Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 16

«Хай сюди поткнеться хоч уся Тисяча Елілів, — думав Ліщина, — я дам їм бій! Та й тікати я не зміг би, так наївся. Що за гарна місцина! Що за колонія! Не дивно, що ці кролі завбільшки мов зайці й пахнуть, як принци!»

— Гей, Чашечко, — гукнув він, — наїдайся по саму зав’язку! Більше тобі не доведеться їсти дрижаки, малий!

— За тиждень такого життя він зовсім одучиться дрижати, — прошамотів Козелець із повним ротом. — Я так добре почуваюся! Оце так сніданок! Тепер я куди завгодно піду за тобою, Ліщино. А тієї ночі на вересовищі мене мов підмінили. Дуже погано, коли не можеш заховатися під землею. Сподіваюсь, ти пробачиш мені, Ліщино?

— Все це давно забуто, — сказав Ліщина. — Краще спитаймо Первоцвіта, як носити це добро до колонії.

Первоцвіт сидів біля струмка. Він% допіру наївся і вмивався, тручи писок передніми лапами.

— А що, тут щодня бувають овочі? — спитав Ліщина. — А де… — почав був і зразу ж зупинився. «Я вже звикаю до тутешніх звичаїв», — подумав він.

— Не завжди овочі, — відповів Первоцвіт. — Ти, мабуть, помітив, що морква торішня. Певне, з ферми вивезли покидьки. Сюди звозять усяку всячину: овочі, зелень, гнилі яблука. Влітку, коли стоїть гарна година, їжа буває не щодня. А взимку, в морози, тут завжди є чим підживитись.

— Значить, у вас немає клопотів з їжею. Та тут мало б бути повно кролів! Напевне…

— Якщо ти наївся, — перепинив його Первоцвіт, — то можеш спробувати носити флайру. Це зовсім легко! Просто впийся зубами в морквину, тягни її до колонії і складай у залі. Я беру по дві зразу, але для цього треба напрактикуватись. Добре мати запас!

Не зразу навчився Ліщина по-собачому нести морквину через весь луг до колонії. Доводилось часто класти ношу на траву й перепочивати. Первоцвіт його підбадьорював, а сам Ліщина був сповнений рішучості показати, на що здатен винахідливий ватажок прибульців. Вони з Первоцвітом зупинилися біля входу в тунель поспостерігати, як переучуються його товариші. Всі вони щосили старались, хоча для Чашечки ця робота виявилась зовсім нелегкою.

— Веселіше, Чашечко! — підбадьорив малого Ліщина. — Подумай, як приємно буде їсти все це увечері! Мабуть, П’ятому не легше, ніж тобі.

— А я навіть не знаю, де П’ятий, — відповів Чашечка. — Його тут немає!

Ліщина згадав, що й сам давно не бачив П’ятого. Він почав непокоїтись і, вертаючись разом із Первоцвітом на луг, спробував розповісти йому про особливу вдачу П’ятого.

— Коли б чого не скоїлося з ним! — сказав він. — Оце віднесем, а тоді я, мабуть, піду пошукаю його. Ти не знаєш, де він міг подітись?

Але не діждався від Первоцвіта відповіді. За хвилину той заговорив зовсім про інше:

— Глянь, галки знов добираються до моркви! Уже кілька днів вони тут товчуться. Треба поставити когось, щоб відганяв їх, поки ми переносимо всю моркву. Але хіба кріль упорається з ними?

— Не розумію, яке це має відношення до П’ятого? — різко урвав його Ліщина.

— Побіжу сам прожену їх! — сказав Первоцвіт і помчав геть.

Однак Ліщина побачив, що він і не зачепив галок, а вхопив ще одну морквину й поніс до колонії. Роздосадуваний Ліщина прихопив Жостіра й Кульбабу, і вони втрьох повернулися до нір. Тут несподівано Ліщина помітив П’ятого. Той сидів на узліссі, майже весь захований низько навислим гіллям тиса. Поклавши на землю свою морквину, Ліщина вискочив на узвишшя й сів поруч П’ятого на голу землю під тисом. П’ятий мовчав і тільки все дивився на луг.

— Невже ти не хочеш навчитися носити моркву, П’ятий? — спитав нарешті Ліщина. — Це не трудно, треба тільки взятися.

— Я не візьмуся за це, — тихо відказав П’ятий. — Ви… ви схожі зараз на собак, що носять людям палички!

— П’ятий! Ти що, хочеш мене розізлити? Ні, я не розізлюсь на тебе лише за те, що ти мене по-всякому обзиваєш. Але ж інші мусять виконувати за тебе твою роботу!

— Це я мав би сердитися на вас, але, на біду, не вмію, — заперечив П’ятий. — Що їм мої слова? Чи не всі думають, що я з глузду з’їхав! Але ти, Ліщино, добре знаєш, що я не з’їхав з глузду, і ти не хочеш мене слухати. Це ти, лише ти у всьому винен!

— Отже, тобі все ще не подобається нова колонія? Ну, я думаю, що тут ти помиляєшся. Всі коли-небудь помиляються. Чи ти не можеш помилитися, як будь-хто інший? Козелець ошукався на вересовищі, а ти ошукуєшся тепер.

— Що це за кролі, що снують туди-сюди й носяться з морквою, наче білки з горіхами? Куди це годиться?

— Ну а я сказав би, що вони перейняли добру звичку від білок і тому стали ще кращими кролями.

— І тобі здається, що фермер скидає тут овочі тільки тому, що має добре серце? А що в нього на думці, ти знаєш?

— Просто він вивозить сюди покидьки. Кролі завжди харчувалися на людських смітниках, і нівроку їм. Чи ми не ласували зів’ялою салатою та старою ріпою? І ця морква не отруєна, П’ятий, повір моєму слову. І коли б фермер хотів пополювати кролів, то й цього ранку міг би пополювати на славу. Але ж він не прийшов з рушницею.

П’ятий припав до голої землі й ніби ще поменшав.

— Даремно я сперечаюся з тобою, — пригнічено мовив він. — Ліщино, дорогий друже, я просто відчуваю, як щось лихе ніби обкручується навколо цього місця! Я ще не розумію, що воно таке, тому й не дивно, що не можу нічого пояснити. Знаєш, як буває, коли хочеш гризнути яблуневої кори, а вона обплутана залізною сіткою. Хоч би що воно було, я близько до нього, от тільки не можу розкусити. Може, як посиджу ще трохи на самоті, то й додумаюсь, у чому річ.

— П’ятий, а чом би тобі не зробити по-моєму? Попоїж цих овочів, а тоді залізь у нору та відіспися. Тобі зразу ж полегшає!

— Кажу тобі, я не хочу мати нічого спільного з цим місцем, — сказав П’ятий. — Я швидше вернусь на вересовище, аніж полізу в цю нору. Тут весь дах із кісток!

— Та ні — тут стелю тримає коріння дерев. Зрештою, ти ж спав під землею всю ніч.

— Я там не спав.

— Що? А де ж ти спав?

— Тут. Під тисом — добрий прихисток, сухо.

Тепер Ліщина не на жарт занепокоївся. Якщо П’ятий так нажаханий, що пробув цілу ніч під дощем надворі, незважаючи на холод і небезпеку, то його нелегко буде переконати в протилежному.

Після тривалого мовчання Ліщина сказав:

— Який сором! Краще приєднуйся ти до нас. Але я облишу тебе на час, а потім перевідаю знов — може, повеселієш. Тільки гляди, не гризи тиса!

Не діставши від П’ятого ніякої відповіді, Ліщина знову подався на луг. День був чудовий — хіба можна було такого дня повірити в якісь лихі передчуття? Пополудні майже всі кролі поховалися від спекоти й духоти під землю. Але П’ятий все так само сидів самотою під тисом.

Увечері Ліщина відшукав Кучму, й разом вони пішли на розвідку в гай. Спочатку рухалися дуже обережно, але невдовзі посміливішали. Схоже було, що до гаю не заглядали тварини, більші за польових мишей.

— Тут немає ні запахів, ні будь-чиїх слідів! — зауважив Кучма. — Первоцвіт таки не збрехав! Тут і справді не водяться елілі. Не те, що в лісі над річкою! Признаюсь тобі, Ліщино: я смертельно боявся тієї ночі, тільки не хотів того показувати.

— І я боявся не менше, — признався Ліщина. — А в цьому місці… Я згоден з тобою — тут чисто…

— А це що за дивина? — перепинив його Кучма, ставши серед ведмежини, куди виходила кроляча нора. Землю тут покривав товстий шар перетлілого листя. Але там, де стояв Кучма, ніби недавно вихор вихрів. Чи який вибух підкинув угору, порозвішував на гіллі гниле листя. А посередині земля була оголена, вся порита й подряпана, і в ній видніла глибока, вузька виямка — не більша за одну з тих морквин, що їх обидва тягали вранці. Два кролі ретельно обнюхали, обдивилися пориту землю, але нічого не втямили.

— Дивно, що немає ніяких чужих запахів! — зауважив Кучма.

— Так, пахне тільки кролями, але ж цей запах тут повсюди. І ще пахне людиною, але це теж тут повсюди. Може, людина взагалі не причетна до цього. Просто видно, що якийсь чоловік ішов лісом і кинув тут білу паличку. Не він же перерив тут землю!