Небесний народ - Бонзельс Вальдемар - Страница 15

Проте ми з вами можемо чудово зрозуміти їхню бесіду.

— От зараза, — незадоволено сказав хлопчик до маленької білявої дівчинки, яка вибігла разом з ним на перелісся, — знову упіймалася звичайна, брунаста. А мені хоча б раз справжню зелену квакшу вполювати.

— Ага, — погодилася його супутниця, — це знову брунаста, але ж гарненька яка, маленька, зовсім не така гидка, як великі!

Здавалося, що почувши ці слова, хлопчик задумався.

— Я її таки візьму з собою.

З цими словами він запхав руку в сачок і вхопив Єна.

— Може, хоча б ця розуміється на погоді, а як ні, то навчу.[2]

Юний мисливець узяв жабеня за лапку, вийняв з сачка і, піднявши догори, почав розглядати його на фоні неба. Тим часом дівчинка зняла кришечку з овальної, пофарбованої в зелений колір бляшанки, котру її брат носив підвішеною через плече. І ось Єн зник у ній, ніби в пащі зеленого чудовиська. Перед тим, як упасти на дно, наш бранець почув оглушливий, ніби удар грому, гуркіт, бо кришку швиденько поставили на місце. Це зробили похапцем, адже з бляшанки могли чкурнути раніше впіймані полонені. Опісля стало темно.

Єн досить швидко втямив, що потрапив у в’язницю. Так само швидко та зі страхом зрозумів, що тут не сам. Темрява навколо дзижчала, гуділа та шкрябала лапками об стінки бляшанки. Вона була наповнена переплетенням з ніжок, вусиків та крилець, вогких і сухих тілець. До того ж у тісному закритому просторі ще й різко пахло всілякими травами та квітами, адже в бляшанку накидали і їх.

Маленького Єна все більше охоплював страх, бо так воно завше: якщо вже налякався, то незнання, що робити далі, й темрява наганяють жаху все більше та більше. А жабеня, як вже не старалося, та розгледіти хоча б щось у пітьмі так і не змогло.

Воно чуло зойки, глибокі зітхання та просьби звільнити або принаймні хоча б дати трішечки більше світла. У небораки Єна аж сльози на очах виступили. Він утямив, що навколо в пітьмі починає згасати життя. Жабеняті не були відомі голоси усіх напханих сюди квітів та рослин. Проте з їхніх зітхань зрозумів, що перебували вони в гнітючому становищі. Окрім того, бляшанка постійно підстрибувала та колихалася, і всіх, незважаючи на спроби знайти собі затишок, раз у раз метляло та кидало в різні боки.

Нараз Єн опинився в одному з кутків своєї в’язниці, де вже лежала веретільниця. Саме в цей момент хлопчик зняв бляшанку з плеча і опустив її на траву, отож стало спокійніше.

— Ой лишенько, — сказала мідянка до Єна, — вам уже доводилося пережити щось подібне?

— А ви як гадаєте, — відповів питанням на запитання Єн, — де це ми, і що з нами буде? Що це все взагалі означає? Повірити не можу, що втрапив у таку халепу…

— А хто б у таке повірив! Хіба ж можна так поводитися? — зітхнула веретільниця і крутнулася. — Сама не знаю, у кого спитати що й до чого. Але нехай, як би там не було, а я знайду спосіб вислизнути. От якби ще отруйною бути…

Над ними з листя почувся шепіт:

— Ох, а як було світло над жовтими квітками!

Це обізвався метелик, його затиснуло між стеблами рослин, а крильця мав зламані. Більше він уже не говорив. Почувся голос великого виноградного слимака. Йому було дуже зле від постійного гойдання бляшанки, отож промовляв запинаючись:

— От якб-би не дім на спи-иині, то я б т-тоді так р-рвонув, що ба-багато хто з т-тварин поз-заздрив би!

За якусь хвилю коробкою почало знову невблаганно трусити, цього разу рівномірно й різко, бо хлопчина кинувся бігти. Він запізнювався, отож намагався прийти додому вчасно. Вдома він гримнув бляшанку на стіл, і там вона залишилася на довший час. На цьому етапі спокою полонені, котрі вціліли, продовжуючи перебувати в повній темряві, намагалися з’ясувати, скільки ж їм ще залишилося жити.

Тим часом Єн завів собі цілу низку приємних знайомств, хоча робити це в темряві справа нелегка: раз по раз плутаєшся, звертаючись не до того, нервуєшся, отож загальний настрій був кепський. З усієї компанії єдиним оптимістом залишався коник-стрибунець. Незважаючи на все, він будь-що намагався вистрибнути, та кожен раз налітав на перешкоду і падав додолу. Було лише чути ритмічне гупання — це він стукався головою в стінку. Після чергової спроби відчайдух упав на ящірку, що викликало роздратування добродушної тварини:

— Та облиште нарешті! — буркнула вона.

— Я вас не знаю, — гордовито обізвався стрибунець, — а тому не розмовляйте зі мною, бо мені вас не представляли.

— Отож бо й воно, — розізлилася ящірка. — Раз ми не знайомі, то нема чого мені по плечах скакати.

— Не хочете познайомитися, як годиться, ну й нехай! — розпалився стрибунець. — Тільки дозвольте мені злізти. Між іншим, ви якби могли, то теж би скакали. Як хто вміє плигати, то він обов’язково це робить.

Ящірка зітхнула. В такій ситуації розпочинати ще й сварку не було ніякого сенсу. Тому вона примирливо відповіла:

— Зауважте, це нещастя спіткало нас усіх. Отож будьте, принаймні у висловлюваннях, скромнішими.

— А мені з цієї скромності ні наїстися, ні напитися, моя люба! — змінив тон коник-стрибунець. — На неї надії мало. Я вже краще покладуся на свої ноги, вони мені допоможуть, от це вже точно. Як тільки-но знімуть кришку, тоді побачите, на що я маю надію і на що вони, мої ноги, здатні.

Єн уважно слідкував за розмовою. «Як цікаво, — думав він при цьому, — дізнатися про характер тих, кого раніше просто їв. А ідея, зрештою, не така вже й погана. Отож, як тільки кришку знімуть, і я спробую вистрибнути на волю».

А кришку зняли вже зовсім скоро. Хлопчик зібрав навколо столу, де лежала ботанізирка,[3] всю родину, щоби показати своїм найближчим здобуті трофеї.

Єна засліпило яскраве світло, котре хлинуло в темряву в’язниці. Спочатку він не бачив майже нічого, лише обриси людських облич, які низько схилилися над коробкою. Жабеня згадало собі про наміри коника-стрибунця і навмання плигнуло, що було сили, кудись в порожнечу. Єн приземлився на тверду, лискучу поверхню, розгубившись, куди тікати далі. Отож не помітив, як рука хлопчика опустилася і міцно вхопила його. Долоня була теплою, вона описала дугу, здригнувшись, на мить стиснула Єна ще міцніше, а потім несподівано відпустила зовсім. Жабеня, на превелику свою радість, шубовснуло кудись у прозору воду, де на дні зеленіла усіляка густа рослинність. Воно відразу з усіх сил пішло на дно і заховалося, наскільки це було годен, межи листками очерету. Втікач дещо здивувався: від його стрибка намул на дні не піднявся, а вода зовсім не скаламутилася.

Жабеня не знало, куди потрапило, як навіть і не підозрювало, що мимоволі стало рятівником значної частини в’язнів бляшанки. Справа в тому, що коник-стрибунець, а також частина інших використали сум’яття, котре виникло внаслідок відчайдушної спроби Єна втекти, й чкурнули хто куди. Змогли таке зробити, бо, на щастя, стіл з коробкою стояв на веранді, яка вела безпосередньо у садок.

Час тягнувся поволі, ось почало вже сутеніти: надходив вечір. Уже скоро маленький Єн зрозумів, що його не випустили на волю, а посадили до іншої в’язниці. Вона була кругла, з прозорими, проте твердими, немов камінь, стінами. Жабеня здалося, воно полишило спроби вирватися на волю і лише сиділо непорушно, з відчуттям жалю та суму, коло прозорої стіни, дивлячись на сутінки в саду. Якось накривку з його в’язниці зняли — і чиясь рука вкинула досередини коника-стрибунця. Той розпростер усі свої лапки і непорушно плавав на поверхні води. Коник був мертвий. Єнові здалося, що це — його знайомий з першої бляшаної тюрми, проте не мав певності в цьому.

«Вони думають, я його їстиму?!» — міркував здивовано він.

Так, жабеня було досить голодним, проте жодна добропорядна жаба не їстиме мертвого коника. Ця комаха ковтається лише тоді, коли жвава, прудка і молода. Такий коник, потрапивши у шлунок, має ще деякий час там шарудіти, вже не кажучи про приємне шкрябання у горлі, коли ним просувається.