Андрій Лаговський - Кримський Агатангел - Страница 68

— Чи ви знаєте, Herr Professor? — вдалася вона. — Є така приміта, що сидіти за обідом поміж двома братами — то знак на щастя. Будете колись щасливі...

— Ще буду колись? — зажартував професор. — Fraulein Ernestine! Адже ж мені й зараз сидіти поміж цими двома бра-тами — то вже щастя... А тут, щоб довершити щастя, іще й третій брат сидить напроти нас... Чого ви, Fraulein Ernestine, так недовірливо хитаєте головою?

Гувернантка зневажливо скривила губи, комічно ніби звисока обдивилась всіх трьох братів Шмідтів і ще зневажливіш вимовила:

— Ой, зазнала я на своїй шкурі того щастя!.. Адже вони, всі тройко, — мої вихованці, повиростали на моїх руках, то про них ви не в кого, а в мене розпитайте!.. Збавили вони мені віку!.. Отой, непосидючий найменший... (тут вона хоробро ткнула пальцем просто в Костянтинове обличчя) мучив мене своїми невпинними пустотами... Оцей, тихий середущий — ну, правда, він найкращий з-поміж трьох... От хіба що потайки він стругав цілий день якесь цурупалля та заскаблював і різав собі пальці; я йому тільки те й знала, що перев’язувати рани... Але отой, найстарший... отой злюка!., (вона зробила паузу і крізь окуляри дивилась на свого сусіду, Володимира, повернувши ввесь свій корпус до нього) раз у раз лупцював своїх братів та скуб їх. Вони верещали, а я їх розбороняла... а одного разу він мене саму за руку вкусив... Еге, мов цуцик!..

— Заткніться, Fraulein Ernestine, — порадив їй Володимир.

— Ні, ти — так заткнися! А я говоритиму! — накинулася на нього стара німкеня. — І яке ти маєш право казати мені таке слово «заткніться!»

Не можна було розібрати, чи вона справді гнівається, чи для жарту вдає розгнівану... З-поміж Шмідтів ніхто в усякому разі не брав її слів серйозно. Лаговський теж усміхавсь.

— Виходить, що ви їх погано виховали, — сказав він шут-куючи.

— Аби ви знали, то направду вони й не вихованці мої!.. Я їх навчала німецької мови, а виховати їх була несила...

— Бо щоб нас виховати, — іронічно докинув Володимир, — випадало б самій бути людиною, а не німецькою гиндич-кою... Або краще сказати: не бути естонською гиндичкою. Бо ви ж направду не німкеня, а попросту естонка з Ревеля... Чухонка...

І він аж надто фамільярно поплескав гувернантку по плечі. Тая швидким рухом стріпнула з свого плеча Володимирову руку:

— Не смій до мене доторкаться!.. Сам ти гиндик кацапський... Яка я тобі чухонка?!

Володимир зробив патетичне обличчя, стулив долоні як на молитву і з великим комізмом простяг їх до старої діви.

— Fraulein Ernestine! Mein Estisches und asthetisches Le-ben! Grollen sie nicht45... — мелодраматично проказав він!

— Ідіот! — визвірилася тая на нього. — Ach, das ist scheus-slich46!

— Ну, от бачите, Fraulein Ernestine, що з вас справді не німкеня, а чухонка, — діловито завважив Володимир. — Треба було б сказати: scheusslich!.. а ви вимовляєте: scheis-slich47... Це ж непристойність виходить.

— Коли ти, Володимире, зараз не стулиш губу, то я встану з-за столу та й піду геть, а мамі твоїй скажу, що сидіти поруч таких непристойників, як ти, нема змоги...

Видко було, що цим разом стара дівуля вже не жартувала, а справді розсердилася. Її другий сусіда, той, що скидався на фертикуватого полячка, страшенно зацікавився подією.

— А що воно значить? Що воно значить оте німецьке слово? — проворненько спитав він у професора.

— Не знаю, якого слова вам треба... бо я не чув нічого, — холодно сказав той, — бо ми тим часом тут були вели свою приватну балачку з Костянтином...

Нахилившись ближче до Костянтина, він спитав:

— Хто він, оцей тип? Аж надто, признаюся, антипатичний.

— Зветься він Дембовський, — не дивлячись на Дембов-ського, тихенько сказав Костянтин. — Я його страшенно не люблю. Він, делікатно сказати, є «паж» Корзової, а неделікатно можна б його нарікти ще й по-інакшому... Він припхався сюди вкупі з Корзовою, вона його скрізь за собою возить, і отож мама навіть доручила мені, щоб я був з ним дуже ввічливий... Феліксе Ромуальдовичу! — вже голосно вдався Костянтин до Дембовського. — Чом у вас ані в чарках, ані в бокалі нічого немає? От я вам наллю старого хересу... Ви ж любите?

Цеє кажучи, Костянтин уточив Дембовському повну склянку міцного вина. Той з розгону її випив — Костянтин похіпливо налляв йому ще одну склянку.

По душі Лаговського перебігло на хвилину якесь прикре почуття проти Костянтина. Та зараз воно його й покинуло. «Що ж! Це все по-людському!» — подумав він про юного Шмідта. І рівночасно з тим він потроху почав розуміти, уже виразніш, що він більш не ідеалізує нікого з-поміж Шмідтів, а любить їх таких, які вони є, не заплющуючи на них очей.

Тим часом тости за столом чергувались один за одним. Далі настала перерва. Обід підходив далі-далі до кінця. І от, несподівано для всіх, голосно забряжчав чаркою по бокалі молоденький Дембовський. Всі очі з усіх столів звернулися на нього.

— Шановне панство! — сп’яна промовив він. — Багацько тут чулось тостів... та говорили самісінькі чоловіки. А дами — мовчали. Прислів’я каже: «Слово — срібло, мовчання — золото». Отже дами — то й буде золото. Піднімаю тост за оте мовчуще золото. Випиймо за дам!

І Дембовський, з бокалом у руці, попрямував у той бік, де за столом знаходилась генеральша Шмідтова, пані Корзова

305

11 Андрій Лаговський та деякі інші дами. Корзовій він дуже довго цілував руку, висловлюючи всякі добрі побажання. Далі цокався й з панами, а надто з тими, котрі значніші.

— Що ви скажете про оцей тост? — іронічно питав Володимир у Лаговського, все ще трохи вовкуватим тоном.

— Скажу, що пан Дембовський проминув дуже добру нагоду помовчати.

Володимирові цей жарт дуже припав до сподоби. Він розвеселивсь.

— Так! Але про саму промову, про її силуваний зміст — що ви скажете?

— Скажу: слово — срібло, мовчання — золото, а мовчання пана Дембовського — золото в квадраті, — осміхавсь професор. Володимирові стало ще веселіш. Всяка вовкува-тість проти Лаговського у нього відпала.

— В вас і жарти з математичного поля! — завважив він не без утіхи. — А чи ви знаєте? Адже ж і я зробивсь тепер математиком. Я покинув юриспруденцію, я знов студент університету, та вже на факультеті математичнім. Мабуть, доведеться і в вас працювати, на ваших практичних заняттях.

Лаговському це була новинка. Він страшенно зацікавився справою, заходивсь розпитувати Володимира, — коли це раптом коло нього виросла постать Дембовського, з бокалом у руці. Дембовський енергійно, навіть аж ніби грізно вимахував своїм бокалом.

— За дам!! — гукнув він до професора.

— Кому?! І за що?! — ніби злякавсь Лаговський і навіть затулився ліктем і долонею, як щитом.

Володимир розлігся сміхом.

— Ні, нічого ви не «задасте» Андрієві Йвановичеві! — вдавсь він до Дембовського. — Я свого професора обороню!

Дембовському обличчя зробилося якесь дурне-предурне.

— Та ні, професоре! Я й не сказав, що вам задам, а виголосив тоста «за дам», за прекрасний пол, — ще й виправдувався він. — Випиймо!

— Спасибі, — сухо сказав Лаговський... — Он, уже час із-за столу вставати, а не тости пити. Чуєте? За тим-от далеким столом гуркотять стільцями...

Справді, всі повставали. Обід одійшов. Гості порозходилися по покоях. Хто — пішов до вітальні, хто — до курильної кімнати, хто — засів грати в карти. Володимир узяв Лаговського під руку і, не давши його братам, потяг до себе в свою кімнату. Там вони посідали двох. Більше нікого там не було.

III

— Чом ви не захотіли навіть цокнутися з тим пришелепуватим Дембовським? — спитав Володимир, аби почати розмову. — А Дембовському так сильно бажалося виступити перед вами в ролі середньовікового дамського лицаря!

Лаговський був радий, що Володимир не мовчить, а сам зачинає балачку. Він осміхнувсь.

— Та бачите, — сказав він, — мені не було охоти скидатися на Діккенсового конюха з Піквікського клубу. Пам’ятаєте, може: як один із слуг на кухонному бенкеті був проголосив тост за дам, то конюх підвівся та й, дуже ввічливо й галантно розкланюючись перед компанією, сердечно дякував за цей тост, ніби стосувався він спеціально до нього...