Андрій Лаговський - Кримський Агатангел - Страница 64

— Не для всіх, — перебив Костянтин, — здається, що в нашій сім’ї ви мали пошану!..

— Мав пошану, доки ви не приглядалися зблизька до моїх прозаїчних рис!.. Мені здається навіть, що коли на прохідках у Туапсе серед кавказької природи я одходив од вас на бік, щоб «полляти кущ», то вже й тоді моя поетичність трохи тратилася в ваших очах, і коли я починав після того декламувати вірші про поезію моря, то я вже трошечки здававсь вам або комічним, або лицеміром... І всякі натхнення, всякі натхненні, пророчі віщування, хіба вони могли не тратити своєї сили в ваших очах, — ну, тоді, скажемо, коли ви дивилися хоч би й на мою просту одежу?.. Ну, приміром, на оцей мій куций жилетик, оцей обшарпаний і подертий жилетик, до того ж іще без одного гудзика?.. Бо чи є щось на світі прозаїчніше за куций жилет? Будьте щирі, любий Костянтине, признайтеся по совісті, що навіть і в той період, коли ви найбільше захоплювалися моєю «поетичною» особою, ви в тайниках своєї душі не могли мені геть до краю простити мого жилета. «Віщий поет повинен ходити в пророчій мантії» — от яка думка повинна була ворушитися без вашого відому в вашій голові. Не соромтесь признатися мені про це: я ж це вже давно обдумав і обміркував... Та от, дивіться, і на цю тему є в мене вірші.

Костянтин узяв подану йому записну книжечку і прочитав:

АХ, НА НЬОМУ ЖИЛЕТ, А НЕ МАНТІЯ

Як на тебе зійде Віщий дух, пророчий,

Ти, гляди, не стався На людськії очі.

Бо сучасні люди,

Чуючи пророка,

Кажуть: «Де ж на ньому Мантія широка?» їм пізнати важко Дух, огонь поета, — їм би треба мантій,

Мантій — не жилета.

Ну, й тебе самого Обгортає сором,

І вогонь твій гасне,

Ще й стає докором.

Замість образитися, гість розвеселивсь.

— Ви ж несправедливі! — сказав він. — Ну, звичайно, декотрі буденні ваші дрібниці, мабуть, могли нас шокирува-ти... вже не пам’ятаю зараз... але ж вони швидко й забувалися через те, що були не більше як дрібниці. Ми любили вашу поетичність, через те й прощали всякі дрібниці. І не варто про це й згадувати! Ходім до нас — і житимем укупі по-давньому!

— Ви дуже влучно сказали: «ми любили вашу поетичність». Не сказали: «любили вас», але «вашу поетичність», — осміхнувсь професор і, не даючи Костянтинові перебити його, казав далі:

— Коли б ви були любили мене попросту, як людину, як сіру людину, з її негативними і безбарвними прикметами, то я б охоче повірив, що для прозаїчних дрібниць моїх ви б неодмінно були знайшли прощення... ба ви їх були б навіть не бачили. Та ви любили мене саме-іменно як поета, як естетика, як письменника — ну, а таким особам ви можете простити якусь їхню прозаїчну дрібницю раз, два, три, чотири рази, а далі повинні охолонути. Коли ви любите не саму людину, а її талант, то якраз дрібниці й найбільш важать на тих терезах, на яких ви оцінюєте вагу тієї людини. Скажу й більше навіть: саме дрібниці тії, коли вони бувають прикрі, можуть геть знеохотити вас до якталановитішої людини — і ви їй скажете: «З тебе високий талант, з тебе благородний поет-пророк, ми твій талант поважатимем, ми признаватимем висоту твоєї душі, але... держися од нас якнайдалі! Бо крім твого таланту й високої душі, є в тобі ще й деякі неароматні дрібниці...» Це я не про себе кажу, бо й таланти мої невисокого сорту, а кажу взагалі. Та коли хочете, прочитайте мої вірші, як не на цю саму, то на дуже близьку тему.

І Костянтин читав із записної книжечки далі, де йому показав професор:

ВНОЧІ НА САМОТІ

І

Книжку суфія-аскета,

Превеликого поета,

Цілу ніч читав я щиро І в його схилився віру.

І уста мої шептали:

«Хоч приснись, мій ідеале!..

Ах! Щаслив той чоловік,

З ким ти жив був цілий вік!»

І не встиг я це сказати —

Увійшов дервіш до хати.

Сів він. Дивиться на мене...

Все на нім брудне, злиденне:

Шмаття — дертеє, смердюче,

На ногах — якісь онучі;

А поганий піт од ніг Ледве дихати я міг.

Похитав він головою,

Каже: «Житиму з тобою...

Будем разом їсти, спати,

Буду пильно наглядати —

Книжку ти яку читаєш,

З ким говориш, де буваєш...

Твій я буду судія —

Будеш весь такий, як я...—

Голос хриплий, деспотичний;

Вид його — не естетичний.

Хоч душа його й вельможна,

Ноги ж... дихати не можна!

Аж заквилив я з одчаю:

«Ні... Покинь мене, благаю!..

Ідеалом — будь мені,

Але жити разом — ні!»

II

Це був сон. І — хочу вірить —

Не прогнав би я аскета.

Але сон був добрий образ Долі кожного поета.

Ти, поете, не дивуйся,

Що тебе не дуже люблять,

Що твої читають вірші,

А тебе не приголублять.

Чи поетів, чи пророків —

Люди хочуть лиш читати,

А не хочуть жити разом;

Ба не можуть і впізнати.

Костянтин розсміявся, поклав книжечку на стіл і, підійшовши до Лаговського, приязно притулив свою щоку до його щоки.

— Мій любий Андрію Ивановичу! — сказав він, ластячи-ся до нього, як кіт. — Ви думаєте, ми вас розлюбили? Та хіба ж можна вас розлюбити?.. Давно-давно не чув я чогось такого, такої справді оригінальної мови, як сьогодні в вас, і вірте, що через свою любу оригінальність ви завжди будете для нас невичерпано дорогою людиною, якій ми вмітимем скласти справедливу ціну!.. Погляньте навкруг нас: чи ж не бачите, яка безбарвність і безкольориста тривіальність панує скрізь? От і ми, нова молодь, пнемося до оригінальності шляхами декадентств, символізмів і т. ін. — і проте всі, як викопані, скидаємося один на одного, і через тую бліду безбарвність ми аж очі намуляли один одному! Серед шаблонових портретів усіх тих людей самісінький ваш портрет врізається в пам’ять. І ви думаєте, ми можемо не дорожити вами?! Ходім до нас!

Професор делікатно одсторонивсь од Костянтинових обіймів.

— Яка мова! Які панегірики! — з добрячою посмішкою поглузував він.— Ви кажете про якийсь мій «портрет», що ніби виділяється серед вашої знайомої портретної галереї. А мені пригадується анекдота про того московського «живописца вивісок», що до нього прийшов купецький робітник з іменинною чашкою: це він, бачте, мався подарувати тую чашку своєму хазяїнові «на день андєла». «Хочу, — каже малярові, — щоб ви мені на цій чашці патрет мого хазяїна вималювали». Маляр питає: «А як він одягається, твій хазяїн? По-руському, по-простому, або, може, по-німецькому?» — «По-руському». — «Білявий чи чорнявий?» — «Швидше білявий, як чорнявий». — «Зачісується набік чи посеред голови?» — пита маляр. «Посеред голови». — «А борода лопатою чи клинцем?» — «Лопатою». — «Ніс який?» — «Та звісно який!..» — Ну, — каже тоді майстер.— патрет твоєво хазяїна — самий амнакнавєнний, а цена ему — сємдєсят пять ка-пєєк. Готов будет к завтрєму...» Отак, дорогий Костянтине, і мій патрет — «самий амнакнавєнний, і цена мнє сємдєсят пять капєєк». І наскучу я вам своїм «оригінальним портретом» дуже швидко, і позіхатимете ви од мене не менше, як од своїх декадентів. Бо сподобали ви не мою особу, з її всіма людськими потребами, а сподобали тільки мій літературний чи естетичний портрет.

Лаговський це казав без усякої гіркоти, навіть жартуючи. Костянтин теж розсміявсь і рішуче поклав руки на плечі йому, ніби хотів силоміццю тягти його за собою.

— Ходім! — сказав він. — Що за чудні речі ви говорите! Хіба ваше літературно-естетичне обличчя не є частина вашої людської особи, вашої індивідуальності? Ми вас любимо цілого, всього вкупі, і як людину і як естетика, та й не хочемо піддавати вашу індивідуальність анатомічній операції і переділяти ножем оті ваші обидва боки. Ви — професор і письменник Андрій Іванович Лаговський, і ми виразно знаємо, які ознаки асоціюються для нас з думкою про того індивідуума, що зветься Андрій Іванович Лаговський. Ідіть до нас — і наша приязнь наново розцвіте.