Андрій Лаговський - Кримський Агатангел - Страница 49

— Ви ж звідки знаєте, що я панич, а не жонатий пан? — здивувався Лаговський. — І чому ви думаєте, що моє діло — наука?

— А хіба важко вгадати? Приїхали з кур’єрським, отим бакинським поїздом, з теплих вод — значиться, багатенькі нівроку; а вдягнені — так попросту... на пальті навіть двох ґудзиків не стає... та ще й галстучок потертий... Були б жонаті — вже ж би були гарно вбрані по-модному... А про книжки я догадавсь, як становив чемодана на передок: «Щось дуже важкий, — думаю, — певне, з книжками!.. І малий саквояж — такий самий важкий, отож і там книжки». Або не вгадав?

Візникова догадливість зацікавила професора. Він розбалакався з ним. Іван сипав жарти, як з міху, і професор не в замітку собі трошки розвеселився.

— З вас, бачу, зовсім щаслива людина, — як стій спитав він у візника.

— Я щасливий?! — покривдився той. — Б’єшся як риба об лід, щоб грошенят заробити та додому послати, і ніколи тих грошей немає — а яке ж тут буде щастя без грошей!.. От ви, паничу, так щасливі, хвалити Бога. Багатенькі, їздите по теплих водах, гуляєте... Схочете — почитаєте книжку...

Лаговському серце стиснулося. Він одразу ущух і вже більше не балакав. «Я на світі — сам... Я загубив приятелів, що в них було моє щастя... І в мене вже нікого нема, я — сам», — гірко думав він.

І йому здавалося, що не було б йому у світі нічого кращого, як зробитися отим веселим візником, а тому передати свою вченість, і свою професорську платню, і свій нездоровий організм, і свою сиротливу самотність.

II

Вони далі їхали вже мовчки.

Серпень у Москві — здебільша один із лихих місяців. Раз у раз дихає холодний вітер; а через те навіть найкращого часу, як день бува сухий і сонце світить, — навіть і тоді чується зле; по шляхах та хідниках крутяться цілі хмари пороху та й засліплюють людям очі. Той холодний порох — увесь по-мішаний з пересохлим розпорошеним кінським гноєм, з дрібним піском, вапном і грузом, бо за літньої пори скрізь будуються в Москві нові камениді, а тепер, як літо мина, то вони нашвидкуруч добудовуються. Та вже ж не лучче в Москві бува в серпні і під ту пору, як ллється дощ і шляхи та тротуари вкриваються липучим брудним калом. У москвичів не дурно склалося про серпень прислів’я: «Коли чисті ноги, то закаляні очі; коли чисті очі, то закаляні ноги». Під такий час занечищена, неохайна Москва зовсім дає враження правдивого азійського міста — враження, яке для новоприїжджої людини зміцнюється ще й через тую обставину, що шляхи в Москві вузькі, нерівні, покручені, поплутані. Принципово — вони повинні були б симетрично всі виходити із серця Москви, з Кремля, рівнесенькими, простими лініями, наче те проміння, що авреолою розходиться з сонячного кружала. Та направду, жоден шлях не стелеться з Кремля простим промінням-стрілкою — ні! кожен повзе собі, як і куди йому трапиться, а всі разом шляхи московські нагадують раків, що порозлізалися з торби геть на всі боки. В сіру сльотливу пору ті вузькі шляхи бувають і брудні, і темні, іще й дуже непривітні, бо холодний, вогкий вітер пронизує людину до костей. Люди ходять сердиті, понурі; ізнов же вдома тож само холодно, а коли запалити грубу чи коминок, не топлені за літо, то з них іде дим і чад. Та й людей у Москві ще не гурт, бо всі ще сидять, хоч уже й добре мерзнуть, на дачах попід Москвою або, котрі заможніші, десь перебувають іще на кримських, кавказьких та заграничних курортах. Що дає тоді тон місту, так це численні артілі робочих мулярів та теслярів з Вятки та з інших губерній: оті «вятичі, та радимичі, та деревляни, та дуліби» — як жартом кажуть на них московські інтелігенти. Та од їхнього гуркоту і гуків кожен, звичайно, радніший на літо втекти і не поспішає вернутися до міста перед часом. Через те в Москві в серпні скрізь самотливо, сиротливо.

Отож саме така була непривітна, вогка й холодна година, як приїхав до Москви з Кавказу професор Лаговський. Візник, що був звільна тягся на далеку од вокзала вулицю, ущух. Професор, мовчки їдучи, знов замисливсь.

Лекції мали початися аж у вересні, більше-менше коло воздвиження; ані інших професорів, ані студентів у Москві не було; і Лаговський, мовчки дивлячись із візникової «прольотки» на понурі московські вулиці, згадував, що довгенько ще доведеться тут жити зовсім-зовсім самітним, не доведеться бачити жоднісінького знайомого обличчя. Навіть професорового лакея Федора, що вірно служив йому вже чотири роки і був йому за няньку й господиню, не було в Москві, бо професор, не сподіваючися, що верне до столиці так зарані, пустив його додому на село аж до вересня.

Припхалися додому. За допомогою дужого «дворника», себто дворового сторожа, що позносив з фіакра чемодан і саквояж Лаговського, вступив Лаговський до своєї маленької квартири. Дехто звав тую квартиру катакомбою, льохом або підземеллям, бо й справді вона містилася в найнижчому, підвальному поверсі, та й, як воно завсіди водиться в московських rez de chaussee1 вікна в ній були на однім рівні з землею. В ній було трошки темно, і сутеніло в ній зарані. Колишній приятель Лаговського, Володимир, — найстарший із молодих Шмідтів, — що побував у тій хаті в середині і бачив, що вона вся од підлоги аж до стелі виглядає наче тая книгарня, позаставлювана шафами та одкритими полицями з книжками й фоліантами, а коло столу стоїть висока, ніби середньовікова фотеля, — то він називав тую квартиру кабінетом середньовікового доктора Фауста або алхімічною лабораторією. Схожість із лабораторією додавали тій маленькій і темнуватій квартирі прибита на стіні коло столу дошка з циркулями, трикутником, алідадою і т. ін. математичними інструментами та пучки всякого екзотичного сухого зілля, що там і сям звисали з полиць або встромлені були поміж книжками; се були пам’ятки про подорожі Лаговського: він привозив собі їх з вічнозелених екзотичних садів

Криму на спомин про різдвяне, або великоднє, або літнє перебування своє там. Володимир з поважною міною радив професорові повісити по стінах іще й засушені жаб’ячі лапки, щоб завершити схожість із лабораторією алхіміків. Щодо самого професора, то йому ця квартира надзвичайно припадала до вподоби за свою ідеальну тихість і безшумність. Вона була не на вулиці, а в глибу подвір’я, вікнами виходила не на брук, а в сад; знов же й те було добре, що в великій камениці, під якою отой «кабінет д-ра Фауста» містився, не жив ніхто: тая камениця була купецький амбар, себто склад або депо товарів, який раз у раз стояв запертий, тихий, мовчущий, ба й одчинявся навіть не щодня, а хіба зрідка, для підвід, що часом привозили або забирали товари. Через те і в професоровім підземеллі, і в камениці над ним, і на подвір’ї, і в саду — була повсякчас мовчуща тиша, яку не часто можна знайти в Москві при її гримотячих, гуркотячих бруках; і отож за тую тишу, яку дехто звав — правда — гробовою й могильною, професор найбільше і любив свою квартиру. Що вона була маленька, се для нього було байдуже; все ж, окрім мініатюрного передпокоїка, в ній були аж два покої — чималий кабінет (він же заразом і зала, і вітальня, і все що завгодно) та тісненька спальня, що скидалася на темну комірчину або й навіть на нішу. Та ще була невеличка кухня з плитою, де вірний Федір хоч і не жив (бо тісно було), але приходив щодня із сусіднього подвір’я і варив професорові каву або розгрівав дешевий обід, принесений із однієї сусідньої сім’ї, яку назнав сам-таки Федір, а професор не знав її навіть на прізвище.

Двірник позносив професорове збіжжя, допоміг йому порозпаковувати та порозташовувати все. Професор і сам помагав йому поратися, ставив привезені книжки на ті місця по полицях, на які треба було. Нарешті все було пороблено, і двірник, зачинивши двері, пішов. Професор зостався самотою. Зупинившись на самісінькому порозі поміж великою кабінетною кімнатою та спальнею, він мовчки дививсь і не сідав ніде. Потім криво осміхнувся кутиком рота.

— «И возвратихся, аки пес, на блевалище своє». — «Oui, je me suis retoume a mes vomissements», — голосно і повільно процідив собі він, згадуючи начебто якийсь уступ із Біблії та й навмисне даючи йому гумористично-курйозний французький переклад. Тільки ж гумор той був і недовгий, і силуваний, Henkershumor, гумор вішальника перед катом. Лаговський іще раз зоглядівсь — і здалося йому, ніби й стіни й стеля важніють над ним і його здавлюють своєю ваготою. Може, треба б було піти звідси геть, на подвір’я, на вулицю та походити по Москві? Себто знов оддатися своїм сірим думам, серед сірої погоди, і знов не могти втекти од себе? Ні, краще вже сісти й щось робити, коло діла якогось поратися!