Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Небесний народ - Бонзельс Вальдемар - Страница 32


32
Изменить размер шрифта:

Я бачу відображення того чоловіка, про випадок з дитинства котрого вам розповідала, у природі. Лише за допомогою її образів я в змозі оповідати свої історії, і дай, Боже, невинності усім моїм справам та помислам. Ми всі з вами народжені в радості і до неї повертаємо, йдучи дорогою нашого життя.

З того хлоп’яти, який тоді здивував священиків у храмі Господньому, став чоловік, про долю котрого я хочу вам оповісти. Лише багато років по тому, вже зовсім дорослим, з’явився він знову серед людей, і я чула, що ніхто так достеменно й не знав, де він провів цей час. Зодягався той чолові, як усі, а не як вчений муж. Проста одежина на тілі, волосся до плечей та ні дому, ні майна, ані притулку, де можна було б спочити, — от так і ходив він поміж народу. Він не працював та не давав земним клопотам заволодіти його душею і помислами. У нього була лише віра в Отця Небесного, який прийме у своє царство всіх тих, що відкриють йому серце.

І хоча мандрував той чоловік одинаком та не просив у нікого любові чи дружби, знайшлися все ж люди, що приєдналися до нього, і ніщо на світі не могло змусити їх покинути свого вчителя. Розповідають, що побачили вони його на вулиці, почули, як звертається він до перехожих, і, приєднавшись до нього, почали жити таким же святенницько-бідним життям. Його учні, не роздумуючи, покинули роботу, свої домівки та рідних, аби повсякчас супроводжувати свого вчителя.

Уже скоро про цього дивного чоловіка заговорили по всій тій країні, проте розумів його мало хто. Той незнайомець говорив людям про любов, однак те, що він казав, було настільки новим, дивовижним та блискуче простим, що багато хто, зустрівши його, сахався від подиву, дехто обурювався, а ще інші були просто засліплені вже самою його присутністю. Люди почали ненавидіти проповідника, бо цей чоловік тривожив фальшивий спокій їхньої душевної бідноти. Він не говорив про повсякденні звичайні речі, про малі чи великі турботи, багатство чи владу, так само, як і не згадував про звичаї та обряди. Ні — він проповідував велич душі та сутність любові.

Якогось дня незнайомець піднявся на гору поблизу великого міста і почав розповідати людям, котрі його супроводжували, те, що лежало на серці. Він стояв на високій горі у світлі сонячних променів, одягнений в простий одяг, і промовляв, не звертаючи уваги ні на кількість слухачів, ні на те, чи чують вони його, чи в них радість на обличчях, чи ворожість. Чоловік забув про неприємне, заподіяне йому цими людьми, говорив — і сонце, під яким він стояв, ніби пронизувало його своїми променями. Слова, що линули з вуст проповідника, розвіювали темряву в серцях слухачів, ніби були вони з того самого сяйва, що огортало промовця.

Від його слів тьмяніли скороминущі земні речі — багатство, влада, людська шана й почесті; те, що зовсім недавно видавалося надто важливим, зараз ставало нічим, порохом. На їхнє місце проповідник ставив цінність любові. Її пишноту месія називав царством і прорікав дане царство не сильним та могутнім світу цього, а тим, хто чистий серцем, тим, хто зупинив свій вибір на співчутті та справедливості.

Люди слухали його з трепетним благоговінням, позбуваючись у серцях страху за тлінність свого земного буття. Промовець відвернув їхні погляди від сум’яття щоденних турбот і вказав на спокійну велич полів, на мирний спокій природи. Він говорив про квіти й птахи, котрі не сіють і не збирають врожаю, а мають все, що їм потрібно.

— Не переймайтеся тільки своїм життям! — гукнув він своїм слухачам. — Ви ж бо люди, і не рівня вони вам! Перш за все шукайте Царства Божого, а все решта додасться вам саме.

Полум’яний опис краси та величі царства западав у душі присутніх. У світлі цього царства зникали турботи, ненависть, ворожість і навіть переставала гнітити смерть — все щезало так само, як на променях вранішнього сонця зникає у долині туман.

— Я прийшов до вас сказати, що Отець наш Небесний піклується про кожного. Підіть зі мною — і станете досконалими, а в своїй досконалості станете подібними до Господа.

Царство, про яке говорив проповідник, — воно в храмі душ наших. Там воно живе і квітне. Імена Бога та любові, казав він, становлять одне ціле, поєднуючись у нескінченну свободу. Той чоловік горів бажанням, щоб люди відсторонилися від скороминущих земних благ та посвятили себе вічному. Пристрасними словами, що горіли зневагою та гнівом, звернувся він до фарисеїв, котрі, зібравшись укупі, стояли та слухали його разом з іншими людьми. Промовець ганьбив їхні мертві закони та половинчастість їх діянь.

Хвилювання та страх серед людей, що зібралися слухати проповідника, все наростали. Через деякий час присутні вже сприймали його, як небесного посланця, вісника нового миру на землі. Незабаром слухачам здалося, що ось-ось небеса розверзнуться та заберуть цей полум’яний дух пророцтв і передбачень назад до себе. Аж тут він підвів очі до неба і заговорив до Бога, мовби постав перед ним лицем до лиця. Від жаху люди впали ниць, бо їм видалося, що зараз пристрасть його голосу зведе Господа з його трону на грішну землю, просто серед них. Слухачі міркували: позвавши Бога як свідка, він утвердить тим самим свою силу та владу над всією землею. Однак замість цього проповідник лише молився про хліб насущний, прощення боргів та вбереження від лукавого. У захваті від надмірного щастя, що переповнило його, він гукнув тремтячим голосом до Бога: «Бо царство Твоє!»

Схил гори став подібним на ниву після женців. Сонячне проміння переливалося теплом, а там, у далечині синього неба, ген над садами співали жайвори.

Ніхто не міг описати, як подіяли слова промовця на слухачів. Щасливі, хоча й налякані, люди порозходилися, коли він закінчив проповідь. За деякий час слава про незвичайного чоловіка розійшлася у тій державі від краю до краю, а навіть за її кордони.

Тим часом незнайомий посланець, що ніс нову звістку, котра возводила любов до найголовніших цінностей на цім світі, пішов тою країною далі. Прошкував та ніс до людей свою мудрість, розмовляючи з ними на базарах та вулицях. Він не допитувався в тих, кого зустрічав на своєму шляху, чи ти добрий, чи поганий, він лише цікавився, чого, власне, жадає їх серце і прагне душа. Їхня туга за домом була йому милішою, ніж їхні земні чесноти, бо йому не потрібні були жертвоприношення, а тільки сердечна щирість та душевна чистота. Так він проявив милосердя до пропащої жінки, побачивши смуток її смирення, і відмовився від пожертви багатого чоловіка, бо той не міг усім серцем повністю зректися того, чим володів. Але тим, що мали віру в царство любові, незнайомець прощав усе, і якщо він кому допомагав, то не питався, з якої країни та людина чи якого віросповідання. Той дивний чоловік полегшував страждання, мовби тільки для цього і прийшов на світ. Він не міг пройти повз чуже горе і не цурався допомогти.

Якось прибув до незнайомця чужоземний полководець, який знав його тільки з розповідей, та попросив зцілити хворого слугу. Чоловік сказав йому:

— Я прийду і зроблю це.

А полководець знічено всміхнувся й уточнив:

— Я не заслужив того, щоб ти приходив у мій дім. Промов лише своє слово — і мій слуга одужає.

Від почутого незнайомець радо стрепенувся, бо надто велика довіра була в тих словах. Повернувшись до друзів, що його супроводжували, він ледве стримав сльози і промовив:

— Навіть серед вас не знайшов я такої віри.

Після цього чоловік сказав чужоземному прибульцю:

— Дякую за твої добрі слова. Вертайся додому, там застанеш свого слугу вже здоровим.

І справді, повернувшись домів, господар побачив, що його слуга видужав.

Такою-от силою володів незнайомець. І ніхто не міг зрозуміти, звідки ж ця могутність у нього, а той, усміхаючись, говорив їм: «Якби було у вас віри хоч на макове зернятко, то змогли б ви гори зрушити з місця».

Ті його товариші, що ходили з ним, рідко коли розуміли, про що він їм говорить. Часто вони просто боялися його, ще частіше боялися за нього. Їхніх страхів особливо побільшало, як зайшов він одного разу з бичем у руці до Божого храму і вигнав звідти гендлярів, які виставили у Господньому домі свої столи. Після цього випадку деякі почали нишком боятися, чи не стратив він часом глузду. Адже покидав на долівку таці з грошима, і змішалися статки усіх гендлярів, тож ніхто не знав, де чиє лежить. І не звертав незнайомець ніякої уваги на розлючених торговців, ніби мав охорону незліченних ангелів, що невидимо слідували за ним усюди. Збоку виглядало, що ці небесні створіння віддали йому владу над землею, і була ця влада набагато більшою, ніж будь-яка земна королівська чи імператорська. Отож, супутники цього дивного чоловіка нерідко боялися його суворості та непохитності в усьому, особливо ж — у вірі. Та коли одного разу вони розповіли про свої страхи, він сказав таке: