Розколоте небо - Талан Светлана - Страница 59

— У мене теж такого добра вистачає, — сказала Варя і додала: — Поки що. Гляди, дадуть наказ про вилучення і полотна.

— Ось і я про те ж! Пропаде все, а ми з голоду попухнемо. Я б сама поїхала поміняла хоч трохи, але на чому? Виїхати поїздом неможливо — у Росію не пускають. Чоловіки заскакують у вантажні вагони на ходу потяга. Гине багато, бо то дуже великий ризик, але краще вже спробувати, ніж померти від голоду. Я не зможу на ходу заскочити, тим паче з речами, — сказала сестра, — а коня нема.

— Слухаю я вас тут, дівчата, — втрутився в розмову батько. Він зробив машинку Сашкові і знову щось почав майструвати, — і прийшла мені одна думка.

— Яка? — майже в один голос запитали сестри.

— Зараз я збігаю в одне місце, — сказав батько, — скоро повернуся, і тоді дізнаєтеся.

Батько кудись пішов, а сестри сиділи на лавці, спостерігаючи, як Маргаритка бавиться з кішкою. Кішка Маша стала схожа на скелет, обтягнутий шкірою із шерстю, що тепер негарно стирчала в різні боки. Дівчинка схопила кота за хвіст, який із пухнастого перетворився на щурячий, почулося невдоволене: «Мн-я-я-в!». Маргаритка злякано відсмикнула ручку.

— Не чіпай, бо подряпає, — попередила Варя. — Краще пограйся з нею «мишкою».

Дівчинка почала бігати з котушкою, причепленою до мотузки, запрошуючи кішку до гри, але Маша лише кілька разів ліниво торкнулася лапкою «мишки» і підійшла до господині. Кішка потерлася об ноги Варі, потім сіла напроти неї і, дивлячись прямо в очі своїми великими жовтими очима, жалібно занявкала.

— Що тобі дати? — Варя погладила кішку. — Крапля молока вранці і шматочок хліба увечері — оце і все! Більше нема нічого.

Кішка знову занявчала, випрошуючи поїсти.

— Будеш нявкати — вижену на вулицю! — попередила Варя.

— Маша буде спати зі мною? — запитала дівчинка.

— Якщо буде чемно себе поводити і не нявчати, — пояснила Варя.

Дівчинка погладила кішку.

— Не плач, Машо, — сказала вона кішці, — бо мама тебе вижене надвір. Там холодно!

Маргаритка підхопила кішку на руки, потягла у ліжко.

— Якщо не хочеш, щоб твою Машу з’їли, не виганяй на ніч на вулицю, — сказала Ольга.

— Не змерзне, я її зачиняю у корівнику, — пояснила Варя, не зрозумівши слова сестри. — Коли в хаті на ніч лишаю, то до ранку горщиками торохтіти буде — вона теж голодна.

— Я не про те. Ловлять котів і собак, щоб їх з’їсти, — пояснила сестра.

— Справді?! — Варя округлила очі. — Я думала, що то лише чутки.

— Які там чутки?! Коли помирають діти з голоду, то не тільки свого собаку їм згодуєш.

— Але ж кіт та собака… Вони ж як члени родини. До них звикаєш, їх любиш, вони тебе люблять.

— А якщо нема вибору? Що тоді? Їдять не тільки домашніх тварин, а й щурів ловлять, ворон і тих поменшало, тільки нікому про це не кажуть.

— Невже й щурів їдять? — тихо промовила Варя. — Який жах!

— Жах, коли дітей ловлять і ріжуть, — тихо, щоб не чула Маргаритка, сказала Ольга. — Ходять чутки, що у містах жінки заманюють цукерками чи хлібцем дітей до себе, потім їх вбивають, варять з них мило і міняють його на харчі.

— Не може такого бути! — стишеним голосом сказала Варя. — Дитину на мило?! Як можна?

— Не знаю, — Ольга помовчала. — Може, то брехня, але за що купила, за те й продала. А ось Василина Хомич ходила у місто щось міняти чи торгувати, так принесла ще страшнішу новину.

— Хіба може бути щось жахливіше?

— Василина розказала мені по секрету, що жінки бояться залишати самих дітей і на хвилинку — крадуть малих. І таке повсюди: і в селах, і в містах. Розказували, що одна жінка купила у спекулянтів мисочку холодцю, почала їсти, а там маленький дитячий пальчик.

— О Господи!

— Жінка злякалася, — продовжила Ольга, — побігла в міліцію з тим холодцем, знайшли ту спекулянтку, заарештували. Вона тоді й зізналася, що вже п’ятеро дітей зарізала, варила з них холодець і задешево продавала на базарі, щоб своїх дітей врятувати. Навіть дитячий одяг прала і вимінювала його на харчі. Казали люди, що у неї зробили обшук і знайшли ще не випраний закривавлений одяг, а під ліжком у ганчірці — сховану дитячу голову.

— Не приведи, Господи, — Варя перехрестилася на образи, — таке страхіття!

— Я до чого? Не залишай дітей самих, бо прохачів тепер повно, — порадила сестра. — Ніколи не вгадаєш, що в них у голові.

— Ми й не пускаємо до хати, хоча дуже їх шкода, — сказала Варя. — Ти ж знаєш, попередили всіх, що заборонено пускати сторонніх.

— Заборонено! Тільки й чути: заборонено, не можна, ти маєш сплатити. Уже в печінках сидять!

— А як там твої свекри?

— Стара лежить. Напевно, скоро Богу душу віддасть, — повідомила Ольга. — Віриш, іноді думаю, що краще було б, щоб вона швидше померла — на одного їдока менше стане. І гріх так думати, а лізе таке в голову.

— А Олеся? — запитала Варя. — Живемо поруч, а бачимося рідко. Я й досі не зізналася батькові, що Йосип її побив за те, що прийшла на похорони бабусі.

— Скотина той Йосип! — сказала Ольга з обуренням. — У них тепер вдома всього вдосталь. Ониська купається в достатку як сир у маслі. Якось Олеся вкрала трохи борошна, принесла мені у вузлику, щоб ніхто не знав, а вдруге не вдалося. Помітила стара відьма, доклала Йосипу, той добряче відлупцював дівчину. Тепер нікуди з дому її не відпускають.

— Одарка як там? — поцікавилася Варя.

— Двох дітей поховала, а ще ж четверо на її шиї. Нема ні корови, ні кози, ні хліба. То як їй, гадаєш? Побачила б ти Одарку — не пізнала б! Де й поділося пишне тіло! А пам’ятаєш, які груди у неї були? Тепер два порожніх мішечка теліпаються.

— Олю, а правда, що зараз часто у жінок на спідній сорочці чисто, нема крові?

— Так, — ствердно кивнула вона, — коли жінка виснажена, то немає. А як там твоя подруга Марічка? — поцікавилася Ольга.

— Не дуже, але якось іще тримається. Вона все ще чекає на Павла, сподівається, що він повернеться і врятує їх від голоду. А від нього жодної вісті, хоча повинен уже був дістатися нового місця.

— Міг і загинути десь, — сказала сестра, — могли й заарештувати, а міг просто покинути, щоб самому вижити.

— Так тут залишилася його дитина.

— Може, й повернеться. Чому ми все про когось говоримо? Давай поміркуємо, як нам вижити, — запропонувала Ольга.

Розділ 67

Павло Серафимович вийшов з дому і першого побачив чоловіка — біля свого двору стояв Костянтин. Чорножуков привітався із сусідом і, хоча не дуже вірив у прикмети, подумав, що то добрий знак — помітити першим не жінку, а чоловіка. Павлу Серафимовичу й справді пощастило. Він випадково зустрів Щербака на вулиці, поздоровкався.

— Кузьмо Петровичу, — звернувся, як годиться, — у мене до тебе є велике прохання, — сказав одразу.

— Яке ж? — спитав він.

— Скрута у нашій родині, велика скрута! Хліба не лишилося ні граминочки, а у мене діти, онуки — усі голодують, — пожалівся чоловік.

— Вірю, Павле Серафимовичу, — зітхнув Щербак. — Усюди таке коїться. Чим я можу тобі допомогти?

— Хотів був поїхати в Росію, поміняти речі на борошно. Чи правда, що там нема голоду? — стишивши голос, спитав чоловік.

Кузьма Петрович озирнувся.

— То правда, — тихо відповів він. — Там ліпше становище, ніж у нас. То що ти хотів попросити?

— Коня.

— Коня?

— Так! Не понесу ж я на собі полотно? А я б нишком поїхав і за кілька днів повернувся б. До голови колгоспу я не можу звернутися з таким проханням, бо наперед знаю, що відмовить. Я ж не колгоспник, а куркуль, ворог. Куркуль, у якого нічого не залишилося, — сумно сказав Павло Серафимович.

— Дуже ризикована задумка.

— Знаю. Але це єдиний вихід.

— Дати коня? — перепитав Щербак, розмірковуючи.

— І воза, бо весь інвентар вилучили.

— Добре, — погодився Кузьма Петрович. — Я можу взяти коня на кілька днів, ніби для себе. А якщо з тобою щось трапиться у дорозі? Якщо ти не повернешся? Як я поясню зникнення колгоспної худоби? Мене ж одразу на розстріл.