Небесний народ - Бонзельс Вальдемар - Страница 30

Ельф відповів їй:

— Я не можу повернутися.

Тоді королева встала і промовила:

— Я допоможу тобі це зробити.

Добрий дух поклав руку на серце і впевнено ствердив:

— Я більше не хочу цього.

Таке рішення додало йому сили, і він тихим голосом, але спокійно продовжив:

— Усе, що ти, королево, сказала про землю, сонце і створіння під ним — усе це правильно, але і ти, й твої піддані — усі знаєте лише горе земних створінь, а не відаєте їхнього щастя. Я не годен описати цього словами. Воно, щастя, стало частково й моїм, і ось тепер не можу розлучитися з ним. Звичайно, на землі є страждання, є і смерть, однак під сонячними променями серця смертних розквітають світлою квіткою радості. Ім’я цій квітці — любов, а ґрунтом, на якому вона проростає, є сердечна свобода.

— Серце? — зблідлими губами перепитала королева.

Навкруги запанувала така гнітюча тиша, що її запитання прозвучало сумним закликом в мороці ночі, а ніхто й дихнути не смів. Тим часом ельф продовжив тремтячим від напруження голосом:

— Я не можу описати серця. Але його царство нескінченне, просторе і ясне. Його влада сильніша, ніж помисли, його теплота милостивіша, ніж сонячне проміння. Тисячі років не можуть зменшити чи захмарити його повноти. Погоджуюсь: буття земних створінь обмежене в часі, але, на противагу цьому, вони наділені ясною та незнищенною свободою, а вона і є причиною квітнення любові. Лише серце, королево, наділене здатністю визволяти, лише воно одне. Там, назовні, під золотистим сонцем, розквітає любов, і що тоді біди чи смерть? Адже коли несеш у серці любов, вони просто ніщо у порівнянні з нею. Так само, як весною сонце раз у раз набирається нових сил, так і в серцях спалахує любов, і робить вона чужих братами, самотніх — веселими супутниками, а покинутим вселяє невимовну надію.

Ось що я дізнався з того часу, як пізнав сонце і все, що під ним. Проте усвідомлюю, що словами всього не опишеш і не назвеш. У мені пульсує очікування раю, сповнене блаженства. Серце б’ється у моїх грудях з того часу, як я заплакав. З тих пір чую кожен його удар. В ньому і теплота, і великий страх, а часом здається, ніби поринаю в темряву, хоча й тоді передчуваю — воно знову оживе! Я переконуюся в цьому, як тільки бачу пуп’янки на узліссі або чую спів птахів чи сміх та мову людей. «Усе буде добре, все буде гаразд, — каже, тьохкаючи в моїх грудях, серце. — Тобі потрібно дізнатися ще більше!»

Ельф замовк і, ніби засоромившись власної хоробрості, опустив голову. У нього на обличчі з’явився несмілий усміх своєї правоти.

Ох цей сумний усміх! Мені б зрозуміти його, а зрозумівши, передати так, щоби запав вам у серце, як проникає послане Богом сонячне проміння у квітучу весняну землю! Тож за всяку ціну намагатимуся зробити це!

Ледве добрий дух закінчив свою оповідь, як немов хвиля здивування прокотилася серед присутніх, знову сталося чудо: волосся ельфа і його чоло м’яко запахкотіли сяйвом, і хоча воно не було яскравим, усе ж світилося сильніше, аніж все мерехтливе світло у залі.

— Сонце! — скрикнула королева і від жаху підскочила. — Сонце!

Цариця добрих духів підняла руки і громовим голосом промовила закляття. Зал здригнувся, і ось уже все підземне склепіння та армія ельфів поринули у морок земляної товщі, так глибоко, що й уявити собі важко. На нашого ельфа з темряви війнуло прохолодою та сумом ночі. Він почув моторошне приглушене зітхання, що раз у раз безцеремонно переривалося над льодовим покровом гірських озер рвучким феном.[4]

Вранці ельфа розбудило світло нового дня. Він зрозумів, що лежить під папороттю в моху між великими коріняками дерева, які приховували вхід у печеру добрих духів. Хитаючись, ельф підвівся і здивовано почав вдивлятися у червонястий ранковий сутінок, який займався поміж деревами. Отож тепер він уже не міг повернутися назад у свій рідний край. Чародійна сила впливу ельфійського світу перестала діяти на нашого вигнанця. Це сталося за його власним бажанням, бо захотів жити серед земних смертних та стати таким, як усі інші.

Коли сонце нарешті розлило своє іскристе золото по всіх усюдах і далекі озера, подібно до срібних небесних царств, зблиснули під його променями, а світило продовжило розсипатися по кронах лісів, — ельфа привітали веселі голоси ранніх тварин, а свіжа роса охолодила його чоло. Серце крилатика відтануло, а душа зраділа. Добрий дух більше не сумнівався, що має робити. Тож, розправивши крила та співаючи, полинув на галявину — подався до рослин та тварин, які стали друзями на все життя.

Розділ сімнадцятий

ЦАРСТВО

Дні ставали чимраз коротшими, й ось уже перші пасма бабиного літа засріблилися на кущах та беззвучно полетіли у чистому повітрі, ніби опираючись на невидимі крила, а щасливий літній ліс поринав у свої мрії. Проте разом з лискучими нитками павутиння прийшла і тиха зажура, подібна до самотнього жіночого співу в покинутому домі, або ж до відчуттів того, хто, йдучи назовсім, востаннє озирнувся, щоби глянути на покинуте.

Барбарисові кущі на краю узлісся зачервоніли багряною ношею їх маленьких ягід. Виглядало, ніби на гілки понавішували безліч коралових намист. Зрідка цю дивовижну тиху красу сколочували поодинокі голоси птахів, які ще не відлетіли. Вони співали тепер уже не так завзято, бо повітря стало холоднішим, а ясне сонечко — не таким жарким. Ночі зробилися чарівливо прозорими, а зорі світили так чітко та близенько, ніби умисно спустилися якомога нижче. Здавалося, вони прагнуть засвітити в кожну душу й повідомити, що літо закінчується. Довкілля поринало у зажуру та очікувало змін…

У цей час, одного світлого вечора, липа почала чергову оповідь про людей:

— Ох довго я вже живу на білому світі, любі мої квіти, рослини, і ви, тварини. Так довго, що й уявити не можете. За свій вік багатьом людям давала я затишок і прохолоду. Я слухала їхні розмови про себе й про інших, отож тепер багато знаю про те, чого вони хочуть, від чого страждають та від чого радіють. Весна приходила за весною у вічній зміні пір року, і з кожним разом у такий дивовижний спосіб оновлювалися та збільшувалися мої пізнання. Усе величне з почутого я запам’ятовувала якнайкраще, а незначне та дріб’язкове забувалося з часом, не залишаючись у моїх спогадах. Щось подібне відбувається також у старих, тих, що із людського роду. Часом стається таке, що наймолодші паростки дістають у спадок душевний досвід своїх батьків. Новонароджені з’являються на цей світ з пізнанням в очах та вічною юністю і збагачують себе духовним надбанням предків.

За тисячоліття свого життя мені часто доводилося чути історію одного чоловіка. Його ім’я нерідко згадувалося. Отож, хочу вам сьогодні розповісти про цю людину все, що вдалося зберегти у пам’яті впродовж століть, усе, що весни та осені, зимові сни та вихори бур не вивітрили з моєї пам’яті. Хочу розказати цю історію, бо ось уже й літо добігає свого кінця, а відтак і моя життєва снага завмирає, очікуючи в похмурому спокої його повного завершення.

Того вечора, коли липа почала оповідати свою історію, зібралися майже всі знайомі нам мешканці галявини та прийшло багато таких, яких ви іще не знаєте. Був там і ельф. Він сидів на моховій подушці під високим листком папороті й слухав, підперши голову рукою. Його великі очі непорушно вдивлялися у мерехтливу далеч пізнього літнього дня. Ті, хто знали його ближче і любили, останнім часом зауважили, що він чимраз сумнішав та прагнув сильно, як ніколи, небесного раю. Його тривоги передавалися усім навколо. Ельф завсіди пригадував собі зустріч з польовим жайворонком та його фразу: «Коли ти якось полетиш домів, я захочу співати». Жайворонок давно вже не співав, а добрий дух усе літо чекав свого звільнення. Коли ж він мав зустріти таку любов, яка була б найбільшою?! Таку, якою хотілось би поділитися з кимось, таку, котра б його визволила і дозволила повернутися додому, куди він так прагнув. Він ще, здається, не втратив надії, але очікування ставало сумним. Часто прохолодними ночами, коли зорі ясно світили на його теперішню оселю, він у темряві тихо співав: