Андрій Лаговський - Кримський Агатангел - Страница 28

— Туркіка вонвонйа селіс? — то він, хоч і бачив, що вона держить на колінах коробочку з рахат-лукумом і ще з якимись східними ласощами, не міг того доміркуватися, що вона питається в нього, чи не хоче він турецьких цукерків: Тоирлха povpovia 9-вХек;? Зрештою, оце, «туркіка вонвонйа селіс» так сподобалося пустотливому ухові Костянтина, що він, чи було того колись треба, чи не треба, раз у раз по скількись разів на день питавсь у вдовички, проходячи повз неї: «Туркіка вонвонйа селіс?», а що він робив при тім дуже поважно-гумористичну міну, то «трапезундська вдовичка» розтиналася, аж заливалася сміхом.

Найчастіше, коли Шмідти хотіли сказати Зої якийсь дотеп чи комплімент, вони вдавалися були за підмогою до Лаговського; тоді він, хоч узагалі через свою несміливість державсь осторонь, виступав на сцену і по-татарськи переказував «трапезундській вдовичці» те, що було треба. Під такі хвилини він почував себе якось дуже любо, і в душу його, як дивився він на гарні очі та оксамитні вії Зоїні, находило якесь ніжне прихилля до неї; потім, виконавши свою місію і переклавши чужі слова, він знов усувавсь набік.

Од себе особисто, з власної ініціативи, Лаговський ніколи не сказав Зої жодного жарту, жодного комплімента, коли не лічити одного випадку, мабуть, чи не за день перед тим, як Зоя була од’їхала з Туапсе. Лаговському довелося тоді бути перед Зоєю товмачем Аполлоновим. Було це так. «Трапезундська вдовичка», як звичайно, сиділа була в холодку коло фонтана під пальмами і, серед «солодкого нічогонероб-лення», серед dolce far niente, дивилася в далечінь на море; хто мав вийти з хати, мусив неодмінно перейти повз неї. Аполлон, виходячи з господи разом із Лаговським, держав у руках квітку з рожі, ще доволі свіжу й гарну, хоч і вчорашню. «Ви б мені не подарували ту квітку?» — весело крикнула до нього Зоя по-турецьки. Лаговський переклав Аполлонові її прохання. «Скажіть, що нехай візьме, — оддав йому Аполлон квітку, — але мені сором давати їй прив’ялу рожу, коли вона сама — свіжа, цвітуча рожа». Професор узяв з Аполло-нових рук квітку, але, доручаючи Зої, не переклав їй Аполлоновою комплімента дослівно; натомість, згадавши слова з турецької пісні, тихо вимовив: «Візьміть, він вам дає і хотів би до того сказати, що ви сама квітка; так не сміє того сказати, бо не дурно ж у пісні співають:

Бен яриме: «гюль» — демем:

Гюлюн омрю аз олур.

(Не скажу я тому, кого люблю: «Ти — квітка», бо квітці жити не довго)». «Але ж ваш приятель турецьких пісень не знає! — стрепенулася Зоя і пильно подивилася на професора, що од нього особисто досі вона ані компліментів і нічого такого ще не чула. — Це вже ви од себе кажете, а не од нього?» Професор відчув, що він під тим поглядом аж паленіє, але вдав, що ніби не розібрав її питання, нічого на те їй не одмовив та й пішов з Аполлоном своєю дорогою. «Що вона вам сказала?» — спитав Аполлон. «Сказала, що дякує вам», — коротко одказав він, не розуміючи, навіщо він говорить неправду. Та за дві хвилини він забув про «трапезунд-ську вдовичку», а якби хтось йому був сказав, що він нею цікавиться, він зовсім щиро хіба б розсміявся.

Потім Зої не стало видко в Туапсе, і її роль для Шмідтів замінили Backfische, аж поки не довели до вчорашньої біди. І от учора знов приїхала Зоя.

Перший, хто про це сьогодні довідався, був професор, бо вставав раніш од своїх молодих приятелів; та він же звичайно їх і будив. Устав він, одягся і хотів був піти їх побудити, коли поглянув на годинник і побачив, що іще не пора. Він вийшов з хати, щоб піти на часинку до моря, коли це, на велику собі несподіванку, побачив «трапезундську вдовичку», що сиділа, як і колись, на своєму поетичному місці: в холодку під пальмами коло фонтана. По такім довгім небаченні професорові не випадало вклонитися тільки головою здалека — через те він підійшов до фонтана і поздоровкався з Зоєю за руку.

— Ну, як вам тут без мене велося? — жваво спитала вона своєю завсідньою смішливою манерою.

— Спасибі... Жили собі, підскакуючи та жартуючи... Ваші небоги — такі самі веселі, як і ви... — осміхаючись одмовив професор та й згадав учорашній жарт Backfisch’iB. — Тільки боюся, що вчора вони розжартувалися, мабуть, собі не на радість... — додав він і коротко розказав Зої усе, що скоїлося, прохаючи, щоб вона перестерегла дівчаток, аби ще вся справа до їх матері не дійшла.

— Ні, до матері не треба доводити, не треба! — запротестувала «трапезундська вдовичка». — Та вони вже й не робитимуть того вдруге, бо тепер мене побояться. А пана Володимира я сама, сама попрохаю, щоб не сердився... Він для мене, мабуть, буде ввічливіший, ніж ви... — кинула вона весело.

— Де це ви їздили? — перебив професор, вдаючи, ніби не чув останнього закиду.

— В Лазаревське... Не знаєте такого містечка? Черкеси звали його Псезуапе? — то, може, так знаєте? Це півсотні верстов буде звідси, од Туапсе... Тож само коло моря, туди до Сочі... Наших греків там чимало...

— Що ж ви там робили? Веселилися?

— Ат! Великих веселощів можна сподіватися з товариства наших греків, що про самісіньку торгівлю й думають і балакають? До того ж: які втіхи можуть в Лазаревському, коли воно і швидше село, а не містечко? В Туапсе — та й то з нудьги можна вмерти!..

— Це, певне, тому, що по-російськи ви не говорите; а то, будь-що-будь, знайшлася б і в Туапсе якась більше чи менше інтересна публіка... ну, хоч би серед чиновників, чи що... чи взагалі серед тутешньої інтелігенції... — Так міркував професор, але Зоя вже його перебила.

— Не говорю по-російськи?.. Але ж я дуже хотіла б вивчитися — та од кого?.. Самій не можна, бо важко... Та й книжки ніде такої тут не знайдеш: тут же й книгарень нема...

— А ви б сказали, щоб вас повчив... той... — професор хотів був уже вимовити «яраліст», як вимовляла й мадам Андро-пулова, але побоявся, щоб те слово Зоя не взяла за глум. — Нехай би вас повчив... той... як його! Георгій! — насилу згадав він «яралістове» ім’я.

— Сказали про кого! Одно — що Георгій здебільша цілий день у крамниці, бо батько сказав, щоб він йому, як приїздить із Катеринодарської школи на літо додому, пособляв торгувати; а друге — це такий хлопчина-грубіян! ніколи мені жодної догоди не зробить!..

Вона спинилася.

— А от хіба! — радісно згукнула вона, кокетливо поглянувши на професора. — Може б, в и схотіли мене навчити?.. Окрім вас, нема до кого й удатися... Ну, може б, годинку на день... зо мною — старою бабусею.

І вона проникливо й знов кокетливо подивилася на професора. Професор чув, що в нього, мабуть, червоніє коріння кожного волоса на голові. Та він і сам не знав, чого він соромиться. Конфузячись, він згодився вволити Зоїну волю, Поклали, що займатимуться російською мовою щодня годину, перед вечірньою прохідкою. Як на те, у професора був у чемодані підручник російської мови для татар.

Час був вертати до себе. Професор привітно кивнув до Зої головою і, осміхаючись, увійшов до Володимирової кімнати, щоб процедуру щоденного будіння почать з Володимира.

Молодих Шмідтів побудити бувало не легко, а надто Володимира, що ніколи не хотів прокидатися. Знаючи це за собою, Володимир давно вже, із своїм грубим гумором, який професорові, зрештою, тоді дуже сподобався, прохав його раз назавсіди: «Ви мене будіть, будіть та й будіть, нев-важаючи на ніщо... Може бути, що я спросоння зачну лаятися і посилати того, хто будить мене, в усякі далекі й близькі місця... — а ви не вважайте та й будіть!.. Може бути, що я спросоння схоплю чобіт і швиргону в вас, — а ви не вважайте та й будіть!.. Може бути, що я кину в вас оцим мідним підсвічником і провалю вам голову, — а ви таки не вважайте та й будіть, аж доки я зовсім підведуся на ліжку та запалю папі-роску... То вже буде знак, що я зовсім прокинувся... В крайнім разі можете на мене вилляти трошки холодної води...» Делікатні Аполлон і Костянтин отак грубо воюватись не обіцялися, але застерігали, що з ними буде інакша трудність: їм не можна вранці вірити. І справді, коли хто приходив їх будити, вони, прокинувшись, починали його спросоння серйозно впевнювати, що вони буцімто прохали його розбудити їх не сьогодні, але взавтра і що він помилився; на довід, що їхні завірення щира правда, вони навіть давали йому слово честі та знов засинали.