Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 53

— Отже, гомба схопила того, другого кроля?

— Напевне! Я ж, сам того не бажаючи, навів її просто на їхній загін. Але я не бачив тієї розправи.

— А що решта кролів?

— Не знаю. Мабуть, повтікали.

— Так-так, — протяг Ліщина задумано. — Може, все це й на краще… Але гляди мені, Кучмо: більш ніяких вибриків! Надто багато поставлено на карту. Ліпше будь коло нас із Срібним, а ми вже підтримаємо твій дух.

Цієї миті до них підскочив Срібний.

— Ліщино, — сказав він. — Я впізнав це місце — ми занадто близько від Ефрафи! Треба якомога швидше йти звідси.

— Я хотів би обігнути Ефрафу широкою дугою, — мовив Ліщина. — Ти зумієш знайти дорогу до залізниці, про яку розповів Падуб?

— Думаю, що зумію, — запевнив Срібний. — Але ми не зможемо описати дуже широку дугу, бо наші вже і притомлені. Не скажу про дорогу, але напрямок до залізниці я добре знаю.

— Що ж, доведеться ризикнути, — сказав Ліщина. — Коли б тільки нам дістатися туди до світанку, а там, за залізницею, можна буде й відпочити.

Тієї ночі кролі більше не мали пригод. У тьмяному світлі молодика вони тихо рухалися попід межами полів.

Аж коли до сірого світла піднявся перший жайворонок, Срібний із потемнілим від роси кожушком підбіг до Ліщини.

— До ж та залізниця, Срібний? — спитав Ліщина. — Падуб говорив про крутий насипаний людьми пагорб. Нічого такого я не бачу.

— Такий пагорб тягнеться біля самої Ефрафи. А тут залізниця біжить в улоговині. Хіба ти не чуєш запаху?

Ліщина втягнув ніздрями повітря. У прохолоді й сирості він виразно розрізнив різкі запахи металу, вугільного диму й мастила. Скоро кролі й справді опинились на краю улоговини, посередині якої, внизу, тяглися дві безконечні залізні смуги, а обабіч росли кущі й висока трава. Довкола панувала тиша, тільки галаслива зграйка горобців злетіла на полотно й заходилася щось дзьобати поміж шпал. Ця мирна картина всіх заспокоїла.

— Нам треба перейти цю залізну дорогу, Ліщино-ра? — спитав Ожина.

— Так, перейти, і то негайно! — сказав Ліщина. — Хай вона проляже між нами й Ефрафою! А за нею ми попасемось і перепочинемо.

Трохи побоюючись, кролі спустилися вниз: а що, коли в ранкової імли вискочить раптом вогненний посланець Фрітха, розсипаючи громи й блискавиці? Але ніщо не порушувало тиші, й незабаром усі мандрівники вже паслися на луці за залізницею. Вони так потомилися, що забули про всяку обережність і думали тільки про те, як дати спочинок своїм намореним лапам і їжу — шлункам.

У цей час із-за модрин вилетів Кегаар і приземлився серед кролів, склавши свої великі блідо-сірі крила.

— Пане Лішшино, шо ви робити? Тут не лишатися! — прокричав він.

— Усі потомилися, Кегааре! Треба відпочити.

— Тут не можна відпошивати! Сюди йти шужі кролі! Уже блисько!

— Ох, ці ще мені прокляті патрулі! — вигукнув Ліщина. — Ходім, усі ходім із поля в ліс! І ти, Вероніко, якщо не бажаєш, щоб тобі одгризли вуха в Ефрафі! Ворушіться, ворушіться!

Кролі зашкандибали через пасовисько до лісу й посідали без сил на голій землі під ялицями. Ліщина знов покликав Кегаара.

— Кегааре, більше вони не спроможні ступити й кроку! Вони йшли цілу ніч! Нам доведеться тут відіспатись. Ти й справді бачив патруль?

— Так, так, вони іти фсе по тій стороні залізниці! Ви дуже фшасно сховатись!

— Значить, ти врятував нас, Кегааре! Чи не міг би ти ще раз полетіти й глянути, де вони зараз? Якщо вони вернулись додому, я дам наказ моїм спати… Та їм і казати не треба — глянь!

Кегаар полетів і швидко вернувся в вістю, що ефрафанський патруль подався назад, не переходячи залізниці. Великодушний птах запропонував повартувати до вечора, й Ліщина з величезним полегшенням дав наказ усім спати. Двоє встигли заснути ще до наказу, простягшись на відкритому місці. Ліщина тільки подумав, що добре було б розбудити їх і загнати під укриття, та й сам заснув із тією думкою.

33. ВЕЛИКА РІЧКА

Прокинувшись, Ліщина враз стрепенувся — повітря аж дзвеніло від войовничих криків якихось мисливців. Линули ті звуки згори. Ось промайнув поміж дерев кажан, не зачепивши жодної галузки. За ним другий! Та їх тут було багато — на льоту ловили мух та мошкару, відчайдушно попискуючи. Не кожне людське вухо вловило б той писк, а кролі його таки добре чули. Все поле за лісом було залите вечірнім сонцем, а серед ялиць панувала сутінь.

Ліщина почав скубти траву. Він неабияк стурбувався, відчувши, що дається взнаки рана на задній нозі. Напевне, форсований марш по пагорбах виявився не до снаги м’язові, що тільки недавно зрісся. Що коли далеко до річки, про яку говорив Кегаар? Тоді йому непереливки!

— Ліщино-pa! Що сталось? Твоя йога якось дивно волочиться! — кинувся до нього із зарості собачого мила Чашечка.

— Та поболює трохи… Слухай, Глао-роо, а де Кегаар?

— Кегаар полетів глянути, чи нема поблизу патрулів, Ліщино-pa! Кучма прокинувся ще раніше, і вони із Срібним попросили Кегаара полетіти на розвідку. Вони не хотіли будити тебе!

Ліщина відчув легке роздратування. Поки там Кегаар виглядає патрулів, йому тут треба негайно знати, куди йти далі! Їм треба переходити на другий берег річки, а з його, Ліщини, ногою вони не скоро туди дістануться… Чекаючи на Кегаара, він нервувався дедалі дужче — як ніколи в житті! Йому вже почало здаватись, що він нерозважно повів усю колонію в цей похід. Падуб аж ніяк не применшував небезпеки, якою загрожувала їм Ефрафа! Ліщина майже не сумнівався, що Кучма просто випадково навів лисицю на Великий Патруль, який ішов по сліду їхнього загону. І сьогодні вранці, знов же дякувати їхньому талану-щастю й допомозі Кегаара, вони, очевидячки, прослизнули просто під носом у другого патруля, коли перейшли залізницю. Може, Срібний зовсім недаремно побоювався і якийсь патруль уже побачив їх та й доповів, лишившись непоміченим для них, генералові Звіробою? Може, у генерала є свій Кегаар? Може, цієї самої миті котрийсь із кажанів якраз розповідає генералові про чужих кролів? Як можна передбачити все, стерегтися від усього? Від таких думок трава зразу видалася Ліщині гіркою. Цієї миті від залізниці надлетів Кегаар. Птах незграбно залопотів крильми поміж ялиць, змусивши замовкнути кажанів.

— Пане Лішшино, шужих кролів нема! Мабуть, їм не подобатись переходити залізницю! — доповів він.

— Чудово! А далеко звідси до річки, Кегааре?

— Ні, ні! Недалеко, в лісі!

— Прекрасно! А ми знайдемо, де перейти, ще за дня?

— Так, так! Я показати вам міст!

Кролі пройшли зовсім небагато лісом, як зачули: і справді близько річка. Грунт під лапами став сиріший і м'якіший, запахло осокою і водою. Раптом поміж дерев прокотився пронизливий крик кулика, залопотіли крила, захлюпотіла вода. Ось вони вже й почули саму річку, її рух. Цей тихий, але могутній голос річки підказав кролям, яка вона велика, широка й бистра. Такої вони, певно, ще ніколи не бачили. Зупинившись серед живокосту й низькорослої вільшини, кролі почали переглядатись, щоб підбадьорити одне одного. Потім боязко пострибали туди, де кінчались дерева. Ось Ліщина разом із П’ятим видибав на зелену стежку, що бігла понад берегом.

Стежка поросла майже рівним моріжком, на ній не було ні бур’янів, ні кущів, бо все те вирубували для своєї зручності рибалки. Між стежкою і самою річкою буяла прибережна рослинність: верболіз, іван-чай, блошниця, ранник, квітучий конопельник. Іще троє кролів вистрибало з лісу. Поміж кущів верболозу проглядала гладенька, блискотлива поверхня річки, незрівнянно ширшої та бистрішої за Енборн. Ніде не видно було ніякої небезпеки, але кролі нітилися, достоту люди, коли потраплять у якесь величне місце, де почуваються дуже мізерними.

Раптом над річкою розлігся хрипкий голос Кегаара, аж кропив’янка злякано вилетіла з куща:

— Пане Лішшино, шого ждати?

— Не знаємо, куди йти! — відповів за Ліщину П’ятий.

— Міст блисько! Ви йти фперед, башити міст!

Хоча тут, де вони сиділи, стежку від річки відділяли густі зарості, далі, відчували вони, кущів не було. П’ятий рушив уперед, за ним пошкутильгав Ліщина.