Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 42

Туман клубочився довкола П’ятого, але він уперто продирався крізь зарості кропиви та будяків. Зненацька той кріль, що кульгав попереду, зник. П’ятий зостався на самоті. Йому стало страшно, але звідусіль линули знайомі змалечку звуки й запахи… Це ж те саме поле, де він з’явився на світ! Тільки довкола не було вже літнього буйнотрав’я. П’ятий ішов попід квітучим терном. Ось він перейшов струмок і рушив нагору, до стежки, до того місця, де вони з Ліщиною колись натрапили на дошку з оголошенням. Чи ж та дошка все ще тут? Він боязко підвів очі, але за туманом нічого не було видно. Піднявся ще вище й раптом побачив нагорі чоловіка, який порався коло купи знарядь: там була лопата, мотузка й ще якісь дрібніші речі, призначення яких він не знав. Дошка з оголошенням лежала на землі, але вона, здавалось, поменшала й кріпилася тепер до одного довгого чотиригранного стовпця із загостреним вільним кінцем, щоб легше було забити в землю. Біла поверхня дошки була так само біла й покрита гострокутними чорними паличками. П’ятий, вагаючись, вийшов нагору й став біля самого чоловіка. Той, нагнувшись, зазирав у глибоку вузьку нору. Чоловік повернув голову до П’ятого. Обличчя його сяяло добродушністю, яку може показати своїй жертві казковий велет-людожер, поки вважає, що ще не настала пора вбити жертву й з’їсти.

«Як ти думаєш, що я роблю, га?» — спитав він П'ятого. «І що ж ви робите?» — тремтячи від страху, перепитав П’ятий. «А ставлю ось цю дошку, — відповів чоловік. — І ти хотів би знати, для чого?» — «Так!» — прошепотів П’ятий. «Це для твого друзяки Ліщини! — пояснив чоловік. — Нам треба вивісити про нього оголошення. А що говориться в тому оголошенні, як ти думаєш?» — «Не знаю! Хіба дошки можуть говорити?» — спитав П’ятий. «Можуть, ще й як! — відповів чоловік. — Отож-бо й є, що ми знаємо більше за вас. Ось чому вбиваємо вас, коли маємо охоту. А зараз, якщо хочеш, то поглянь на цю дошку — може, й справді знатимеш більше!»

Крізь мертвотно-сизий туман П’ятий задивився на дошку. І враз чорні палички замигтіли на білій поверхні, попідводили свої гострі клинцюваті голівки й залящали водно, наче виводок малих ласиць. Їхні жорстокі й знущальні голоси долинали до нього немов здалеку, немовби вуха йому засипало піском. «На згадку про Ліщину-ра! На честь Ліщини-ра! На пам’ять про Ліщину-ра! Ха-ха-ха-ха!»

«Ну, тепер ти втямив? — спитав П’ятого чоловік. — Треба тільки забити цього кілка в землю, і тоді я повішу на ньому ту Личину чи Ліщину. Як вішають злодюжку-сойку чи старого горностая. Отак візьму й повішу!» — «Ні, не треба! Не робіть цього!» — закричав П’ятий. «Та от заковика: я його ніяк не дістану! — провадив чоловік. — Тому й повісити не можу. Бо він заліз у цю кляту нору, ось куди він заліз! Заліз, коли я все вже наготував!»

П’ятий підповз до самісіньких чобіт чоловіка і зазирнув у нору чи то в яму. Вона була округла. Округлим колодязем, складеним із випаленої глини, вона прямовисно йшла в глиб землі. П’ятий покликав: «Ліщино! Ліщино!» Там, глибоко-глибоко, щось ворухнулось. Він хотів ще гукнути, але тут чоловік нагнувся і вдарив його по голові межи вух!..

П’ятий борсався в густій хмарі м’якої, мов пил, землі. І хтось примовляв:

— Спокійно, П’ятий, спокійно!

Він сів на задні лапи. Йому так засипало піском очі, вуха й ніздрі, що він втратив на хвилину нюх. Він обтрусився і спитав:

— Хто тут?

— Це я, Ожина! Прийшов перевідати тебе. Все гаразд! Просто на тебе впало трохи землі зі стелі, от і все. Сьогодні по всіх норах сиплеться земля зі стель, це від спекоти! Але, може, й добре, що тебе розбудило, бо тобі щось погане снилось: ти молотив лапами й гукав Ліщину! П’ятий, бідолашко! Треба якось перенести це страшне горе. Всі ми колись перестанемо бігати…

— Скажи: зараз вечір? — спитав П’ятий.

— Ні, ще не вечір, але вже далеко після ні-Фрітха. Знаєш, Падуб вернувся із своїм загоном! Суниця ледь живий, і вони не привели жодної кролиці! Погано, дуже погано! Падуб досі спить — такий знеможений. Пообіцяв, що все розповість нам увечері. Коли ми сказали йому про сердешного Ліщину… П’ятий, ти ж не слухаєш!

— Ожино, ти пам’ятаєш те місце, де підстрелили Ліщину?

— Авжеж! Ми з Кучмою, перш ніж рушити звідти, ходили й оглянули канаву. Але невже ти…

— Міг би ти повести мене туди?

— Вернутися туди? Ні, ні! Це ж далеко, П’ятий, та ця жахлива спекота, і ризик… Тільки зажуришся тяжко, та й усе!

— Ліщина не загинув! — твердо мовив П’ятий.

— Але ж люди його забрали! П’ятий, я бачив кров!

— Але ти не бачив його мертвого! Ожино, уволь мою волю!

— Ти забагато просиш.

— Тоді я піду сам-один. Знай: я прошу тебе піти рятувати Ліщину!

Нарешті Ожина дуже неохоче поступився, і вони рушили вниз по схилу. П’ятий біг так швидко, наче тікав до укриття. Знов і знов він підганяв Ожину. Під палючим промінням сонця поля були зовсім пустельні: все живе, що було більше за муху, поховалося від спеки. Коли вони дійшли до повіток, Ожина почав розповідати, як вони з Кучмою ходили шукати Ліщину, але П’ятий урвав його:

— Я знаю, що тут треба піднятися вгору, але ти покажи мені ту саму канаву!

В’язи не шелестіли — хоч би один листочок ворухнувся. Ожина привів П’ятого до канави, де похилилась потоптана кропива, і малий сів серед того потопту, нюхаючи та роззираючись довкола. Ожина зажурено тільки дивився на нього. Нарешті П’ятий поволі подибав по дну канави. Навколо його вух роїлися комахи. Раптом з-під його ніг злетіла вгору хмарка мух — вони сиділи на якомусь камені. Але ні, то був не камінь! Гладеньке, округле — край цегляної труби! Внизу коричневого отвору водостоку чорніла підсохла струминка крові — і то була кров кроля.

— Клята нора! — прошепотів П’ятий. — Ось вона, клята нора!

Він заглянув досередини. Там лежав кріль! Запах підказав йому це зразу. П’ятий почув слабеньке биття кролячого серця — в порожній трубі водостоку його підсилювала гучна луна.

— Ліщино! — покликав П’ятий.

Ожина одним скоком опинився поруч.

— Що-що, П’ятий?

— Ліщина лежить у цій норі! І він живий!

27. «Я САМ НЕ ПОВІРИВ БИ, КОЛИ Б НЕ ПОБУВАВ ТАМ»

Кучма й Падуб сиділи в Сотах, чекаючи, поки зберуться всі на збори — другі збори, відколи вони втратили Ліщину. Прохолода будила кролів, і. вони один за одним покидали свої лігва і йшли вниз до Сотів. Усі були пригнічені, сповнені сумнівів. Доля відвернулася від них. Ліщина загинув, а Падуб не привів жодної кролиці…

Кучма послав Жолудя подивитися по норах, чи не прийде ще хто-небудь. Жолудь повернувся і доповів, що Суниця надто хворий, а Ожини й П'ятого ніде не видно.

— Даймо П’ятому спокій, — сказав Кучма. — Йому, бідоласі, краще якийсь час побути на самоті.

— Але ж і в лігві його немає! — додав Жолудь.

— Дарма! — мовив Кучма. А сам задумався: «П’ятий і Ожина? Невже вони покинули колонію, нікому нічого не сказавши? Що ж буде, коли про це довідається решта?..»

Цієї миті заговорив Падуб, і всі розмови припинились.

— Ми всі розуміємо, в якому нелегкому становищі опинилась наша колонія, — почав Падуб. — Мабуть, найближчим часом нам доведеться поговорити про те, як бути далі. Але спочатку я мушу розповісти вам, як воно так склалось, що четверо нас: Срібний, Жостір, Суниця і я — повернулися додому без кролиць. Коли ми вирушали, всім це здавалося простою справою. І ось що ми маємо: один вернувся хворий, другий — поранений, а здобутку — ніякого. Ви, певне, дивуєтеся чому?

— Ніхто ні в чому не винуватить тебе, Падубе! — сказав Кучма.

— Не знаю, наскільки я винен чи ні, — відповів Падуб. — Це ви скажете мені, коли вислухаєте мою розповідь.

Того ранку, коли ми вирушили, стояла добра погода для мандрівників-глессілів. Ми не поспішали, сподіваючись, що прохолода триватиме довго. Там, де кінчається цей ліс, є неподалік ферма, і, хоч о такій ранній порі там не вештались люди, я не захотів іти повз ферму. Ішли ми все по узвишшях, по вечірній стороні. Не поспішали, часто зупинялись — я остерігався наскочити на елілів. Я певен, що той край кишить горностаями й лисицями.