Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 9

Помітивши, що трохи відстав від своїх, хлопець наддав і швидко наздогнав свою компанію. Тепер усі тупцяли біля оббитих залізом — так, аби нагадували вхід до лицарських покоїв, — дверей із табличкою: «Директор Сокирко Г. Д.» і чекали на нього.

— Стукай, — Вухо кивнув на двері, навіть ступив убік, пропускаючи товариша вперед.

— Чому я? — здивувався той.

— У тебе краще вийде, — почулося у відповідь.

— Це хто так вирішив? — Данькові справді не посміхалося заходити до робочого кабінету незнайомої людини першим.

— Ми всі вирішили, — Богдан став на бік більшості. — Давай, давай, уперед, чуваче.

Мабуть, він промовив це надто голосно. Інакше не поясниш, чому двері раптом широко розчахнулися і над головами прибульців почулося суворе:

— Ану, що тут за шум? Кого вам треба?

Розділ 10

У якому директор Жора пояснює, кого колись називали розбійниками

Від несподіванки всі четверо здригнулися.

Богдан навіть тікати хотів, далі від гріха. Така вже звичка у вчорашнього вуличного розбишаки. Але власник кабінету, який височів на порозі, виявився зовсім не грізним. Гримнув, звісно, та більше для порядку. Візитери побачили досить симпатичного дядька.

Скільки йому років — ось так із першого погляду важко сказати. Патлатий, русяве волосся ледь не торкається плечей. Окуляри в тонкій оправі, замість солідного костюма, який пасував би директорові музею, — кросівки, джинси та червона футболка з портретом такого ж, як і її власник, патлатого чоловіка. Дивився цей намальований чоловік перед собою трошки мужнім, а трошки замисленим романтичним поглядом. Кучму волосся на голові прикривав берет.

Данило бачив уже подібні портрети. Запитав колись у тата, хто це, і Лановий-старший відповів коротко: команданте Че Гевара, революціонер. Виявляється, багато хто ним захоплюється в цілому світі, та більше від батька Данило все одно не почув. Обіцяв розповісти якось іншим разом, але потім сам забігався, та й у Данька без Че Гевари завжди була купа своїх інтересів. Але одне чітко запам'ятав хлопець: той, хто носить такі футболки чи значки з цим портретом, хоче в подібний спосіб виявити всім свою бунтівну натуру.

— Ну, так кого ви шукаєте? — запитав чоловік у футболці. — Заблукали, може?

Вухо та Богдан штовхнули Данила з обох боків. А Варка ще тицьнула пальцем у спину. Нема куди діватися.

— Ми теє… До директора…

— Я директор, — просто відповів чоловік, тицьнувши для певності пальцем у табличку. — Ось — Сокирко Ге Де. Напис відповідає дійсності. А ви що, хотіли побачити іншого директора?

— Та ні… — Данило вже зовсім розгубився.

— Ясно, — діловито мовив Сокирко, простягнув хлопцеві правицю долонею догори. — Знайомитись давай. Георгієм Дмитровичем мене звуть. Ще Жорою називають, он вони не дадуть збрехати, — директор кивнув на близнят: — Цих рудих я знаю, міліціонерові діти. Місцеві. А ви хто?

— Не місцеві, — відповів Данько. — З Києва приїхали. Мене Данило звати. Лановий…

— Ага, тепер ясно. Дуже схожий на батька. Був він у мене тут, не раз уже. Цікаву справу закрутили хлопці в Києві. Давно пора українцям Україну показати. А то все по туреччинах, і тих до пуття не бачать… — Сокирко коротко й міцно, по-чоловічому, потиснув хлопцеві руку, глянув на Бодю: — Ну, а ще один…

— Мій друг.

— У друга язика нема?

— Богдан, — назвався той.

— Ось і познайомились. Якесь діло у вас, молодьож? Бо я, чесно, трошки той… Справи, я ж тут цілий директор.

Сказав так — і підморгнув з-під окулярів. Після чого до Данила остаточно повернулася впевненість у собі, бо чомусь відчув: з тутешнім директором можна нормально поговорити. Не боячись, що їхня цікавість викличе в Сокирка якісь непотрібні підозри.

— Не те, щоб важливе, — почав він обережно. — Але це тато мені говорив, що ви тут усі таємниці знаєте.

— Зважаючи, які, — посміхнувся Сокирко, поправив окуляри на переніссі, глянув при цьому на циферблат наручного годинника: — Таємниці — справа серйозна. Давайте, залітайте, тільки недовго, справді поспішаю. Але раз син Ланового… Похвально, похвально, молоді люди. Не всякого нинішнього підлітка сюди, до музею, затягнеш.

Він говорив це, пропускаючи гостей до кабінету і причиняючи за ними двері. Всередині це була звичайна робоча кімната вченого: стіл, комп'ютер-ноутбук, кілька стільців, решта — книжкові полиці.

— Сідайте, де бачите, — припрошував господар кабінету, і поки гості намагалися вчотирьох умоститися на трьох стільцях, вів далі: — Оце, напевне, вам треба було прийти. Тепер хоч знатиму, як зробити, аби підлітки з доброї волі сюди приходили. Треба тиснути на якусь таємницю! — Сокирко багатозначно націлив пальця у стелю. — Навіть якщо її нема — придумати! Історія, знаєте, багато має таємниць. А якщо не цікавитися ними, не знатимеш, як кажуть, майбутнього. Ну, добре, не хочу вам тут лекцій читати. Звик, знаєте, перед різними там виступати… в кабінетах… — директор музею відмахнувся від якихось невидимих мух. — То таке. Слухаю вас. Чим цікавиться син Ланового разом із друзями? Всі таємниці розкриваю на раз!

Глянув Данило на товаришів, ніби чекаючи від них поради або допомоги. А вони дивилися на нього в три пари очей, чекаючи від нього дій. Зітхнув хлопець, почав обережно, навпомацки:

— Щось тато говорив, ніби тут, у Подолянах, чи в тутешніх печерах, якісь скарби шукали… Колись, — і тут же перейшов на скоромовку, наче виправдовувався: — Батько крутить у голові таку ідею… Ну, маршрут спеціальний — скарби Поділля, отаке…

Директор посміхнувся.

— Скарб, молоді люди, — поняття, як кажуть, дуже широке. Природа за вікном — скарб. Бивень мамонта в нашому музеї — теж скарб. Оцей ось замок — так само цінність. Та й люди, за великим рахунком, найбільший скарб планети. Це якщо так підходити, широко.

— Ні, там якраз інша тема спливла…

— Та розумію я, про які скарби йдеться! — відмахнувся напівжартома Сокирко. — Звичайно, про закопані та заховані! Острів скарбів, як кажуть. Читали вже?

— Читали, — відповів за всіх Данило.

— До речі, про ці піратські пригоди я зараз недарма згадав. У мене вирвалося, ясна річ. Проте всі наші місцеві легенди про заховані скарби так чи інакше пов'язані не з піратами, звісно, а — з розбійниками. Тут же Кармелюк свого часу погуляв. Чули щось про Устима Кармелюка?

— Чули, — так само від імені всіх погодився Данько. — Тільки він, здається, не розбійник…

— О! — кудлатий Сокирко з поважним виглядом націлив у стелю вказівного пальця. — Бачу, правильного батька синок! Для тих, кого Кармелюк потріпав свого часу, він дійсно був розбійником. Як там у пісні:

«Зовуть мене розбійником, бо людей вбиваю. Я ж багатих убиваю — бідних награждаю». Сім разів ловили Кармелюка царські жандарми. Всякий раз він утікав від них, аби знову повернутися в Україну та далі сипати їм усім солі на хвости. Устим Кармелюк, молоді люди, такий самий розбійник, як-от, знаєте, Робін Гуд. Звичайно, що людина-легенда сама по смерті легендами обростає. Зокрема, і про скарби розбійницькі… От не може такого бути, щоб Кармелюк чи його сподвижники все-все, що забирали в поміщиків, роздавали селянам. Так, у всякому разі, говорять уже скоро, як дві сотні років.

— А ви самі як вважаєте? — поцікавився Данило.

— Я — історик, юначе, — Сокирко розвів руками. — Мушу працювати з фактами і лише з них робити якісь висновки. От ти міг би дослідити бивень мамонта, не бачачи цього самого бивня?

Данило втримався від відповіді — просто знизав плечима.

— Бачиш — так само з легендами про скарби.

— Про діаманти! — вирвалося в Богдана.

— Ага, ось ви про що! — посмішка директора музею стала ще ширшою. — Так би й сказав, Даниле, що твій батько теж десь почув уже про Зміїну Голову! Для чого ця конспірація, так би прямо запитали!