Андрій Лаговський - Кримський Агатангел - Страница 5

— Дивуюся вам, мамо, — обурився Андрійко, — підлабузнюєтеся до незнайомої людини через те тільки, що вона генеральша!.. Та ще хочете, щоб і я годив якомусь там гене-раляткові.

— Ну, їй-богу ж, кажу тобі, що я й забулася про її генеральство. Коли б ти сам побачив, яке миле хлоп’ятко!

— А бодай воно здохло!.. Не напишу!

За дві години після того під’їхав екіпаж. Лаговська вибігла в сіни назустріч. Андрійко сховався за дверима і чув, як мати перепросювала генеральшу, кажучи, що її син забув пісню, не пам’ятає слів. «Генералятко» тим часом сиділо в колясці, Андрій міг бачити його в вікно. То була бліда, слабовита дитина, надзвичайно симпатична на обличчя. Очі в того хлопчика, як на його літа, дивилися занадто журливо і замислено, та заразом привітно й лагідно: достоту маленький Христос. Рученятами своїми він тулив до себе пару костурів: оця невеличка дитина вже була кульгава. Як сіла генеральша на віз і сказала: «Немає, мій синочку», — то малий калічка сумно схилив голову. Вони поїхали, а в Андрія такечки защеміло серце!..

Серце й тепер-о заскиміло молодикові з того сна, чи привида, чи згадки. Він аж прочнуВся з болю. Біль був не тупий, а плачучий: по гарячих сухих щоках покотилося декілька важких сліз.

«Генералятко» ніби й теперечки стояло перед ним і крізь туман лагідно дивилося на нього, мов маленький Христос, та сумовито осміхалось. Раз, два — воно кинуло з туману останній погляд на Андрія; туман ще раз застелив очі, далі миттю розвіявсь, і вся мара щезла.

«З мене психопат», — подумав Лаговський, підвівсь, обе-режненько вийшов з того чужого садка, щоб ніхто не бачив, а далі швидко подавсь додому. Йому неодмінно заманулося музики: він чув душею-серцем, що тільки музика його заспокоїть.

VII

Припхавшись додому, Лаговський першим ділом схопив свою скрипку, що її він скрізь возив із собою. Він не вчився ніколи в ніякого вчителя, вивчився самотужки, скрипаль-технік був з нього абиякий: тільки того й було, що грав справді з великим чуттям.

— Сину! — зазирнула до нього в двері мати. — Ну, що?

— А те, що добре одчитав вашу суддіїху, — одказав Андрій, — другим разом не буде людей навмання оббріхувати.

— Що??!

— Ет, мамо! Будьте ласкаві, тепер покиньте мене; потім порозказую геть усе, — сказав син нетерпляче. — Прохаю вас, лишіть мене на часинку одного, самотою.

Лаговська одійшла, не розпитувала більше, тільки дуже вжахнулася. Але вона поклала піти взавтра до суддіїхи та й перепросити, якщо син наплескав чогось такого, що не годиться.

А Андрій нашвидкуруч направив скрипицю та й нервово заграв свою улюблену п’єсу — дует Фауста з Маргаритою. Оксамитні тони мінорної мелодії голубили його серце, гріли, немов тепле сонячне проміння, обвівали, немов легке весняне повітря, пестили, немов пахуча квіточка-фіалочка.

Dammi aneor,

Dammi aneor,

Contemplar il tuo viso, —

жалісно благали струни.

Dammi aneor contemplare

II tuo viso! —

знов плакали вони, хапаючи Андрія за серце.

... AI pallido chiaror

Che vien dagli astri d’or

E posa un lieve vel

Sui volto, sui volto il tuo si bel5!..

Молодий музика спинивсь та й схопився за груди.

— Чого ти ниєш, моє серце? — лагідно питавсь він у свого серця, немов у живої людини. — Скажи, чого? — привітно допитувався він знов, схиляючи вухо до своїх грудей. — Кохання бажаєш?.. Так марно бажаєш!.. Покинь і гадку про це: задля таких бідаків кохання на світі немає.

А далі, ніби без його відома, руки його схопили знов і скрипку й смика. Знов полилася чарівна мелодія: це Маргарита прихильно одповідає:

Notte d’amor!..

Гей, друже мій,

Скажи ще раз:

«Люблю тебе».

Яка ж я рада, що мене ти любиш!

Notte d’amor!..

«В мене є врода, в мене є чесність, в мене є розум, а мені ще ніхто досі не казав отакої мови! — роздумував Андрій скрипцюючи. — Через що се?..»

До світу, сходу сонця Ми будем пить-гулять.

Приходь, веселий Вакху,

До нас бенкетувать! —

як стій звернув Андрій на «Вальпургієву ніч», далі взяв заграв Фаустову вакханалію, далі «Сіцільяну» з «Cavalleria

Rusticana». Очі йому запалали, ніздрі поро здималися, виски застукотіли. Лице його конвульсивно кривилося та шарпалося в усі боки, але він того не завважав. І спина декілька разів конвульсивно здригнулася, мов з ектричного протоку, але він нічого того не помічав. Він жадібно впивався музикою так, як п’яниця алкоголем, як курець тютюном, а про все опрочеє на світі позабував геть зовсім. Нарешті очі Андрієві широко порозкривалися, зінки поробилися великі й чорні, як терен. З нервового напруження по тілі перебігла цинічна спазма.

— Це вже щось сексуальне! — сказав собі він, далі засміявся й несподівано вдарив по струнах якусь банальну польку... Ті звуки повіяли чимсь кафешантанним, повіяли продажним коханням.

— Що за бридота! — сказав собі він, заналізувавши враження, сплюнув і поклав скрипицю на стіл. До того ж він і пальця свого пораненого дуже розразив: знов виступила кров; накручена на пальці хустка просякла й геть зчервоніла.

Під таку хвилину мати розчинила двері.

— А ну-ну грай, грай далі! — похвально сказала вона, просуваючи тільки голову. — То все грав якусь нікчемницю, а оце втнув такого гарного!

Наче відро холодної води висипали хлопцеві на голову.

— Ат! — сказав він з досадою та й зараз сховав скрипку до скрині, а сам уклався на ліжкові. Мати пішла.

«В мене так-таки нічогісінько нема спільного з нею, — подумав собі Андрій і саркастично додав: — Я — продукт сучасної цивілізації, я дегенерат, я декадент, я людина з fin de siecle6, я неврастенік, а вона — вона така некультурна баба, що навіть неврастенії не надбала... дарма що в неї епілепсія».

По цій подуманій мові студент тихо засміявсь, але потім несвідомо зітхнув.

— А втім: хто з нас щасливіший? Хто? Чи я з своїми висококультурними почуваннями й такими самими висококультурними хоробами — денерваціями? Чи, може, вона, дикарка оцяя?..

— Ну, бійся бога! Чого ж це ти, Теклю, досі додому не приходила?? — загукав знадвору гомінкий голос Лаговської.

— Корова вже відколи прийшла, а тебе все немає!.. Та чи обідала ти сьогодні де??

— Ги-и-и!.. Ні!.. — хлипала Текля. Андрій прожогом підвівсь і побіг до вікна, щоб забрати справу, в чому діло та чого Текля плаче.

— А це, бач, от що, — сказала йому Лаговська,— корова вночі втекла була кудись. Вранці я послала Теклю'шукати її. Опівдні корова сама прийшла додому, а Теклі нема та й нема. Обідати треба було — Теклі нема. До вечерні передзвонили — Теклі нема. Аж ось коли верта!.. І з самісінького ранку не їла нічого!..

— Чого ж ти досі не приходила? — спитав панич.

— Бо... корови... ніде... не знайшла... — плакала Текля,— боялася... що... битимуть...

— Битимуть? Отак! Чи не я тебе битиму! — сказала Лаговська. — Вигадай чорзна-що! Чим же ти тут винна, щоб було тебе за що бити? Якби ти була пасла корову та от тоді втеряла або впустила її в шкоду, ну, тоді, звісно, ти була б зосталася при всій вині. А то ж корова сама втекла з подвір’я!

— А я бо...я...ла...ся... — ридала Текля.

Лаговська невдоволена порушила плечима.

— їй-богу, дурна дівка! — сердилася вона. — Боялася, що битимуть, коли вона не винна!.. Та ще й не їла нічогісінько цілий день!.. Зараз мені сідай обідати! Адже цілий день не їла...

Текля з двору пішла на сінешні двері, а Андрій жалісливо дивився слідком за нею, доки вона увійшла до хати.

«Мізерне створіння! — гадав собі він. — Оце так і справжня дикарка... А мама не зовсім така дика, як я був покладав... Вдома Теклю, десь певне, побили б гаразд навіть за те, що корова сама собою кудись подалася. Очевидячки, Текля товчеників поз’їдала чималенько, бо це вже в них така педагогічна система: бив тебе батько, била мати, била, може, й старша сестра, а вже що часто бив брат, так це напевне!.. І коли тобі вивидниться, Україно?.. Коли»