Небесний народ - Бонзельс Вальдемар - Страница 34

Якось учитель побачив сум та безнадію в серцях своїх прибічників, і зблиснули його очі гнівом та сказав він до них:

— Таке царство до каменя подібне, що його з поля свого викидаєте. І лежить він на дорозі. Бережіться того каменя. Бо на кого він впаде, того розчавить своєю вагою, і хто через нього перечепиться, той теж біди собі наробить!

Серед учнів запанувало збентеження. А ще вони хвилювалися через те, що їх наставник почав часто ходити в заміський сад, що ріс на березі струмка. Учитель погано виглядав, поблід, в очах його світилася безконечна самотність. Здавалося — ще ні одна людська душа на цій землі не почувала себе такою одинокою. Не бачив він кінця легкодухості та дурній впертості навколо себе, а душа проповідника невпинно прагнула до все більшої жертовності. Земне буття все дужче гнітило цього чоловіка. Щораз важче і важче ставало йому на серці, тож прагнув товариства тих, хто його любив, просячи своїх учнів не полишати самого, коли йде в сад. Тож пішли вони разом з ним, проте не могла його вистраждана душа більше терпіти, відчуваючи близьку смерть. А як усі живі — боявся він її мороку.

— Не будьте злими на мене, — попросив він своїх учнів. — Цієї ночі гірко розчарую я вас усіх. Тож не лягайте спати і пильнуйте.

І він пішов у темряву саду, і лише зорі дивилися на нього через листя оливкових дерев, а прохолодний нічний вітерець шепотів поміж гіллям. Здавалося, що від жалю за ним ніхто з них не міг заснути. Ледве відійшов проповідник від своїх учнів, як кинувся ниць на землю і почав благати Бога, щоб минула його ця остання важка ноша: смерть у зневазі та ганьбі і людських насмішках. «Чи мушу я, Отче, померти, щоб всі переконалися в силі Царства Твого?!» — гукнув він у відчаї, звертаючись до Отця Небесного. І став у розпачі заламувати руки, а на чолі виступили краплі крові.

Ось так часто буває: коли Господь хоче пізнати людину, наскільки вона йому подібна, то посилає найкращим найвищі випробування. Повірте мені, мої любі квіти, рослини і тварини, ще ніяка земна істота не страждала так важко, борючись із собою! Уявіть собі та задумайтесь, яку силу надав йому Господь, якою величчю душі нагородив, аби свій земний шлях пройти з гідністю до кінця! А все для того, щоби земні мешканці змогли нарешті пізнати світло істини, яка після стількох тисяч років і до сьогодні звеселяє надією наші серця.

Коли проповідник закінчив свій найважчий бій, то, повернувшись до своїх учнів, застав їх усіх сплячими. Біль самотності знову запанував у його серці, тож чоловік довго й одиноко лежав у темряві під деревами.

Аж тут розступилася земна пітьма перед світлом, що спало з неба. У цілому саду стало видно як удень — це ангел зійшов з небес! Божий посланець підняв голову зневіреного, відкинув мокре волосся з очей та приклав йому до губ чашу з вином.

І висохли сльози на очах, які ніколи не затуманив гріх, і радість наповнила душу незнайомця, радість та рішучість завершити призначене йому. Настав той час, коли царство любові безборонно заполонило душу та серце чоловіка. Тож з цієї миті і по сьогоднішній день більш немає на землі жодного серця, в якому не з’явився б цей ангел, як тільки-но зростає там боротьба між світлом та пітьмою.

Невдовзі після чоловіка прийшли з ночі стражники та слуги, яких послали жерці, щоб схопити його та запроторити у в’язницю. Коли глянули учні на лице вчителя, що було освітлене вогнем смолоскипів, то побачили невимовний вираз миролюбства на ньому. Стало зрозумілим: їх наставник сам вибрав свою долю і приймав її такою, якою вона є. І втекли вони всі звідти, а той з-поміж них, хто ще минулої ночі обіцяв, що ніколи не покине учителя, відповів, коли його питали зранку: «Я не знаю цього чоловіка».

Кажуть, що на суді обвинувачений мало відповідав на запитання. Підсудний знав, що його просто не зрозуміють, тому й не захищав себе. Він погодився зі всім, що йому ставили за провину, однак не зрікся жодного слова, котре проповідував. А коли судді звеліли розтлумачити сказане, то відповів, що його царство не від світу цього, отож ніхто не зрозуміє істини, допоки не відродиться в царстві наново.

Кажуть, що страждав він, помираючи, як і всі люди — зі страхом перед темрявою забуття і муками тіла свого. Він гукнув, звертаючись до Господа, нехай не покине його в цю важку хвилину, і просив у своїх мучителів води. Отак аж до останньої хвилини свого життя він продовжував залишатися таким, як і всі, хто тут живе і помирає з часом.

Перед самою кончиною він побачив поряд із собою іншого, такого ж рокованого на смерть. Засуджений лиходій уздрів, що від його безвинно стражденного сусіда іде якесь неземне світло. Розбійник знав цього чоловіка, котрий воскресив померлого, чув, як незнайомець говорив із людьми на ринку, а ось тепер має пізнати сповна гірку чашу мученицької смерті. І найшло осяяння на вбивцю. Він зрозумів, що ця людина поруч добровільно приймає мученицьку смерть за провини таких людей, як він, і попросив злочинець: «Згадай мене у Царстві Твоєму». А той глянув на прохача і, вбачаючи у просьбі грішника Божу відповідь на власні муки, відповів йому: «Ще сьогодні ти разом зі мною побачиш велич Царства». І завдяки цій останній обітниці його любові до ближнього знову відчув він силу впевненості, і нескінченне та світле вилилося в останнє зітхання: «Сталося…»

Коли липа завершила свою оповідь, на сході небесної далечіні вже бралося на світанок. Лісову галявину окутувала тиша. Здавалося, можна було почути навіть дихання усіх, хто слухав цю історію. Правда, багато хто заснув тієї прохолодної місячної ночі, однак скидалося на те, що спали лише їхні тіла, а серця продовжували слухати. Зміст почутої оповіді прокотився хвилею та забринів у душах всіх живих істот, які, видавалося, не потребували повного розуміння, проте відчули щастя, усвідомивши, що таке самопожертва ради інших.

Як і перше, на узліссі царювала дивовижна, урочиста тиша. В дуплі дерева сірій Уці навіть здалося, ніби зараз має статися чудо. Стара сова пригадувала минуле життя, і шум гілля липи, на якій вона жила, зроду ще не був їй таким рідним та близьким. Ще ніколи він не звучав для птахи настільки мелодійно-гармонійно, і від цього життя стало видаватися гарним та мирним. «Які ж вони, люди, все-таки дивовижні!» — подумала сова. Вона глянула додолу на трав’янистий килим та непорушно застиглі в ранкових сутінках вітки клубків-кущів.

— Мабуть, недовго вже мені ряст топтати, — сказала сова. — Проте скільки ж хорошого й гарного я пережила та побачила! Тож і після мене життя триватиме, прийде вічне царство радості та любові…

Несподівано тиша обірвалася: там, угорі, задзвеніло над полями, сипонуло переливами з неба дзвінке веселе тьохкання, сповнене такої любові і ніжності й таке благозвучне, що мимоволі хотілось заплющити очі й насолодитися миттю блаженства.

З галявини донісся сповнений здивування голос:

— Жайвір співає!

— Це ж як, — здивувалася Уку, — літо на спаді, а жайворонок заспівав?

Збита з пантелику, радісно зачарована ясним співом у ранкових сутінках та страшенно здивована, стара птаха тільки лупала очима та розглядалася довкола. Увесь світ навкруги ожив та заворушився, і цей порух усе наростав. Розгублені та щасливі, створіння дивилися одне на одного. Нараз Уку пригадала собі дещо і хотіла було сказати, одначе не промовила ані слова. Сову переповнили почуття, і вона, немов сп’яніла від радості, прихилилася до стовбура, а з її очей закапали сльози. Нарешті птаха подолала свій жаль, що переповнював серце, і вигукнула схлипуючи:

— Ельф! Ельфійське дитя!

Сові ніхто не відповів, а після її окрику все замовкло, і тільки пісня жайвора ясно та самотнього дзвеніла, наповнюючи тишу світу, над яким зависло у прозорій синяві небозводу вранішнє світило. Аж тоді всі полегшено зітхнули, позбуваючись залишків страху, бо зрозуміли, що відбувається. Ніхто навіть не глянув туди, де зазвичай любив сидіти добрий дух, бо всі уже знали, що він пішов від них, отримавши нарешті довгоочікувану свободу. Тож мешканці лісової галявини, завмерши, слухали дивовижне чудо пізньої співанки жайвора. Птах, виражаючи вдячність та любов, виконував свою обіцянку ельфові: «Коли повертатимешся додому, я заспіваю тобі».