Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк - Страница 51

Розділ XXXI

Протягом кількох днів ми не наважувалися причалити до будь-якого міста, а все пливли наниз річкою. Ми заїхали вже на південь, у теплі краї, й опинилися далеко від рідної домівки. Почали нам траплятися дерева, порослі іспанським мохом, що звисав з гілля, наче довгі сиві бороди. Я вперше бачив, як він росте, і ліс від нього здавався урочистим і похмурим. Пройдисвіти відчули себе в безпеці та знову почали людей по містечках обдирати.

Спершу вони прочитали лекцію про тверезість, але майже нічого на тому не заробили - не вистачило навіть на випивку. В іншому містечку вони відкрили танцювальну школу, хоч самі зналися на танцях не більш за кенгуру; отож, як тільки ушкварили один круг, люди накинулися на них та й витурили з містечка. Іншим разом вони намагалися навчати людей красномовства, та не довго довелося їм вправлятися, бо їхні слухачі не витримали, обклали їх такою лайкою, що вони не знали де й подітися й мусили тікати геть. Бралися вони ще й до проповідництва, навіювання думок, лікування та провіщання майбутнього - до всього потроху; проте ні в чому їм не щастило. І наостанку опинилися вони у скруті - часом по півдня вилежувалися на плоті, мізкуючи, але один із одним майже не балакаючи, і настрій був у них найпаскудніший.

А оце раптом щось у них змінилося, й почали вони від нас у курені таїтися; бувало, по дві, по три години нишком про щось собі там радяться. Ми з Джімом насторожилися. Нам те не дуже по душі припало. Цим разом, думаємо, вони, певне, якусь капость більшу за попередню затівають. Ми вже й так і сяк мозком крутили, і зрештою вирішили, що вони хочуть пограбувати чийсь будинок або крамницю, а може, намірилися робити фальшиві гроші. Ми з Джімом ужахнулися й склали між собою угоду, що нізащо в світі до їхніх темних справ не пристанемо, а трапиться хоч якась нагода, то подамося геть та й розпрощаємось із ними назавжди. Якось, іще до сходу сонця, заховали ми плота в зручному, затишному місці - миль за дві нижче від закутнього містечка Пайксвілла - король зійшов на берег та наказав нам чекати у схові, поки він відвідає місто й рознюхає, чи не дійшли, бува, туди чутки про «Королівське Неабищо». (Знаю, куди ти поспішаєш! Уже надумався грабувати якийсь будинок, сказав я сам до себе. Ну та вернешся назад, а мене, Джіма й плоту вже й слід простигне. Шукай вітра в полі!) А ще король додав: якщо він до обіду не вернеться, то це означатиме, що все гаразд, і ми з герцогом також повинні податися до міста.

Отож лишилися ми чекати на плоті. Герцог весь час непокоївся й злостився і взагалі був не в гуморі. Він раз у раз до нас присікувався, ніби ми все не так, як слід, робимо, - чіплявся до кожної дрібнички. Було ясно видно: вони якесь таємне діло заварили. Я був радий, що настав полудень, а короля ще немає. Ну, думаю, якась зміна насувається, - гляди, слушна нагода накльовується... Почвалали ми з герцогом до містечка. Довго шастали, шукали короля, аж, нарешті, знайшли його в задній кімнатці якогось брудного шинку. Король був п'яний як чіп. Якісь лобуряки дражнили його, щоб розважитись, а він їх лаяв на чім світ стоїть, нахвалявся віддубасити, але сам напився так, що кроку не міг ступити і зробити їм нічого не міг. Герцог назвав його старим дурнем, а король на відплату давай і його обкладати лайкою; за цим ділом я їх і покинув, вислизнув з шинку на вулицю та й дременув до річки - біг, певне, швидше від оленя; ну, думаю, дочекалися нарешті, тепер не скоро ви зустрінете нас із Джімом. Я геть захекався, прибіг, на десятому небі від щастя, і давай гукати:

- Відв'язуй, Джіме, плота - ми врятовані!

Але ніхто не відгукнувся, і з куреня ніхто не вийшов. Джім зник! Я гукнув раз, і вдруге, і втретє... Бігаю по лісі, туди й сюди, все кличу, та даремно: Джім зник. Тоді я сів і заплакав - ніяк не міг стримати сліз. Але ж і сидіти довго на місці теж не міг. Вибіг хутенько на дорогу, намагаюся зміркувати, що ж його робити, аж бачу - назустріч іде якийсь хлопчина; запитую його, чи не бачив він незнайомого негра, одягненого отак, мовляв, і так, а він мені й каже:

- Бачив.

- Де? - питаю.

- На плантації Сайласа Фелпса, милі за дві звідси. То втеклий негр, і його впіймали. Ти його шукаєш?

- Та де там! Годину чи дві тому я здибав його тут у лісі, то він нахвалявся печінку мені вирізати, якщо я зніму галас, а тоді наказав мені лягти й не дихати; я так і зробив. От я весь час і лежав тут, боявся й поворухнутись.

- Ну, - заспокоїв він, - можеш більше не боятися, бо його вже впіймали. Він утік аж ген із Півдня.

- Це добре, що його схопили!

- Ще б пак! За нього обіцяно дві сотні доларів нагороди. Це однаково, що знайти гроші на дорозі.

- Шкода! Коли б я був трохи старший, то сам отримав би ті гроші, я ж перший його побачив. А хто його вислідив?

- Якийсь дідуган, не тутешній; тільки він продав за сорок доларів своє право на негра, бо дуже поспішав річкою вгору, він ніяк не міг тут баритися. Уявляєш собі! Та я б хоч і сім років на такі гроші чекав!

- Еге ж, і я, мабуть, чекав би, - сказав я. - А може, там справа непевна, коли він продав так дешево? Може, там не все чисто?

- Е, ні, там усе ясно як день. Я бачив об'яву на власні очі. В тій об'яві описано всі прикмети втеклого негра, всі до найменших подробиць - як на портреті. Там зазначено, що втік він з якоїсь плантації, десь з-під Нового Орлеана. Ні, сто чортів, ніякої каверзи тут нема, то вже не сумнівайся! Слухай-но, почастуй мене тютюновою жуйкою, га?

Я не мав і крихти тютюну, то ми й розійшлися. Я повернувся на пліт і, вмостившись у курені, задумався. Але нічого не міг придумати. Думав я, думав, аж голова обертом пішла, а як зарадити горю - так і не додумався. Після всіх поневірянь та після всього, що ми зробили для тих поганців, - усі наші намагання димом догори пішли, і все тільки через те, що їм стукнуло в голову втнути Джімові таку підлу штуку: знову віддати його в неволю на все життя, та ще й чужим людям, і то за якісь злиденні сорок доларів!

Тоді я собі подумав, що для Джіма було б у тисячу разів краще лишитися рабом там, де його родина, якщо вже йому судилося жити в неволі. А може, варто написати листа Томові Сойєру? Хай повідомить міс Уотсон, де Джім опинився. Та скоро я відкинув цю думку з двох причин: по-перше, міс Уотсон може розлютуватися й не подарувати Джімові такої підлоти й чорної невдячності, що він насмілився втекти від неї; по-друге, саме через те вона продасть його кудись у пониззя річки, бо не захоче після всього тримати його в себе. А якщо й не продасть, то всі почнуть зневажати такого невдячного негра, і те вони Джімові щоразу взнаки даватимуть, тож він вважатиме себе за підлого негідника, а що буде зі мною! Всі знатимуть, що Гек Фінн допомагав негрові здобути собі волю; і щойно зустріну я кого з нашого міста, то муситиму підібгати хвіст та й під міст. Так частенько трапляється: вчинить людина якесь неподобство, а відповідати за нього не хоче. Думає: доки ніхто не знає, то й соромитися нічого. Таке саме й моє становище. І що більше я про те міркував, то більше мене совість гризла, то більше я відчував, що я справжній негідник, нікчема та плюгавець. І враз пройняла мене думка, що то напевне провидіння ляпаса мені дає, щоб я зрозумів, що з неба за моїми лихими вчинками стежать і добре знають, що я вкрав негра в сердешної старої жінки, яка нічого лихого мені не зробила. Всевидяще око, що повсякчас за нами назирає, не попускатиме ницих учинків і покладе їм край. Мені ледве ноги не підломилися від страху. - Я спробував себе якось виправдати, мовляв, то мене так погано виховали, тож не тільки я сам у тому винний. Але внутрішній голос нашіптував мені: «Коли б ти ходив до недільної школи, там би тебе навчили, що людей, які отак, як і ти, втеклим неграм допомагають, буде в геєну вогненну вкинуто».

Мене аж морозом всипало. Тоді я вирішив помолитися: пообіцяю небові, що буду не такий, як оце зараз, а хороший хлопчик, обов'язково виправлюсь. І я став на коліна. Але слова молитви завмирали на устах. Та хіба ж могло бути інакше? Від бога нічого не приховаєш. Та й від себе також не втечеш. Я чудово розумів, чому мені бракувало слів. Через те, що я жив не по правді, через те, що кривив душею. Прикидався, що кину грішити, а насправді замишляв щонайбільший гріх. Уголос казав, що стану порядною людиною, напишу господині цього негра й повідомлю її, де він і що з ним, але в глибині душі знав, що брешу, і бог це також знає. Не можна дурити бога - яв тому впевнився.