Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга - Страница 88

Це дівчат втішило, й наступної ночі ми зібралися поласувати грушками в радгоспному саду. Йти всією «дівочою бандою» — як ми йменували себе, за аналогією до хлоп’ячої групи, котра обносила в Анелиному селі садки й у власній пісеньці видавала бажане за дійсне, співаючи:

було надто ризиковано; тож після довгих вагань і суперечок однокурсниці погодилися відрядити на справу тільки сімох, серед яких і мене з Анелею. Ми взяли дві полотняні сумки, щоби нарвати смачних фруктів для всіх, і вирушили в інший кінець села.

Надворі світив місяць. Було тепло, аж душно. Ех, якби на вікнах будівельники не наварили решіток! Через них ми мусили користуватися лише дверима. Хвилин п’ятнадцять перечекали надворі, остерігаючись, чи куратор не вибіжить нас шукати, але він, напевно міцно спав й навіть не чув, як ми одна за одною вислизнули з помешкання.

Через село ми не йшли, а летіли! Та село спало покотом, й навіть собаки не гавкали. У херсонських степах — чи то від літньої немилосердної мало не круглодобової спеки, чи від того, що тут усього було вдосталь: і овочів, й фруктів, і худоби, й житла — навіщо красти, як нічиє під ногами валяється? — пси поголовно були ледачими, некусючими й повільними — жодного разу не бачила, щоб котрийсь біг! Якщо й гавкне дуже сумлінна собака, то тільки раз — і замовкне: вже хазяйські харчі хвостатий сторож сповна відробив.

Якби ж то ми тихенько обривали найряснішу радгоспну грушу! Де там! Спочатку наладували повні торби, потім наїлися, аж печінки поробилися, як підошви, й в очах потемніло. Тож щоб вивільнити хоч трохи зайвих калорій, прямо на дереві почали горлати пісень. Та й не яких-небудь, а тих, про які батьки-діди забороняли й згадувати, крамольних:

І «Червону калину» співали, й «Там під Львівським замком», і навіть про те, що:

А тоді —

Темрява, як любив повторювати наш заступник декана, — друг молоді. Те, що в білий день навіть упівголосу ми співати не насмілилися б, тепер звучало на повну силу. Й лунали аж ніяк не ті пісні, від яких кривився наш куратор. Особливо бісила його популярна тоді в студентському середовищі «Каралєва снєжная». Нібито нічого похабного в цій пісні не було. Ми думали, що коли героїня «распустіла воласи, і нє слишна голаса», то йдеться всього лише про цілування-милування, проте наставник уловлював ще й цинічний натяк і аж на обличчі мінився, коли чув:

Цієї пісні ми на груші не співали — не хотілося. Горлали тільки українських, політичних, тому для їхніх виконавців особливо небезпечних, але ми дерли горло, як навіжені! До Різдва, звісно, було надто далеко, а то б херсонські степи почули в нашому виконанні й «Сумний Святий вечір в сорок шостім році» — пісню, складену кимось після війни, коли репресивна система в Західній Україні запрацювала на повну потужність, а рух опору все одно не стихав аж до початку п’ятдесятих. Пісня співалася упівголосу на мотив колядки «Нова радість стала, яка не бувала» за Святою вечерею по наших селах напередодні Різдва в тісному сімейному колі мало не в кожній хаті:

До села було далеченько, й ні куратор, ні радгоспний парторг народної західноукраїнської творчості в нашому виконанні чути не могли. Зате сторож таки прибіг наводити порядок:

— Дєвушкі! Убірайтесь восвоясі, пока цели! Убірайтєсь, ґаварю, а то стрелять буду!

У відповідь — регіт. Ага, він буде стріляти! Горохом!

— Ваш пістолет вже давно не стріляє! — кричить із верхівки груші Анеля.

Дід не розуміє підтексту нею сказаного.

— У мєня нє пісталєт, а ружжо!

— І ружжо не стріляє!

У старого, скоріш за все, й справді нема патронів, а то стрельнув би хоч у повітря, щоб налякати.

— Дєвушкі, давайте так: я нікаму нічєво не скажу, а ви лучше ідіте дамой!

— Нам додому в рідну Бандерівщину далеко: пішки не дійдемо!

— Я пажалуюсь председателю сєльсавєта! Он на вас найдьот управу!

— Та кажіть хоч голові сільради! — не розуміючи, що «прєдсєдатель сєльсавєта» і «голова сільради» — одне й те ж, відповідає Анеля.

Наш гучний регіт вкриває її слова. Під кимось ламається гілка, той хапається за іншу, дерево тріщить, гілля ламається тут і там. Ми летимо додолу, дід із переляку стріляє — рушниця таки заряджена!

Вранці куратор веде нас до сільради, як німецьких «язиків» на допит у штаб армії. Голови похилені, обличчя червоні від ганьби й сорому. Всім п’ятьом виписують штраф, але в інститут усе-таки, зважаючи на наше каяття — щоправда, більше награне, аніж справжнє, — обіцяють не сповіщати: східняки — народ добрий, співчутливий. Зловили би нас на подібній витівці вдома — голова сільради написав чи зателефонував би не тільки ректорові, а й міліцію на місце злочину викликав би!

XXIII

Знову я забігла далеко наперед! У студзагонах студенти працювали, починаючи тільки з другого року навчання. Першокурсників на роботу ніхто нікуди не гнав. Ніхто й нікуди!

Зрештою, поки що триває лише другий місяць першого семестру першого курсу. Нас немилосердно опитують і катруплять «двійками» на практичних заняттях, примушують конспектувати таку велику кількість літератури, особливо першоджерел з історії, що руки опускаються. А ще на семінари з виразного читання треба вчити напам'ять вірші й прозу. І не просто вчити, а декламувати. Це виходить не у всіх, але головне — хоч вивчити. Анеля й з цим не може собі дати ради, тож коли виходить коло дошки декламувати Франкових «Каменярів», приречено починає: