Пригоди Тома Сои?єра - Твен Марк - Страница 37

- Що за шум? Хто стукотить? Чого тобі треба?

- Пустіть мене мерщій! Я розповім усе!

- Та хто ти такий?

- Гекльберрі Фінн. Швидше! Впустіть мене!

- Гекльберрі Фінн?! Це не таке ім'я, щоб перед ним розчинилися всі двері. Але впустіть його, хлопці. Побачимо, в чому річ.

- Будь ласка, тільки не кажіть нікому, що це я сказав вам, - такі були перші слова Гека, коли він увійшов до кімнати. - Будь ласка, не кажіть, бо мене напевне вб'ють. Але вдова була така добра до мене, що я хочу сказати - я скажу вам, коли пообіцяєте нікому не казати, що це я…

- Слово честі, у нього є щось розповісти, це він неспроста! - вигукнув старий. - Розповідай, малий, ми нікому не скажемо… ніколи…

За три хвилини старий з синами, добре озброєні, були вже на горі і навшпиньки йшли стежкою між кущами, тримаючи зброю напоготові. Гек довів їх до цього місця, але далі не пішов. Він сховався за великим каменем і почав прислухатися. Настала напружена, тривожна тиша. Раптом почувся тріск пострілів і чийсь крик. Гек не став чекати далі. Він скочив і побіг з гори так швидко, як тільки могли нести його ноги.

Розділ тридцятий

Гекова розповідь

У неділю вранці, тільки-но почало розвиднятися, Гек видерся на гору і постукав до старого валлійця. В домі ще спали, але це був сторожкий сон, бо всі ще не встигли заспокоїтися після нічної пригоди. З вікна спитали:

- Хто там?

Гек відповів зляканим голосом:

- Будь ласка, впустіть! Це тільки я, Гек Фінн.

- Перед цим іменем, хлопче, двері нашого дому завжди відчинені вдень і вночі. Просимо до хати!

Дивно було чути ці слова безпритульному хлопцеві. Ніколи ще він ке чув таких приємних слів. Він не міг пригадати, щоб хтось сказав йому: «Просимо до хати!»

Двері відімкнули, і Гек увійшов, йому дали стілець, і старий і його сини нашвидку одягалися.

- Ну, хлопче, я думаю, що ти дуже голодний. Сніданок буде готовий зараз, не турбуйся. А ми з хлопцями сподівалися, що ти переночуєш у нас.

- Я страшенно злякався! - пояснив Гек. - І накивав п'ятами. Як ви почали стріляти з пістолетів, я побіг що було духу і не зупинявся цілих три милі. А тепер я прийшов, щоб довідатись про все, і навмисне вдосвіта, бо не хотів зустрітися з тими чортами, хоч би вони були й мертві.

- Бідолахо, тобі кепсько було цієї ночі, та й вигляд у тебе змучений. Але для тебе готове ліжко. Коли поснідаєш - лягай. Ні, хлопче, вони не вбиті, шкода. Бачиш, як воно вийшло. Ми добре знали, де їх схопити, бо ти нам розповів. Отож ми підкралися до них близенько. Зупинилися кроків за п'ятнадцять. Навколо темно, хоч в око стрель. І от - що б ти подумав? - раптом чую, що от-от чхну. Просто нещастя! Хотів я вдержатись, але дарма - мусив чхнути і чхнув щосили. Я йшов попереду, тримаючи пістолет напоготові. І тільки я чхнув, як ці мерзотники гайнули із стежки в кущі, в кущах зашаруділо, а я гукаю своїм: «Вогонь, хлопці!» І стріляю туди, де шаруділо. Хлопці теж. Але мерзотники кинулись тікати через ліс. Ми за ними. Здається, ми навіть і не поранили їх. Вони відстрелювались, але кулі їхні просвистіли мимо. Коли затихли їхні кроки, ми спустилися вниз і підняли на ноги констеблів16. Вони зібрали людей і оточили берег, а як тільки розвидниться, шериф зробить облаву в лісі. Мої хлопці теж підуть. Добре, якби ти міг описати нам вигляд тих мерзотників - це дуже допомогло б знайти їх. Але ти, хлопче, мабуть, не міг побачити їх у темряві?

- Ні, я побачив їх у містечку і пішов назирці.

- Чудово! То скажи, скажи ж, хлопчику, які вони з себе?

- Один із них - це глухонімий іспанець, що бував у нашому місті разів два, а другий - у лахмітті, така огидна пика…

- Годі, хлопче… Ми знаємо цих людей. Бачили їх якось у лісі; вони тинялись біля будинку вдови, а як помітили нас - утекли. Ідіть, хлопці! Скажіть це шерифові, поснідати встигнете й завтра!

Сини валлійця одразу ж пішли. Коли вони виходили з кімнати, Гек скочив і вигукнув.

- Будь ласка, не кажіть нікому, що я бачив їх. Прошу вас!

- Гаразд, коли ти просиш, Геку. Але тобі всі були б вдячні за те, що ти зробив.

- Ой, ні, ні! Будь ласка, не кажіть!

Коли хлопці вийшли, старий валлієць сказав:

- Вони не скажуть, і я не скажу. Але чому ти не хочеш, щоб про це довідались?

Гек не пояснив нічого, крім того, що він уже знає занадто багато про одного з тих людей і не хоче, щоб той знав, що він знає, і що коли б той чоловік дізнався, то неодмінно убив би його.

Старий ще раз пообіцяв додержувати таємниці, а все-таки спитав:

- А як тобі спало на думку стежити за цими людьми, хлопче? Вигляд у них був підозрілий, чи що?

Гек мовчав, придумуючи обережну відповідь. Нарешті сказав:

- Та, бачте, у мене гірка доля, - так принаймні всі кажуть, і я не можу заперечувати проти цього. Отож іноді я не сплю ночами, все ходжу вулицями та думаю, як би його почати нове життя. Так було й минулої ночі. Я не міг заснути, ну й блукав по вулиці, думаючи про ці справи. А було вже опівночі. Коли я дійшов до того старого складу цегли біля корчми «Товариство тверезості», я став біля муру і думаю… І раптом бачу, біжать повз мене двоє чоловіків і щось несуть під рукою - я подумав, що крадене. Один курив, а другий хотів прикурити, - от вони зупинилися біля мене, і сигари освітили їхні обличчя. Тут я й побачив, що більший з них - глухонімий іспанець. Я його пізнав по білих бакенбардах. А другий був оцей похмурий чорт у лахмітті.

- Невже ти міг побачити лахміття при світлі сигари?

Це на хвилинку збентежило Гека, потім він сказав:

- Та не знаю, але начебто побачив…

- Ну, і що ж? Вони пішли, а ти…

- А я за ними… так. Так воно й сталося. Я хотів дізнатися, що вони затівають. Я йшов за ними… аж до самого паркану вдови - до перелазу, зупинився в темряві і почув, як отой обірваний благає за вдову, а іспанець клянеться, що він спотворить їй обличчя - ну, та я вже це казав вам і вашим двом…

- Що таке? Глухонімий казав?

Гек зробив другу жахливу помилку! Він усяко намагався, щоб старому й на думку не спало, хто такий був цей іспанець, але його язик робив йому всякі каверзи. Гек кілька разів пробував викрутитися, але старий весь час пильно дивився на нього, і Гек заплутався. Нарешті валлієць сказав:

- Мій хлопче, не бійся мене. Я нізащо в світі не займу і волосинки на твоїй голові. Ні, я захищатиму тебе… так, захищатиму. Цей іспанець не глухонімий. Тепер ти цього не можеш приховати. Ти знаєш щось про цього іспанця, але не хочеш розповісти. Довірся мені, скажи, в чому річ. Я не зраджу тебе, будь певен.

Гек хвилинку подивився в чесні очі старого, потім схилився і прошепотів йому на вухо:

- Це не іспанець, це індієць Джо!

Валлієць мало не впав зі стільця.

- Ну, тепер усе зрозуміло, - сказав він. - Коли ти говорив про обрубані вуха і вирізані ніздрі, я думав, що ти це сам вигадав, задля прикраси, тому що білі люди не мстяться у такий спосіб, але індієць - це, звичайно, зовсім інша справа.

За сніданком вони розмовляли. Між іншим, старий розповів, що, перш ніж піти спати, він з синами, взявши ліхтаря, оглянув паркан та всі місця навколо перелазу, щоб побачити, чи нема там крові. Крові там не було, але вони знайшли величезний клунок…

- З ЧИМ?

Коли б слова були блискавками, то й тоді вони не могли б швидше злетіти з пополотнілих уст Гека. Він широко розплющив очі, затамував подих, чекаючи на відповідь. Старий зупинився, теж витріщив очі, мовчав три секунди… п'ять секунд… десять… і потім відповів:

- Клунок з грабіжницькими інструментами… Та що з тобою?

Гек відкинувся на спинку крісла, рідко, але глибоко дихаючи, він був радий. Валлієць подивився на нього пильно, зацікавлено і зрештою сказав:

- Так, низку грабіжницьких інструментів. Це тебе начебто заспокоїло. Але чого ти боявся? Що, ти гадав, ми знайшли?