Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк - Страница 40

Розділ XXV

Звістка про нашу появу немов на крилах облетіла за дві хвилини ціле місто, і бачили б ви, як звідусіль збігалися люди, - деякі так поспішали, що натягали сюртуки на бігу. Невдовзі нас тісно оточила юрба, і навколо стояв такий тупіт, наче солдати марширують. У вікнах та на дверях було повно люду, й щохвилини з-за паркана хтось питав:

- Це вони?

А хтось із гурту, що йшов за нами, відповідав:

- Авжеж, вони.

Коли ми дійшли до будинку Вілксів, на вулиці перед ним годі вже було протовпитися, а три дівчини стояли на дверях. Мері Джейн справді була руда, та тільки то байдуже, бо виявилося, що вона справжня красуня, а обличчя та очі в неї аж сяяли з радощів, що нарешті дядечки приїхали. Король простяг руки, і Мері Джейн кинулася йому в обійми, а Заяча Губа припала до герцога - ото вже тішилися вони та раділи! Майже всі - в кожному разі жінки - плакали на радощах, дивлячися на цю зворушливу зустріч кревної рідні та милуючись на їхнє щастя.

Далі король торкнув герцога ліктем - я це добре запримітив - і, роздивившися на всі боки, побачив труну, що стояла в кутку на двох стільцях; а тоді він і герцог, обнявши один одного за плечі, а другою рукою тручи собі очі, попрямували повільно й урочисто до неї, і всі шанобливо розступалися, даючи їм дорогу, балачки та гомін припинилися, тільки шелестіло «Ш-ш!», а чоловіки скидали капелюхи й схиляли голови - і враз запанувала така тиша, що було чути, як муха пролетить. А коли негідники підійшли до труни, схилилися над нею й глянули на покійника, то вибухнули таким плачем, що їх, певно, чути було аж у Новому Орлеані; потім, обійнявши один одного за шию й поклавши підборіддя один одному на плечі, хвилин зо три, а може, й чотири заливалися сльозами. Ніколи я не бачив, щоб чоловіки отак ревли! А за ними розрюмсались і всі присутні. Такої зливи сліз і світ не бачив. Потім один став по один бік труни, а другий - по другий, і обидва впали навколішки, поспирали на труну голови та й почали собі під ніс молитви бубоніти. Ну, тут уже всі не витримали й заголосили, а сердешні дівчата давай і собі ридати. Трохи не кожна жінка підходила до тих дівчаток і мовчки цілувала їх урочисто в чоло, клала їм на голову руку, зводила очі до неба, розливаючись слізьми, а тоді, схлипуючи та втираючи хусточкою сльози, відходила набік, щоб звільнити місце іншій. Нічого бридкішого я зроду ще не бачив!

Трохи згодом король звівся на ноги, ступив кілька кроків наперед, погамував сльози та присилував себе виголосити промову, щось сльозливе та несосвітенне - тобто почав варнякати казна-що про те, яке то тяжке випробування, яке горе для них із братом - втратити небіжчика, не застати його серед живих, проїхавши чотири тисячі 368 миль... однак це випробування полегшується дорогим співчуттям та святими сльозами всіх присутніх, і тому він від щирого серця всім дякує і за себе, і за брата, бо неможливо ці почуття у словах вилити, всі слова нікчемні й бездушні... І отак він молов нісенітницю, аж набридло слухати; а тоді проплямкав преблагочесний святий «Амінь» та й ну знову так ревти, наче з нього живцем жили тягнули.

Тільки-но він замовк, як хтось у юрбі почав співати псалом, і всі, хто там був, підхопили його, долучивши й свої голоси до співу, і відразу стало веселіше й легше на душі, як буває тоді, коли тобі пощастить дременути з церкви. Що то за диво - музика! А після такого блягузкання та скиглення вона відсвіжила нас відразу, бо звучала щиро й зворушливо.

Потім король знову розпатякався: оголосив раптом, що він та його небоги дуже потішаться, якщо найближчі друзі їхньої родини зроблять їм ласку і завітають нині до них на вечерю та допоможуть обмити й обрядити покійника; і, коли б його нещасному братові смерть не стулила уста, він назвав би найдорожчі для нього імена, що їх так часто згадував у своїх листах; ось він назве їх одного за одним - це велебний містер Гобсон, та диякон Лот Хові, та містер Бен Ракер, та Ебнер Шеклфорд, та Леві Белл, та лікар Робінсон, та їхні жінки, та вдова Бартлі.

Велебний Гобсон та лікар Робінсон саме під цей час обидва промишляли у протилежному кінці містечка, тобто я маю на думці, що лікар випроваджував хворого на той світ, а пастор напучував його порадами. Адвокат Белл поїхав до Луїсвілла в якихось справах. Але інші були тут присутні, і всі вони підходили одне за одним і тиснули королю руку, дякували йому й розмовляли з ним; а потім вони стискали руку й герцогові, але нічого йому не казали, а тільки всміхалися й хитали головами, мов дурноверхі блазні, а той витворяв руками різні фіглі та все жебонів «Гу-гу-гу-гу-гу», наче немовля, що не вміє ще говорити.

А король знай ляпав язиком і водночас хитро випитував мало не про всіх у місті, не минаючи й послідущого собаки; водночас він згадував про всілякі незначні події, що траплялися в місті, чи то в Джорджевій родині, чи то в Пітеровій. І щоразу посилався на Пітерові листи, даючи всім наздогад, що все те писав до нього Пітер; звісно, то була нахабна брехня, бо всі відомості він випитав у того молодого телепня, якого ми підвезли до пароплава.

Потім Мері Джейн принесла листа, якого залишив її дядько, і король зачитав його вголос, зрошуючи рясними сльозами. Пітер Вілкс відписав дівчатам свій будинок та три тисячі доларів золотом, а чинбарню (яка давала неабиякий прибуток) та інші будівлі з грунтом (що варті були близько семи тисяч), а також три тисячі доларів золотом відписав він своїм братам - Гарві та Вільямові, зазначивши, що ті шість тисяч закопано в льоху. Обидва пройдисвіти сказали, що зараз же підуть до льоху та дістануть ті гроші й поділять їх, як то належить, а мені загадали нести свічку. Ми замкнули за собою льохові двері, а коли вони знайшли торбину, то висипали гроші тут же таки на долівку, - дуже втішно було дивитися на таку купу блискучих золотняків. Ех, щоб ви були бачили, як нашому королю і очі, й зуби розпалились! Він ляснув герцога по плечу та й каже:

- Ого! Оце так удача! Що скажете? Слухайте, герцогу, адже ж це перевершує «Неабищо», еге?

Герцог погодився, що таки перевершує. Вони гребли золотняки руками, просівали їх крізь пальці, впускаючи їх з брязкотом додолу; тоді король мовив:

- Що й казати! Не забувайте - ми тепер брати померлого багатія й представники живих його спадкоємців, - це не найгірша роль для нас, герцогу. От що значить покладатися на провидіння. Зрештою, це найпевніша справа. Я перепробував усілякі способи, але кращого за цей годі шукати.

Кожен на їхньому місці задовольнився б цією купою грошви і взяв би її на віру. Та де там! Вони обов'язково мусили перелічити. Отож полічили - і вийшло на чотириста п'ятнадцять доларів менше. Король і каже:

- Морока б його вбила! Цікавий я знати, де він оті чотириста п'ятнадцять доларів подів?

Побідкалися вони трохи, а потім кинулися шукати й поперекидали все чисто. Тоді герцог сказав:

- Нічого не вдієш, небіжчик був хворий, міг і помилитись. Я гадаю, що саме так і сталося. Найкраще - це погодитися з тим, що так воно є, й промовчати. Обійдемося й без них.

- Звісно, обійдемося й без них! То пусте, я про те зовсім не жалкую! Мене от недолік турбує - ось про що я думаю. Ви розумієте й самі, що ми повинні удавати тут із себе людей дуже чесних, щиросердих та шляхетних. Гроші ці треба зараз же винести нагору та перелічити там перед усіма, щоб на нас не впало й найменшої підозри. Проте, якщо небіжчик твердить, що тут шість тисяч доларів, буде велика прикрість коли виявиться, що...

- Стривайте! - вигукнув герцог. - Давайте-но поповнимо недостачу. - І він почав витрушувати золоті зі своєї кишені.

- Це чудова думка, герцогу! У вашої світлості й справді вельми світла голова! - сказав король. - Їй-богу, це ж таки «Неабищо» знову нам у пригоді стало! - та й собі почав кишені вивертати, добуваючи звідтіля золоті монети й ставлячи їх стовпчиками.

Це їх мало не розорило, зате в торбині лежало рівно шість тисяч.

- Слухайте-но, - мовив герцог, - маю ще одну думку! Ходімо нагору, перелічимо прилюдно ці гроші, а потім візьмемо та й віддамо їх дівчаткам.