Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 78

Нещасних виконавців його наказу при вході зустріли Срібний і Жостір, давши їм такого чосу, що ті раді були вискочити живими нагору. Вигляд двох жорстоко зранених товаришів зовсім не додав бойового духу солдатам Вербени. Вони взялися розривати інші нори, але так спроквола, що небагато втяли, поки зійшов місяць.

А Жовтоцвіт, бажаючи показати приклад своїм солдатам, сам почав розривати пухкий завал однієї з нір. Заоравшись, мов плуг, у легку порохнисту землю й тільки задерши голову, він раптом опинився віч-на-віч із Чорнобілем, який враз уп’явся зубами в його шию. Не маючи змоги використати свою велику вагу, Жовтоцвіт тільки верещав і бив навмання лапами, але Чорнобіль не відпускав його. Жовтоцвіт навіть протягнув його трохи, й аж тоді Чорнобіль відпустив його й відскочив назад, виставивши кігті передніх лап. Та Жовтоцвіт уже втік — йому вистачило першої рани, другої не хотілось.

Звіробій зрозумів, що, штурмуючи захищені ходи, буде вельми нелегко захопити колонію. Значно більші були б шанси на успіх, коли б його солдати самі викопали кілька ходів і зразу в кількох місцях кинулися в атаку. Але він сумнівався, чи зважаться його солдати на такий штурм, наштовхнувшись уже на рішучий опір супротивника. Генерал не мав готового плану дій на такий випадок. Недодумане належало додумати тепер. Тож, коли зійшов місяць, він покликав Горицвіта на пораду.

Горицвіт просто запропонував тривалу облогу — тоді, мовляв, ворогів змусить здатися голод. Роздосадуваний Звіробій зразу ж відкинув такий план. У глибині душі він таки побоювався, чи на світанку не впаде їм на голову білий птах. До світанку вони повинні вдертися в колонію! Та й репутацію генеральську могла поновити лише гучна бойова перемога. Для чого ж іще привів він сюди цвіт своєї Оусли? Просто заморити ворогів голодом — хіба це слава? А ще він хотів якомога швидше повернутися до Ефрафи. Як і всі завойовники, він ніколи не мав певності у своїх тилах.

— Якщо пам’ять мене не зраджує, — сказав він, — після того, як ми були захопили більшу частину колонії біля гаю Натлі й практично здобули перемогу, кілька ворогів замурувалося в невеликому лігві. Тоді я звелів добити їх, а сам повів полонених до Ефрафи. Чи пам’ятаєш ти, Горицвіте, хто і як це зробив?

— Це зробив покійний капітан Мальва! Сподіваюсь, тут є хтось із солдатів, що билися тоді під його проводом. Піду пошукаю!

Скоро Горицвіт привів кремезного солдата на ім’я Жовтило. Спочатку той ніяк не міг утямити, чого від нього вимагають. Кінець кінцем ветеран згадав, що тоді капітан Мальва наказав прорити згори до обложених прямовисний тунель; наприкінці вони попадали на ворожих кролів і швидко їх перебили.

— Саме так треба зробити й зараз! — мовив генерал Горицвітові. — Всіх солдатів поділити на зміни — й до роботи! На постах залишити не більше двох-трьох! Швидко!

Незабаром мешканці колонії, що причаїлися в Сотах, почули згори шкряботливі звуки. Ворог почав рити підкоп! Небагато часу збігло, і з’ясувалось, що роботи ведуться у двох місцях. Один тунель ефрафанці копали над північним краєм Сотів, де букове коріння переплелося непрохідним склепінням. Другий хід рили десь між незахищеною корінням серединою Сотів і південним закутком, де стелю тримали земляні колони. Саме з цього закутку вели ходи до лігв колонії, а в одному лігві, устеленому вовною, що її наскубла Конюшина із свого живота, лежала вона сама і її виводок, який солодко спав, присипаний травою та листям.

— Ну, ми завдали їм великої мороки! — сказав Ліщина. — Нехай вороги потуплять свої кігті! Що ти скажеш на це, Ожино?

— А те, що кепські наші справи! — відповів Ожина. — Звісно, вони попомучаться там, біля північного краю. Там більша товща землі, коріння. А от у південному кутку робота піде легше, й вони швидко до нас докопаються! Не можу придумати, чим тут зарадити!

Ліщина вчув тремтіння в голосі друга. Від непрестанного шуму, що все виразніше долинав згори, обложених уже брав жах.

— Вони поведуть нас назад, до Ефрафи, й там поліція… — прошепотіла Вільтуріль на вухо Сесусіннан.

— Помовч! — цитькнула на неї Хізентлай. — Наші кролі не базікають дурниць, то чого нам розпускати язика? Хоч би що нам загрожувало зараз, я щаслива, що покинула Ефрафу й пожила на волі!

Ці мужні слова почув не тільки Ліщина. Кучма згадав ту ніч у Ефрафі, коли він заспокоював Хізентлай, розповідаючи їй про високі пагорби й запевняючи, що вони зуміють утекти. В пітьмі Кучма носом потерся об Ліщинине плече й притис його до стіни зали.

— Слухай, Ліщино! — заговорив він. — Вони ще не покінчили з нами! Коли обвалиться стеля, вороги потраплять сюди, в південний куток Сотів. Але ми всіх заберемо в лігва й закидаємо землею входи до лігв! Доведеться воріженькам починати все спочатку!

— Що ж, тоді ми протримаємося трохи довше, — сказав Ліщина. — А потім вони прорвуться до наших спалень.

— А я їм заступлю дорогу! — заперечив Кучма. — І зі мною ще дехто. Схоплять облизня та й поплентають додому хвалені ефрафанці!

З почуттям якоїсь дивної заздрості Ліщина зрозумів, що Кучма нетерпеливиться зійтися в бою з ворогом. Кучма-боєць хотів битись і не думав ні про що інше. Безнадійність їхнього становища не здавалась йому такою очевидною, і навіть шкряботіння копачів, яке чулося все ближче, спрямовувало Кучмину думку в єдиному напрямку: як чим дорожче продати своє життя. А що ще, зрештою, лишалося кожному з них? Кучмина пропозиція була добра хоча б тим, що робота захопить їх і хоч трохи розвіє жах, який заполонив колонію…

— Добрий план, Кучмо! — похвалив Ліщина. — Приготуй Звіробоєві теплий прийомчик!

Кучма почав пояснювати Срібному та Падубові, де і як вести оборонні роботи, а Ліщина послав Вероніку в північну частину Сотів, наказавши слухати й доповідати, як просуваються вглиб ефрафанські копачі. Наскільки він зрозумів, невелика була різниця, де спершу обвалиться стеля: в тому кутку чи в цьому, але він хотів підбадьорити інших, показати, що Головний Кріль думає і все робить для порятунку колонії.

— Не можна розвалювати цих земляних стовпів-опор, Кучмо! — сказав Падуб. — Вони ж тримають стелю в цьому кутку.

— Знаю, — відповів Кучма. — Нам треба вгризатися в глухі стіни наших спалень! А вигребену землю горніть сюди, засипайте проходи між стовпами! Між нами й ворогом виросте стіна!

Після успішного здійснення ефрафанської операції Кучмин авторитет піднявся надзвичайно високо. Бачивши, що ватажок їхньої Оусли не підупав духом, колоністи ревно заходились виконувати його вказівки. Колишня колонада помалу перетворилась на товсту суцільну стіну. Робота наближалась до кінця, й кролі вирішили перепочити, коли Вероніка повідомив, що ворог перестав рити підкоп у північній частині Сотів. Ліщина пішов, видерся на приступку, де сидів Вероніка, й поприслухався сам. Тут і справді запанувала тиша. Тоді він пішов до південного кутка Сотів.

«Що станеться з нами до завтрашнього ні-Фрітха?» — думав Ліщина. А він сам, Ліщина, чого він добився з усіма його премудрими задумами? Невже вони пройшли і моторошне пустирище, і засильцьовану колонію, й крижані купелі в річках тільки на те, щоб загинути від пазурів генерала Звіробоя? Ні, вони не заслужили на таку долю! Не до такого кінця повинна була вивести їх та хитромудра стежка, якою вони йшли! Але що могло зупинити Звіробоя? Що могло врятувати їх? Ніщо! Хіба якби щось жахливе упало ефрафанцям на голову — але що? звідки?..

— Шарг-шарг! Шарг-шарг! — дедалі виразніше чулося згори. Поночі переходячи залу, Ліщина наштовхнувся на якогось кроля, що тихо сидів під щойно зведеною земляною стіною. То був П’ятий.

— Ти не працюєш? — неуважливо спитав Ліщина.

— Ні, — відповів П’ятий. — Я слухаю.

— Тобто слухаєш, як ті риють?

— Ні! Я намагаюсь розчути щось таке, чого ви всі не чуєте! Тільки ж і я не чую… Але воно близько. Глибоко. Летить листя, я падаю… глибоко… Я йду геть, Ліщино… йду геть… — Голос його зробився тихий і сонливий. — Падаю. Але ж холодно, холодно…

В темній залі стояла задуха. Ліщина схилився над П’ятим, штовхаючи носом його в’яле тіло.