Розколоте небо - Талан Светлана - Страница 53

Уже всі розійшлися, а Павло Серафимович стояв біля свіжої могили, над якою височів металевий пам’ятник із зіркою нагорі. Ольга пішла, а Варя не могла залишити батька на самоті з горем. Вона боялася, що смерть сина забере у батька волю до життя, що в душі у нього заклякне все живе, замерзне, і зранене серце перетвориться на холодну бурульку. Хотіла знайти слова втіхи, але вони кудись зникли.

— Тату, — торкнулася легенько рукою батькового плеча. Від несподіванки він здригнувся. — Ходімо додому, — попросила донька.

Він подивився на неї спустошеними очима, в яких, окрім смутку, не залишилося нічого.

— Що? — неуважно спитав він.

— Тату, нам потрібно йти додому, — повторила Варя. — Там бабуся сама.

— Відходять потроху Чорножукови, — сказав він так, що у Варі похололо серце. — Стало на одного менше.

Частина сьома

Небо одне на всіх

Розділ 59

Грудень 1932 року

Розлючений Биков був страшний. Коли він сердився чи злився, свою лють передусім виливав на комсомольців-активістів та своїх однопартійців. Його брови змикалися на переніссі, очі наливалися кров’ю, як у бика, а з рота лилися спочатку помиї-матюки, а потім уже людська мова.

— Ви хочете, щоб мені вручили «рогожаний прапор»?! — несамовито волав він, коли скінчився запас матюків. — Що сидите, очі в Сірка позичаєте?! Дякуючи вам і вашій бездіяльності, мені довелося лупати очима перед районним керівництвом. Я не звик до такого! Я завжди виконую завдання нашої партії! — Він схопив склянку з водою, задер голову вгору, почав жадібно пити. Присутні спостерігали, як порожніє склянка і в такт великим ковткам ходуном ходить кадик Бикова. — Не знаєте, кого «нагороджують» «рогожаним прапором»? Так я вам поясню. Сільради, які відстають у виконанні плану! — Григорій Тимофійович вирячив очі, від чого його густі брови заповзли високо на лоба. — Таких, як ви! — продовжив він, витримавши паузу. — Неймовірний сором! Я на власні очі бачив, як викликали в райком партії голову сільради села, яке не виконало плани заготівель, і привселюдно дали йому таку «нагороду». Повернеться голова додому не з порожніми руками, а з «рогожаним прапором»! Нема більшого сорому, ніж таке покарання! Ви ще не знаєте, який він, той прапор! — Биков підняв догори кістлявий довгий вказівний палець. — А я бачив на власні очі. Та рогожа смердить рибою, а посередині зображена черепаха. Ви хочете, щоб і мені вручили «рогожаний прапор»?! Ні, мої «дорогі» помічники! Якщо таке трапиться, то не я, а ви понесете прапор селом! Під цим смердючим прапором підуть у першу чергу голови сільради та колгоспу. І не просто підуть, а ще й гасла у руках понесуть! Я вже навіть придумав, що написати, — Биков прикусив нижню губу, поглянув угору. — «Я — ворог народу, бо не здав хліб державі!» — ось що я напишу! І будете у мене ходити цілий день по селу, носячи смердючу «нагороду»!

Биков аж задихався від довгої та палкої промови. Відхекавшись, обвів поглядом присутніх, які сиділи на лаві перед ним за довгим столом. Усі, як один, понахиляли голови, втупили погляд у стіл.

— Мовчите? — з іронією сказав Биков. — Не дуже хочеться носити «рогожаний прапор»? А про «чорні дошки» теж нічого не чули? Так я вам поясню. Ухвалена постанова від шостого грудня цього року «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Уже готують списки таких районів для затвердження у ЦК КП(б)У. Не сьогодні, так завтра ми з вами будемо в тому списку. І що тоді? Вивезуть усі продовольчі запаси, оточать райони збройні загони, а ми з вами будемо марширувати селом з «рогожаним прапором»?! Зараз ті селяни, які виплатили податки в повному обсязі, можуть поїхати продати якесь м’ясо, а тоді це заборонять. Постраждають у першу чергу добросовісні платники, — він знову оглянув присутніх, потім додав: — І ви також. Але радянська влада вміє розправлятися з організаторами саботажу хлібозаготівель! — промовив він пафосно. — Мені вдалося ознайомитися з указом Генеральної прокуратури УСРР і наркома юстиції від двадцять шостого листопада нинішнього року. У ньому підкреслюється, що репресія є одним із потужних засобів подолання класового супротиву хлібозаготівлі. Згідно з даним указом, дозволено на місцях застосовувати нещадні заходи до куркулів і всіх класових ворогів, які свідомо гальмують або й зривають нашу боротьбу за хліб. — Григорій Тимофійович замовк, витримавши паузу, спитав: — Нічого не хочете відповісти?

— Ми зробимо все можливе, — несміливо забубонів під ніс Пєтухов-старший.

— Я все це вже чув! — знову спалахнув уповноважений. — Тільки куркулі, підкуркульники, одноосібники і навіть несвідомі колгоспники поховали хліб, не бажаючи, щоб колгосп виконав план хлібозаготівель.

— Але ж ми працюємо, шукаємо і дещо знаходимо, — підвелася з місця Ганна Теслюк. Вона обсмикнула поли нової шкіряної куртки, поправила червону косинку.

— Дещо? — посміхнувся Биков. — Те «дещо» в один мішок влізе! По одній картоплині в день приносите!

— Дозвольте мені, — підвівся Щербак. — Зрозуміло, що перед нами, товариші, стоїть велике завдання. Державі потрібний хліб, ми це добре розуміємо. Але ж уже вилучили що можна. Справді, доводиться збирати чи не по одній картоплині з двору. Поясніть мені, будь ласка, де ще взяти, щоб виконати план хлібозаготівлі. Дякую! — чоловік сів на місце.

— Ось! Розумне, розсудливе питання! — Биков заходив по приміщенню туди-сюди. — Хочу довести до вашого відома, що до переліку компенсаційних харчів додали продукти тривалого зберігання.

— Що це таке? — Семен Пєтухов, не розуміючи, закліпав очима.

— Це означає, що вилучатимемо геть усі продукти харчування! — пояснив комуніст. — І ніякої пощади саботажникам! Усе зрозуміло?

— Так! — почув він у відповідь.

Розділ 60

Стиха скрипнули вхідні двері, сповістивши про гостя. Варя посадила на ліжко Сашка, поклала йому ганчір’яну ляльку, яка збереглася на горищі ще з часів її дитинства. Хлопчик відразу ж відкинув її убік і потяг рученята до котушок, нанизаних на мотузку на кшталт намиста.

— Одразу видно: мужчина! — сказала, привітавшись, Ольга. — Навіщо йому мамині ганчірки? Так, Сашуньо? Нам трактора або машину подавай!

— Батько пообіцяв зробити машинку з колесами, — сказала Варя, — коліщата навіть крутитися будуть!

— Де ж він їх візьме?

— Зробить із котушок. Добре, що колись назбирала їх цілий ящик.

— Котушки тітки Катерини? — запитала Ольга.

— А чиї ж? Що гарно вона шила, то гарно, — сказала Варя. — Залишилися від їхньої родини на згадку хіба що попелище та ящик котушок.

— А від дядька Федора не було ніякої звістки?

— Жодної, — зітхнула Варя. — Вивезли їх у невідомому напрямку — і як у воду впали.

— Не одні вони такі, — з сумом сказала Ольга.

— Киця! — смикнула Ольгу за полу Маргаритка, щоб звернули і на неї увагу.

— Де киця?

— Там! — дівчинка показала пальчиком під велике ліжко. — Там наша Маша!

— Маша? — перепитала Ольга.

— Так вона назвала кішку, — пояснила Варя.

— Ми зараз її звідти виманимо! — весело сказала Ольга. Вона прив’язала одну котушку на довгу мотузку. — Киця думає, що обхитрила Маргаритку, а ми її зараз обдуримо! Потягай мотузку біля ліжка — Маша вибіжить.

— До мене? — спитало дівча.

— Так, до тебе! Іди грайся, — сказала Ольга, і вже за мить хата наповнилася радісними дитячими криками та сміхом. Навіть Сашко у ліжечку почав від захоплення верещати.

Ольга підійшла до сестри, яка поралася біля печі.

— Допомогти? — спитала.

— Не треба, — відповіла Варя, — відпочинь після роботи. Я піч добре прожарила, тож вночі можна буде приступати до справи. Одразу попереджаю: я не піду знову розкопувати могилу!

— Чому ти така полохлива? — усміхнулася Ольга.