Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 51

«Іди звідси, Ель-аграйро! — мовила нарешті одна тінь. — Тобі тут нічого робити. Ти живий і вже й так досить настраждався».

«Але не стільки, як мій народ», — відказав Ель-аграйра.

«Тут стане лиха й страждань на тисячу колоній, — сказала тінь. — Не будь упертюхом, Ель-аграйро! У цих норах зберігаються всі заразні хвороби, якими хворіють кролі: лихоманка, короста, кишкова хвороба. А в цій, найближчій норі зберігається біла сліпота, від якої кролі бредуть помирати десь у поле, і навіть елілі не зачеплять гнилого тіла. Ми дбаємо, щоб усі ці хвороби всякчас були готові до послуг Інле-ра. Адже все, що є, має бути».

І тоді Ель-аграйра зрозумів, що роздумувати ніколи. Він удав, ніби йде геть, а тоді раптом крутнувся і, промчавши повз тіні, пірнув у найближчу нору швидше, ніж крапля дощу просочується в пісок. І заліг там, а тіні танцювали й белькотали біля входу, бо могли вигнати його звідти тільки страхом. Зрештою вони подалися геть, і Ель-аграйра зостався в тій норі сам, розмірковуючи, чи встигне, позбавлений вусів і вух, доплентати до війська короля Дарзіна.

Нарешті, коли йому здалося, що посидів він там досить довго, щоб заразитись, Ель-аграйра подався назад. Він не знав, як скоро захворіє та чи довго помиратиме, але розумів одне: треба якомога швидше повертатись, поки хвороба ще ніяк не проявилася. Він хотів, не наближаючись до Трусь-труся, послати його вперед — попередити кролів, щоб позакривали всі нори в колонії й сиділи, не виходячи, аж поки погине вся армія короля Дарзіна.

Тремтячи від лихоманки й не розбираючи потемки дороги без своїх вусів і вух, він буцнувся головою об камінь. І тієї самої миті спокійний голос мовив:

«Куди ти йдеш, Ель-аграйро?»

Ель-аграйра нічого не бачив, але відчував, що Чорний Кріль поруч.

«Іду додому, мій повелителю! — відповів він. — Ти казав, що я можу піти від тебе, коли схочу».

«Ти маєш щось на мислі, Ель-аграйро», — сказав Чорний Кріль.

«Я був у тій ямі, о мій повелителю! — відповів Ель-аграйра. — Я заразився білою сліпотою і врятую мій народ тим, що погублю вороже військо».

«А чи знаєш ти, Ель-аграйро, як переноситься біла сліпота?» — спитав Чорний Кріль.

Ель-аграйра весь похолов від тривожного здогаду, але не сказав ні слова.

«Білу сліпоту переносять блохи, що заводяться в кролячих вухах, — сказав Чорний Кріль. — Вони перескакують із вух хворого кроля до вух його здорових товаришів. Але ж, Ель-аграйро, у тебе немає вух, а блохи не заведуться у щавлевому листі. Ти не можеш ні заразитися білою сліпотою, ні заразити нею когось іншого!»

Аж тоді покинули Ель-аграйру вся його снага й мужність. Онукою впав він на кам’яну долівку. Хотів був підвестися, але ноги його не слухались. Він затіпався, а тоді затих.

«Ель-аграйро! — мовив нарешті Чорний Кріль. — Тут холодні нори, непридатні для життя. Це не місце для палких сердець і хоробрих душ. Ти мені набрид. Рушай додому. Я сам порятую твій народ. Не питай мене зухвало, коли. Ми тут не знаємо часу. Твій народ уже врятований!»

Тієї самої миті, коли король Дарзін і його солдати вигукували образливі слова в кролячі нори, замішання й жах охопили їх серед густої вечорової сутіні. Скрізь у полі, за кожним будяком королівському війську ввижалися величезні кролі з червоними очиськами. Дарзінці безбач кинулися тікати. Вони пощезли, мовби розчинилися в пітьмі тієї ночі, й ось чому жоден кріль, розповідаючи історії про Ель-аграйру, не може сказати, що то були за створіння чи навіть як вони виглядали. Відтоді ніхто й ніде не бачив жодного дарзінця.

Коли нарешті Ель-аграйра спромігся звестись на ноги, Чорного Кроля не було поруч, а до нього норою біг Трусь-трусь. Разом вони вибралися на схил гори й серед туману почали спускатися понад гримучою безоднею. Двоє кролів не знали, куди йдуть — аби чимдалі від нір Чорного Кроля. Але трохи згодом з’ясувалось, що Ель-аграйра захворів од потрясіння й виснаження. Трусь-трусь вирив невелику нору-вигрібанку, де вони й пересиділи кілька днів.

Потім, коли Ель-аграйра піддужчав, вони помандрували далі, але ніяк не могли втрапити на дорогу, що привела б їх додому. Розум їхній потьмарився, тож вони мусили просити допомоги й притулку в інших тварин, яких стрічали дорогою. Декотрі з цих пригод, як ви знаєте, — це окремі казки. Якось вони жили в лендрі-борсука й шукали для господаря фазанячі яйця в лісі. А то якось на луці їх мало не порізали косами косарі, що косили сіно. І весь час Трусь-трусь доглядав Ель-аграйру, чіпляв йому свіжі листки кінського щавлю замість вух і відганяв мух від його ран, аж поки вони загоїлись.

Нарешті одного дня мандрівці приблукали до колонії. Вечоріло, і в скісному промінні сонця вони побачили безліч кролів, що паслись або гралися, перестрибуючи через мурашники. Ель-аграйра й Трусь-трусь зупинились на пагорку, вдихаючи запах дроку.

«Так, вигляд у них чудовий, — сказав Ель-аграйра. — Здоровий народець, нівроку їм. Давай тихенько прослизнемо в нору та пошукаємо під землею когось із ватажків Оусли. Не люблю галасливих зустрічей!»

Вони пішли попід живоплотом, але ніяк не могли впізнати, де чия нора, бо колонія невпізнанно розрослась: і по пагорку, й по долині видніло багато нових нір. Стали, щоб розпитатись, біля гурту гарних молодих кролів І кролиць, що сиділи під квітучою бузиною.

«Ми шукаємо Верболоза, — сказав Трусь-трусь. — Чи не підкажете ви нам, де його нора?»

«Ніколи не чув про такого, — відповів один кріль. — Ви певні, що він живе в цій колонії?»

«Якщо не помер, — мовив Трусь-трусь. — Але невже ви не чули про капітана Верболоза? Він був одним із ватажків Оусли в битві».

«В якій такій битві?» — спитав інший кріль.

«У битві проти війська короля Дарзіна», — відповів Трусь-трусь.

«Таке скажеш, стариганю— кинув кріль. — Мене ще й на світі не було, як кінчилась та битва!»

«Та невже ви не знаєте ватажків тієї Оусли?»

«Знатися з ними, щоб померти від нудьги? — пирхнув кріль. — Із тією купкою сивовусих дідків? Та що в них може бути цікавого?»

«Пам’ять про діла їхні», — тихо мовив Трусь-трусь.

«Ти про їхні воєнні вибрики, старий? — спитав перший кріль. — Нині з цим покінчено. Ми до всього цього не маємо ніякого діла!»

«Якщо цей Верболіз бився з королем Як-Там-Його, то це його справа! — заявила одна з кролиць. — Що нам до всього того?»

«То була така гидота, ті війни, — докинула інша кролиця. — Просто ганьба! Якби ніхто не воював, то й воєн не було б, адже так? Але хіба втовкмачиш це старим кролям у голову?»

«Мій батько був замішаний у тій війні, — сказав другий кріль. — Часом він як почне розводитись про подвиги! То я швиденько тікаю. „Ті зробили так, а ми відповіли отак“, — і все в цьому стилі. Можна загнутись, чесно! Бідолашний стариган ніяк всього того не забуде. Думаю, що він половину вигадав у своїх розповідях. І скажіть, що це йому дало?»

«Якщо ви почекаєте хвилинку, пане, — звернувся третій кріль до Ель-аграйри, — то я піду й пошукаю для вас капітана Верболоза. Сам я його не знаю, але ж і колонія у нас велика!»

«Спасибі тобі за добрий намір, — відповів Ель-аграйра, — але я вже знаю, куди мені йти, і якось сам доберуся».

Ель-аграйра пішов попід живоплотом до узлісся й сів під кущем ліщини, задивився на поля. Почало смеркати, і він раптом відчув, що поруч, у ліщиновому листі, опинився сам пан Фрітх.

«Ти сердишся, Ель-аграйро?» — спитав пан Фрітх.

«Ні, мій повелителю, — відповів Ель-аграйра, — я не серджусь. Але я дізнався, що любі серцю істоти можна жаліти не тільки за те, що вони страждають. Якщо кріль не знає, коли і який дар зробив його вільним і щасливим, то він нікчемніший за слимака, хоч, може, й має про це іншу думку».

«Мудрість знаходять на пустельному пагорбі, Ель-аграйро, де ніхто не пасеться, на голому камені, де жоден кріль не вигребе нори. Та коли вже мова зайшла про дари, то я ось приніс кілька дрібничок для тебе: пару вух, хвоста й вуса. Щоправда, спочатку вуха видадуться тобі трохи дивними. Я злегка посипав їх зоряним світлом, але воно тільки ледь-ледь мерехтить — цього, я певен, аж ніяк не досить, щоб виказати такого хитромудрого злодія, як ти… Ах, он і Трусь-трусь біжить сюди! Але у мене й для нього є дещо. Чи не…»