Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 69

— Велике діло! — скривився хлопчик.— Тополька! Скільки вона коштує? Карбованець або два. У мене є в копилці гроші — заплачу.

— Хай навіть вона коштує всього гривеник, не в грошах справа. Ти поглузував з людської праці, Лукаше,— говорила Марійка.— Люди посадили зернятко тополі, воно проросло, молодесеньку тополю доглядали, бур’ян навколо неї пололи, підпушували землю. Для чого? Щоб вона прикрашала вулицю нашого рідного міста. Учні з любов’ю посадили її біля ганку. А ти? Ти поглузував з їхнього бажання прикрасити свою школу! Ми мріяли, коли виросте струнка красива тополя, як вона шумітиме густим листям. У спеку тінь від неї лягала б на шкільний ганок. І ти, ти, Лукаше, поглумився і над людською працею, і над нашою хорошою мрією. А ти кажеш — заплатиш. За це грішми не платять. Ех, ти ж!

Ніна слухала з подивом, як Марійка знаходить такі слова. А вона, Ніна, мабуть, й не зуміла б отак поговорити.

Але подив змінився глухим роздратуванням: «Подумаєш, повчає! Цього хулігана словом не проймеш!»

Того дня Ніна поверталася додому разом з піонеркою Олею Козуб, яка жила в будинку поряд.

— Тут і Коровайний — у четвертій квартирі! — повідомила вона вожату.— Тільки я на першому поверсі, а Лукаш — на другому. А ви й не знали, що я живу від вас через дорогу?

Ніна зупинилась. «А чому б не зайти до цього... друга? — подумала вона.— Що собі думає його батько? Розповісти б йому про поведінку хлопця, про топольку, хай би поговорив з ним як слід! Що-що, а напевно залишить сьогодні хлопця без прогулянки. А може й без обіду... Друг!..»

Ніна попрощалася з Олею і зайшла в четверту квартиру. Батько Лукаша нездужав, був сьогодні вдома. Він запросив вожату сідати і уважно вислухав усе, що вона розповіла про його сина.

— На нього вже й учителька колись скаржилася,— сказав він.— Обіцяв виправитись, а от, бачите, знову.

— Де там виправився! — махнула Ніна рукою.— Він став гіршим, ніж був. Бешкетник справжній! І вчиться погано. Одним словом, ви, як батько, маєте вплинути на нього. Знаєте, посуворіше...

Та прийшовши додому, Ніна відчула незрозумілий неспокій. Було тривожно на серці, непривітно. Вона поклала портфель з книжками і, не роздягаючись, сіла в крісло. Що ж таке сталося? Немов не Коровайний, а вона сама — п’ятикласниця, зламала деревце. Звідки це почуття?

«Я зробила правильно,— думає Ніна. — Батькові треба було розповісти. Цей «друг» занадто вже розбуянився».

Вона ловить себе несподівано на цьому слові «друг». І раптом їй спадає на думку: «Ти ж тому й поскаржилась на Лукаша, що він Марійчин друг!»

— Неправда! — вголос думає Ніна, схоплюється й ходить по кімнаті, щоб не чути іншого голосу, який кричить у грудях.

Нарешті вона заспокоюється, скидає шубку. Входить мати, заклопотано оглядає на дочці нове плаття:

— Чи не пом’яла? Гляди ж, щоб часом не капнуло чорнило! Переодягайся, донечко, обід на столі. Яка сьогодні качка з яблуками! Пальчики оближеш!

— А крем є на третє?

Ніна питає про крем, аби щось відповісти матері. А думає про інше. Який справді допитливий Коровайний! Хто йому розповів, що Земля була не гаряча, а холодна? Іншого б це не зацікавило, а він — який! Відразу прибіг, хвилюється: «Як же в підручнику написали неправду?»

Качка була чудова — золота, яблука — запашні, з підсмаженою шкурочкою, як любила Ніна. Та несподівано за дверима почувся знайомий голос Олі Козуб.

— Що сталося?

Ніна вискочила з-за столу. Дівчинка була захекана, бліда від хвилювання.

— Ніно, батько дуже б’є Лукаша! Ой, він так кричить! А нікого з сусідів немає вдома!.. Ой, я так бігла!..

— Куди ж ти? — гукає мати.— Ніно, ти збожеволіла! Вдягнись!

Не попадаючи в рукава, дівчина похапцем накинула шубку й вискочила за Олею.

Знайома четверта квартира. Ніна рвонула двері — вони не замкнуті. В передпокої, в кутку на скриньці, сидить зіщулившись хлопчик. Він сидить спиною до Ніни, але вона відразу ж впізнає його. Хлопчик не повертає голови.

— Лукаше!

Дівчина помічає, що вся його зігнута постать дрібно тремтить.

— Лукаше! — майже кричить Ніна.

Тоді він рвучко повертається до неї. Його очі стрічаються з поглядом вожатої. Ніна здригається — очі хлопчика страшні, вони гарячково палають.

— Ти? — гукнув Лукаш.— Чого ти прийшла? Подивитись? На, дивись! На!

Він раптом зірвав з плечей сорочку. Ніна відсахнулась, зажмурилась: його тіло було в синяках, у темно-червоних смугах. Так, зажмурившись, штовхнула двері в сусідню кімнату.

Батько Лукаша стояв біля вікна, мовчазний і похмурий.

Тримаючись за одвірок, почуваючи, як щось клекоче в горлі, Ніна ледве переступила поріг.

— Як ви сміли? Хто вам дав право? — задихаючись, гукнула вона.— Ви ж — не звір, ви — батько! Та й звірі не б’ють своїх дітей... А ви... сина, свою кров!.. Ви не знайшли іншого способу вплинути, схопились за ремінь!

Батько підійшов до ліжка й важко опустився на нього.

— Ви... знову прийшли? — тихо спитав.— Ви ж хотіли цього, хотіли! Ви ж самі наштовхнули мене! От і повчив. Місця тепер собі не знаходжу...

Ці слова немов пронизують Ніну. Тільки цієї хвилини з усією силою вона починає розуміти, яку страшну помилку зробила, що не попередила цю знервовану, хвору людину. Не так треба було з нею говорити, не так. Треба було попередити, що для Лукаша потрібні хороші батьківські слова. У хлопчика немає матері, він, мабуть, дуже скучив за теплою ласкою, він би з радістю притулився устами до батьківської руки, але ця рука бере твердий ремінь, і град ударів сиплеться на худенькі плечі, на кістляву спину, на стрижену голову.

Ніна прикусила собі губу, але не відчуває болю, не відчуває в роті солоної крові. Те, що сказав Лукашів батько, ранить гостріше.

Він устає і мовчки дивиться на неї.

— Йдіть геть, — тихо говорить він.— Мені неприємно вас бачити!..

Як у гіпнозі, Ніна мовчки повертається і йде. Вона не пам’ятала, як спустилася з другого поверху, як переходила дорогу. Побачила себе раптом у своїй кімнаті й опам’яталась. Але від цього ще нестерпнішою стала вся прикрість того, що сталося.

Тепер єдиним бажанням у Ніни було впасти на груди рідній, близькій людині і все їй розповісти. Кому ж? Матері?

Ніна заздалегідь знала, що скаже мати. «Ніночко, ти ж абсолютно маєш рацію! Він же — бешкетник, хуліган! Чи варто псувати собі через нього нерви?»

Батькові? Розповісти про все батькові...

Але дівчина відчула непереможний сором перед цією рідною людиною, яку вона так любила і поважала. Не можна було уявити, як гляне батько, як це його збентежить, як йому буде боляче, що в нього така дочка!

Що дала б Ніна тієї хвилини, аби мати хорошу, щиру подругу — таку, якою була колись Юля Жукова і... і Марійка! Невимовно захотілось, щоб усе було так, як колись, щоб можна було піти до Юлі, до Марійки, звіритись їм у всьому. Із страхом і тугою Ніна відчула раптом свою самотність.

«Як же це сталося? Як сталося?» — нишком повторювала дівчина. Як вона могла втратити і любимих подруг, і весь клас, увесь десятий клас?..

У цю хвилину для Ніни вже не було ніяких сумнівів, що вона лишилась сама. Ніхто їй про це не говорив, та ніколи ще з такою гострою виразністю не відчувала вона, що ні подруг, ні товаришів у неї зараз нема.

Вона підійшла до вікна. З розчиненої кватирки враз пахнуло свіжою таловиною, корою дерев, набубнявілими бруньками. В саду за вікном давно вже розтанули замети, і зовсім непомітно почалася весна.

Ніна сіла на стілець і приклала обидві долоні до щік. Щоки палали вогнем.

36

Остання чверть учбового року — особлива, не схожа на інші. Вона тривожна й солодка, адже це — остання чверть перед екзаменами, перед канікулами. В ній відчувається дихання весни, юності, вона ще глибше здружує друзів, ще міцніше з’єднує однокласників. У школярів, особливо старших класів, з’являється підкреслений вираз заклопотаності, а в десятикласників до цього ще приєднується урочисте піднесення, як напередодні великого і радісного свята.