Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 7

— Я думаю,— сказала Ніна,— це піде мені лише на користь, як майбутньому педагогові.

— Ну гаразд. Треба тільки порадитися з Юрієм Юрійовичем. Якщо він погодиться...

Юрій Юрійович не заперечував. Потрібний індивідуальний підхід у цій справі, а Коробейник — найкраща учениця в школі, відмінниця, і до того ж сама просить послати її вожатою. Хай попрацює. А в другій половині учбового року можна буде, якщо вона схоче, звільнити її від цієї роботи.

Проте, правду сказати, коли Ніну призначили вожатою в п'ятий клас, вона занепокоїлась:

— А чи справлюсь я в п'ятому? Хіба немає «легшого» загону?

Юля Жукова, насуплюючи й без того кострубаті брови, спитала:

— А який же ти загін вважаєш «легким»? Де нема чого робити? Саме в п'ятому і цікаво буде, і корисно. Там справді треба добре попрацювати, не приховуємо цього від тебе. Зараз у п'ятому немає вожатої — і взагалі кого ж і послати туди, як не тебе?! Звісно, допомагатимемо. Триматимеш зв'язок з класним керівником, у них там Зінаїда Федорівна.

Ніна одного не сказала на комітеті, приховала саме те, що найбільше її турбувало: чи будуть діти слухатися таку смішну, низеньку товстушку? «Що буде, як я стану педагогом? — думала дівчина.— Вже сама постать учительки мусить викликати у школярів повагу. А я буду перекочуватися перед класом від дошки до столу...»

І все-таки розповіла про ці думки Юлі.

— Хто тобі сказав, що ти смішна? — обурилась Жукова.— Смішно те, що говориш такі дурниці! Поважати тебе будуть за твою роботу, а не за зріст. Зумій з перших кроків завоювати собі авторитет, це дуже важливо.

На завтра Ніна призначила піонерський збір. Дівчині хотілось одразу ж зацікавити школярів, щоб робота в загоні була для них радісним святом.

«Можна зробити карту п'ятирічки,— міркує Ніна.— Простягти шнур, вкрутити маленькі кольорові лампочки. Хлопчики люблять возитися з електрикою. Сухопарі треба дати таке піонерське доручення, щоб воно по-справжньому захопило хлопця».

Але що його може захопити?

Згадала, як її в молодших класах цікавив шкільний театр. Що коли б поставити якусь п'єску?

«Електрифікована карта і шкільний театр»,— записує Ніна в зошит.

Їй спадає на думку влаштувати вечір, присвячений Крилову, інсценізувати байки. Діти вивчатимуть ролі, шитимуть костюми...

Ніна швидко підняла голову. Їй здалося, що в темне вікно хтось постукав — легенько, кінчиками нігтів. Ні, не здалося. До шибки притулилось усміхнене дівоче обличчя.

— Марійко! — І Ніна вже біжить відчиняти двері.

Марійка входить розчервоніла, з блискучими очима. Скидає просто на стілець пальто й капелюшок.

— Не хотіла стукати,— пояснює вона.— Тато ж твій удома, працює? Не нічого, що я так пізно? Не могла, Ніночко, не могла не прийти! Так захотілось поговорити з тобою...

Ніна любила свою подругу. Все в ній було таким знайомим і милим — і вологі очі, і каштанові важкі коси, укладені на голові короною, і вишневого кольору капелюшок, і звичка раптово замислюватись серед розмови.

— Ти ж знаєш, я тобі завжди рада! — сказала Ніна.

— Як усе-таки дивно,— промовила Марійка, думаючи про інше.— Дивно, що я досі не знаю «секрету» твоїх постійних п'ятірок. І навіть не питала тебе ніколи про це. А твої успіхи в навчанні не самі ж прийшли до тебе? Не самі ж, Ніно? Не народилася ж ти відмінницею? Мабуть, тобі нелегко бути першою в класі?

Ніна зробила гримасу.

— Нелегко? Чому ж ти так думаєш? Може, кому дійсно буває важко. Але я... Ти ж знаєш, що в мене здібності від природи. Тато мій — талановитий конструктор, ну і... Я думаю, що від нього успадкувала здібності. Тато мій теж чудово вчився...

Марійка мовчки дивилась на подругу. Начебто Ніна нічого поганого не сказала. Справді, вона дуже здібна. Але Марійці чомусь стало ніяково за Ніну, за її слова. Щось нехороше було в її тоні. Чому вона так нескромно говорить про свої здібності?

Марійка енергійно труснула головою:

— Ой, ні! Від природи, кажеш? Хай так. Але я не вірю, що тобі так уже легко дається навчання. Ти ж, я знаю, працюєш...

— Не суди по собі,— недбало кинула Ніна.— Працюю, Мавко, правильно. Та тобі, скажімо, доводиться п'ять годин сидіти над уроками, а мені — дві! Різниця!

— Різниця! — посміхнулась Марійка.— А все ж таки, якби ти ще наполегливіше працювала...

— «Що б з тебе й було!» — сміючись, докінчила Ніна.

— А мені так легко наука не дається,— говорила далі, зітхнувши, Марійка.— Знаєш, Ніно, мені здається, що в кожної людини бувають у житті якісь моменти — години чи місяці,— коли людина в чомусь стає іншою.

— «Якісь», «в чомусь»,— посміхнулась Ніна,— все так загадково і туманно.

— Ні, ти почекай, Ніно, не перебивай. Я хочу сказати, що бувають у людини поворотні моменти в житті, коли раптом зникає та чи інша риса характеру, а народжується нова. В одних людей причиною цього стає якась велика подія в житті, розумієш — така подія, що змушує озирнутись на свій пройдений шлях, ну, а в інших... як от у мене... у мене просто тверде рішення, що так далі не можна...

— Марійко, дорогенька, я абсолютно нічого не розумію.

— У мене, Ніно, стався теж такий поворот у житті. Я, мабуть, стала по-справжньому дорослою. Внутрішньо зросла, розумієш?

— Дещо прояснюється в твоїй філософії, починаю розуміти.

— Звісно, це сталося не раптом, я думала над цим і раніше. Але нарешті настав такий час, коли я все побачила з особливою ясністю. Яке, наприклад, я маю право вчитися «серединка на половинку», не використовуючи всіх своїх можливостей? Ми ж повинні прийти на зміну старшим, як будівники нового світу, як творці. Хто мені, комсомолці, дав право одержувати трійки? Я часто, часто думала: молодогвардійці, Олег Кошовий, Зоя, не вагаючись, життя віддали за щастя Батьківщини, а я не можу примусити себе відмінно вчитися! Поки що це ж єдине, чого вимагає від мене Батьківщина. Ні, ти тільки вдумайся в це! Адже, по суті, я — не справжня комсомолка, не такою повинна бути комсомолка!

Ніна уважно слухала, її рожеве личко ставало все серйознішим.

— Що ж ти вирішила? — спитала вона.

— Бути в перших рядах відмінників,— блиснула очима Марійка.— Як це тобі подобається? З сьогоднішнього дня виховувати в собі силу волі, це — раз, покласти край нехлюйству в своїй роботі, вишкребти з своєї істоти до останку лінощі, це — два.

— Я думаю, що найважче буде загартувати силу волі,— серйозно промовила Ніна. — Це треба боротися самій з собою. Знаєш, тато мені розповідав що коли він був ще підлітком, він вирішив раз назавжди стати інженером-конструктором, будувати літаки. І він увесь час мав перед собою цю мету, боровся за неї.

Ніна підійшла до вікна й опустила штору. В кімнаті враз стало затишніше. Настільна лампа під синім шовковим абажуром, етажерка з книжками, м'яка тахта, присутність любимої подруги — все це настроювало на щиру розмову.

— Що ж, може й атестат з золотими літерами одержиш? — посміхнулась Ніна.— Га, Мавко? Ти хіба не знаєш, що атестат з золотими літерами дають тим, хто одержує золоту медаль? У кого срібна, тому дають атестат, надрукований срібними літерами. А всім іншим — звичайні атестати.

«Ну, мене ти все ж таки не наздоженеш! — раптом майнула в Ніни таємна думка.— І навряд, щоб тобі дали золоту медаль!» І вона мимоволі почервоніла від таких думок.

— Я про це не думала,— просто відповіла Марійка.— Не заради ж медалі ми вчимося! А дадуть — не відмовлюсь. Головне — мета.

— Мета! — сказала Ніна з особливою, глибокою ноткою в голосі, наче говорила про щось чудесне.— Мета в усіх нас одна... Ми будемо творити цінності для народу. Але професії в нас будуть різні. І тут можна помилитись, Марійко, в своїх здібностях. Ти знаєш, що я хочу стати письменницею. Та іноді в мене виникає дуже болюча, Маріє, тривожна думка: чи маю я літературний хист? Що коли я звичайна невдаха? Еге ж, невдаха, яка тільки уявила, що може писати?

Марійка глянула на подругу, і серце вколола раптом гостра жалість — таке розгублене і таке нещасне було обличчя в Ніни. Враз спалахнуло щире бажання допомогти їй розібратися в сумнівах.