влада мобілізувала двірників у білих халатах, щоб допомагали міліції патрулювати місто, знаходити покинутих дітей і доправляти їх до відділку. Данило розповідав, що тих діточок глухої ночі везуть на вантажівці до товарного вокзалу десь поблизу Сіверського Дінця, подалі від сторонніх очей. Туди звозять підібраних дітей з навколишніх міст, везуть і селян, які блукають містом і просять милостиню. Там їх сортують. Хто ще може вижити, того відправляють у бараки на якусь Голодну Гору, чи Холодну — вже й забув, а тих, хто вже опух, вивозять поночі подалі від людського ока. Кілометрів за п’ятдесят від міста відвезуть і десь у канаві покинуть помирати.

— І дітей? — Ольга зблідла.

— Та ні ж бо! Я ж казав, що проходять «сортировку», — розтлумачив Василь, — дітей направляють у дитбудинки.

Ще довго горіло світло та точилися розмови у хаті Чорножукових. Ольга пішла додому опівночі. Вона принесла гостинець від сина, ще один буханець хліба їй дала сестра, батько поділився половою. Ольга одразу сховала у надійне місце полову і одну буханку. Лише тоді запалила у хаті світло. Усі спали. Зайшла подивитися, як там свекор. Піднесла ближче лампу — чоловік лежав, задерши голову, з широко відкритим ротом і вже не дихав. Ольга пішла будити Івана, щоб винести тіло у сіни — надвір не можна, бо ще забіжить вцілілий собака і до ранку буде гризти.

Розділ 79

Вранці Варя пішла доїти корову. Надворі ледь сіріло, тому вона обережно ногами намацала східці ґанку, спустилася, тримаючись за поручні. У голові паморочилося чи то від слабкості, чи від свіжого морозного повітря. Не встигла дійти до корівника, як тишу розірвав несамовитий крик Ониськи.

— Ой лишенько! Ой горе! Людоньки, що ж то коїться?! — лементувала стара.

Варя полишила цеберко, визирнула на вулицю. Із садиби Пєтухових долинав крик Ониськи, потім почулися збуджені чоловічі голоси. Щось там у них трапилося. Варя зайшла до батька. Павло Серафимович уже прокинувся і топив грубку.

— Там, у Пєтухових, щось трапилося, — сповістила Варя.

— Звідки ти взяла?

— Лементує Ониська як недорізана.

— З ранку чарку хильнула й кричить, — пробуркотів батько. — Зараз сходжу дізнаюся, чого вона розходилася.

Варя подоїла корову, змішала сіно з соломою, поклала у ясла. Сіно закінчувалося, солома — теж. Незабаром корову не стане чим годувати, а до весняної трави ще далеко.

— На тебе, Ласко, вся надія, — сказала Варя, поплескавши корову по впалому боці. Варя з сумом поглянула у відро — молока було мало, лише на дні відерця, але й то порятунок для дітей.

Вона вже встигла процідити молоко й розтопити піч, коли зайшов до хати Павло Серафимович.

— Що там у неї? — запитала Варя.

Вона поглянула на батька, і погане передчуття похолодило душу. Він був блідий, розгублений і сумний.

— Горе, Варю… Олеся…

— Що з нею?!

— Повісилася. У сараї. Ониська вранці знайшла.

Варя розплакалася. Батько обняв її за плечі, притис до грудей.

— А то не Йосип? — крізь сльози спитала вона.

— Ні. Зсередини було на гачок закрито.

— Але ж чому? Навіщо вона це зробила? — бідкалася Варя. — Така гарненька дівчина… Вона ще й на світі не пожила. Що її змусило?

— Не знаю. Нічого не знаю.

— Ользі треба сповістити.

— Я стрів її сусіда, то вже передав.

— Пішли туди.

— Трохи згодом. Ти нагодуй дітей, і підемо разом, — сказав батько.

Коли Варя зайшла до хати Пєтухових, Ольга з Іваном вже були там. На столі лежала вбрана Олеся. Худенька, тиха, гарна, спокійна, мов у ризах. Невтішно плакала Ольга, шморгав носом Йосип і кліпав почервонілими очима. Підвивала Ониська, поруч мовчки стояв Семен.

— Це ти винен? — Павло Серафимович визвірився на чоловіка Олесі.

— Та ні, — забелькотів перелякано, — я не знаю, чому вона…

— Дивись, — Павло Серафимович підніс до його носа великий кулак, — дізнаюся, що ти винен, приб’ю!

— Я ні при чому… — закліпав перелякано очима.

— Ой лишенько! Яке ж горе! — заголосила Ониська. — Ми ж її усі так любили! Така добра дівчина! Ні в кого немає такої гарної невісточки. Що ж ми тепер будемо робити? — раптом перестала голосити, сказала: — Треба ж не проґавити підводу Пантьохи!

— Не віддам свою онуку! — твердо сказав Павло Серафимович. — Я зроблю їй труну.

— І на чому ж ми її повеземо? — запитала Ониська. — До кладовища далеченько, а треба ховати ще далі, за цвинтарем, вона ж самогубця.

— Вона буде похована по-людськи, у труні, в мене на городі, поруч зі своєю бабусею, — заявив батько.

— Ой горечко! Піду пом’яну свою дорогу невісточку! — сказала Ониська.

— Йди, бо вже день надворі, а ти ще очі не залила, — сказав їй Павло Серафимович і пішов.

Василь із тестем зробили труну із старих дощок, поклали Олесю. Труну понесли вчотирьох: спереду взяли Іван із Василем, ззаду — Ольга з батьком. Вийшли з хати, за ними — брати Пєтухови, Ониська і звідкілясь примелася Ганна. Донесли до садиби Чорножукових. Павло Серафимович попросив поставити труну на лавку біля двору.