Небесний народ - Бонзельс Вальдемар - Страница 21

— Аякже, звичайно, — погодився добрий дух і посміхнувся. — А що ти очікуєш від зустрічі з ельфом?

— Ну, це залежить… — неквапно пустився в роздуми хрущ. — Подивитися спочатку треба. Про тих ельфів стільки усього оповідають, що як наслухаєшся, аж голова обертом іде. Особисто я додержуюся думки, що маю перш за все побачити його і вже точно знати, що це ельф, а не щось там інше. Але найдивовижніше у цих створіннях те, що вони наділені здатністю розмовляти і з квітами, і з комахами, і з чотириногими тваринами та навіть з людиною, ось як. Вам, мабуть, відомо, що хрущеві досить часто доводиться мати справу з людиною?

— Запросто можу собі уявити, — обережно підтакнув ельф.

— Ну, ви ж бо ангел, то кому, як не вам, таке знати!

— Я не ангел, — заперечив ельф.

— Даруйте, а ким іншим ви ще, шановний, можете бути? Я, коли вас побачив, одразу здивувався і довго, зачудовано за вами спостерігав. На вас так приємно дивитися! Проте ви і уявити собі не можете, чого хрущ тільки не зазнає у своєму житті й до чого йому доводиться звикати! А від людини усього можна чекати, повірте вже мені на слово. За таких, щоб його лихо вхопило, обставин скільки ж ото нашому братові доводиться перетерпіти! Нічого ж дивного в тому, що ми, хрущі, маємо таку популярність.

І знову, спостерігаючи за самозадоволеним хрущем, ельф не міг стриматися, щоб не розсміятися. «От бувають же такі!» — подумав він із якимось теплим відчуттям радості. Ельфові було приємно спілкуватися з жуком, отож він продовжував його слухати. «Ану ж, я потраплю йому чимось допомогти… — подумав він. — Зробити добру справу гарного ранку, от це справді по мені».

— Ото ж бо, людина, — зітхав тим часом хрущ, — любить впіймати одного з нас під час польоту. Ви можете в таке повірити?

Ельф згідно кивнув і приховав усмішку.

— А як впіймав, то можна поспостерігати, як той хрущ починає приводити до ладу свої крила. У нас чотири крила, між іншим. Ви про таке знали? У вас, взагалі-то, лише два, але гарненькі, білі такі, вишукані.

Однак продовжимо про людей. Так ось, за великим рахунком — це добродушні створіння. Я не терплю, коли про них починають щось таке сплітати. Бракує їм, правда, такту, ніде правди діти. Дивовижна у них от ця прив’язаність до хрущів. Як тільки настає травень, вони одразу виходять зі своїх домівок і починають нас шукати: трусять дерева і заглядають за нами на землі, куди попадали і чи багато. А як зворушливо люди намагаються з нами завести дружбу. Однак таке їм ще ніколи не вдавалося. Вони заносять нас у свої помешкання, дають там літати і знову ловлять. Ну скажіть, пощо відпускати, а тоді ловити знову? Для того, щоб побачити, як ми злітаємо? А як людина прислуховується до гулу наших крил під час польоту! А ще дивовижним чином вони пускають нас на інших людей. Ви можете собі уявити: стоїть собі та інша людина, говорить, нічого не підозрюючи, про щось, Бог там відає, про що. Балакати їм завжди є про що, бо інтересів у людини дуже багато. А ми, хрущі, ми й летимо на людину, летимо на щось велике, а як інакше? Хто не знає простої речі: з високого місця легше злітати. От і летимо, а навіщо, інакше, сідати на незнайому тобі людину? А на людині є таке місце, лихий його знає, що у них з цим місцем, але тільки починаєш по ньому шкрябати лапами, щоб вище зіп’ятися, а той чи та давай репетувати та смикатися. Деякі навіть підстрибують. Якби ми, хрущі, знали, де конкретно це місце, то, повірте мені, обминали б його десятою дорогою. Тож скажіть мені, на біду, як же дізнатися, де воно?

Ельф дзвінко розсміявся. Його сміх був такий веселий, такий запальний, що хрущ і собі не втримався та захихикав.

— Так воно то так, — сказав він нарешті. — Це воно зраз смішно, а в такій ситуації, котру щойно змалював, справа зовсім не до сміху. Так, шановний, і розчавити запросто можуть.

— Те, що ти оповідаєш про людину, — мовив уже серйозно ельф, — не характеризує її загалом. Я вважаю, що коли людина весела та безтурботна, то від щастя згадує собі дитинство і стає на певний час малою. Усі ваші спостереження — це лише людські несерйозні забави.

— А на мою думку, — заперечив хрущ, — важко назвати несерйозною забаву, коли тобі можуть повідривати крила, шукають і луплять тебе як блощицю якусь… в найгіршому разі — взагалі можуть позбавити життя. Для мене така несерйозна забава є доволі-таки серйозною.

— Ну звичайно, якщо не хочеш нічого іншого в людині побачити чи більше дізнатися, тоді важко сприймати її інакше, та й вибачити важко, — погодився з ним ельф.

— Та нехай людина, — гнув і далі своєї хрущ, — ловить собі в повітрі усе, що їй заманеться, але мене не чіпає.

Добрий дух знову розсміявся:

— Знаєш, ти не думай, що я захищаю людей безпідставно. Просто надто добре їх знаю. Знаю і дуже люблю.

— Та чого тут дивуватися, ангели — вони…

— Я не ангел, шановний, зовсім ні.

— Та як то не ангел, а хто ж тоді? А щодо людей, то підіть і в будь-кого спитайте про них. Кожен вам на людину буде жалітися, кожен. Поцікавтесь у птахів, риб, лісових тварин чи в мурашок, ніхто вам не буде цих двоногих створінь хвалити. Часто мені навіть здається, що всі істоти дружно зітхають, як тільки чують про людину. Проте вам такого, очевидно, не зрозуміти. Я, між іншим, багато міркував над цим, хоча, на перший погляд, можу видатися упередженим.

— Та чому ж, — відповів ельф, — я цілком тебе розумію, і ти абсолютно правий. Проте людина не в усьому винна. Частина жалісливого, зі страхом та болем зітхання, котре ти почув, також і від людини. Річ у тім, що так само, як інші істоти, так і людина підвладна земним стражданням та смерті. Подібно до всього живого вона певний час перебуває на цій землі, радіє ясному сонечку, сміх та сльози тривожать її душу, а день і ніч — тіло. Проживши відміряний вік, вона повертається у лоно матері-землі. Таке ж відбувається і з нами.

— Та воно то так, але щось, мій ясний пане, має відрізняти людину від інших створінь, якщо вже говорити про те, що не в усіх наших бідах винна людська істота. Хочеться мені вірити вам на слово. Бо те, що людина смертна, добре відомо, а якщо так, то і все інше, сказане вами, мало би бути також правдою. Бачите, якраз саме тому я, власне, хотів би побачити ельфа. Він про такі речі знає багато. От якби його зустрів, то тоді й спитав би: «Що відрізняє людську істоту від інших живих створінь?»

— Я зможу відповісти на ваше запитання, — погодився добрий дух і зворушено глянув удалину, бо, почувши, як тихо зашелестіла липа, нагадав собі Трауль.

— Ви? Та ні, шановний, ні, — почав заперечувати йому хрущ. — Ви ж бо ангел, а ангели, вони — заангажовані. Усі знають: ви прихильні до людей, завше про них добре думаєте та намагаєтеся в усьому їм сприяти.

— А ти не віриш, що ті, у кого найліпші наміри, можуть знати істину краще від незаангажованих?

— Ага, то ви таки ангел! — тріумфально вигукнув хрущ, і ельф знову розсміявся.

— Та ні, я не ангел, — відповів добрий дух. — Я скажу тобі, хто я такий, давно б, зрештою, це зробив, але ж ти навіть не дав мені нагоди для цього. Я, власне, і є той ельф, котрого ти шукаєш.

— От такої, бути цього не може, — збентежився хрущ. Він глянув на ельфа, і його очі зблиснули. — Бути такого не може, — повторив він знову, але вже тихо. — Мені вдалося зробити те, чого так прагнув. Як мені добре.

Потім хрущ опанував свої почуття, зробив глибокий вдих і промовив:

— Я маю надію, що не ображатиметеся на мене. Так вже сталося, що не признав вас одразу, — дещо нерішуче жук почав просити вибачення. І за якусь хвилю споглядання на ельфа продовжив:

— Коли ваша ласка, дайте відповідь на ще одне запитання.

— Докладу всіх зусиль і задовольню твою цікавість, — погодився добрий дух. — Зрештою, можеш до мене звертатися просто на «ти».

— Ну, я спробую, — посміливішав хрущ.

Недалеко від них прилетіли кілька бджіл і, побачивши ельфа, почали радо з ним вітатися:

— Ельфе! Квітковий ельфе! Доброго дня! — гукали вони.