Андрій Лаговський - Кримський Агатангел - Страница 20

З дальших розпитувань виявилося, що «2» буде по-шапсузь-кому щось середнє між тку і т’у, а «7» — зветься по-шапсу-зьки таким словом, де чується звук середній між л і р: ніби блон, ніби брон, та ще й з гугнивим н на кінці слова, на лад французького носового п. Чи єсть яка неоднаковість поміж «4» та «10», того ані професор, ані Володимир спершу довго не могли пізнати, аж доки розібрали, що «4» — то буде mvoH, а «10» — псо", з дуже твердим с. Черкеси охоче з легким усміхом вимовляли перед ними всі оті круті слова; часом злегка сміялися, коли ті не могли вимовити їх за ними.

Таким способом розмова про невикорінимий органічний, але мовчущий радикалізм Лаговського, перервана черкеським під’їздом, зовсім позабулася та й не поновилася вже й тоді, як шапсуги од’їхали од джерела та й побасували шляхом до Туапсе. Володимир і Лаговський підвелися і собі потихеньку почвалали назад до Туапсе. Тільки дивлячися вслід добрим черкеським коням, що мчалися галопом і потроху щезали з очей, Володимир знов згадав останнє число часопису «Права», через яке саме була й почалася в нього розмова з Лаговським, та й весело розсміявся здоровим грудним сміхом.

— А от іще згадав: у рубриці «Дрібних вістей» я вичитав у «Праві» під научно-термінологічним соусом одну трошки пікантну анекдоту, — жартівливо сказав він до Лаговського. — В табуні пасся добрий жеребець, а з чужого сусіднього табуна пустили до того жеребця свою кобилу. Тоді хазяїн жеребця запозвав того другого хазяїна до суду. Одбулася розправа — і офіціальний правничий заголовок, який надано тій розправі, був такий:

«Дело о растрате семени чужого жеребца»...

Оповівши це, Володимир наївно і безжурно зареготався.

— Ах, чудовий краєвид!! Дивіться — раптом перебив він сам себе. — Як вертати назад та спускатися з гори, то виглядає він ще краще, ніж був тоді, як ми йшли туди, на гору...

Потім він безжурно засвистав оперову мелодію, Офелії-ну пісню:

Pale et blonde

Dort sous 1’eau profonde

La Willis au regard de feu.

Que Dieu garde

Celui qui s’ attarde

Dans la nuit au bord du lac bleu18!

Видно було, що він забувся вже й за тую «трошки пікантну» анекдоту, яку оце зараз був розказав, забувся і про все інше, а тільки мав потребу: радісно дивитися на світ.

Лаговський, скоро вчув од Володимира анекдоту, миттю згадав собі й недавню любовну його пригоду із служницею, і тую довгу сумовиту бесіду, що три дні тому відбулася в них на молу; згадав і свої власні слова до Володимира про те, що витрачена чоловіча енергія повинна фізіологічно поновитися за три дні. І не міг він тепер не порівняти тодішнього песимістично-смутного Володимирового настрою до теперішньої його сангвінічної веселості та життєвої радості або до того міцного ентузіазму, з яким він оце недавнечко доводив, що, мовляв, треба не голих ліберальних симпатій — тільки фактичної боротьби проти сучасного політичного неладу. Отже, виходить правда, — думав професор, — що доки людина тікає від жіноцтва, доти в неї й енергія ціла, і снага єсть, і життя їй на радість... А ще ж виходить і те, що вся Володимирова сповідь, отоді на молу, була його вмисним поклепом та клеветою на самого себе. Справжній, дійсний Володимир — оце зараз передо мною; а все те, що він мені тоді казав був про себе, то була — коли держатися Володимирового терміна — так собі tristitia omnis animalis post coitum, то було явище тимчасове, а не справжні, постійні ознаки Володимирові. Тепер, по трьох днях, як повернулася вся тая сила, що він у собі був зруйнував, я бачу саме такого Володимира, яким він бува нормально».

Лаговський ще раз подивився на веселого, оживілого парубка, що йшов коло нього, та й узявся з ним попід руку. Отак вони йшли якийсь час. Лаговський чув себе безмірно щасливим, що його приятель, його побратим — знов такий самий, який був давніш. Далі він на хвилину спинив Володимира, щиро подивився йому в вічі і запечатлів на його ло

бі довгий поцілунок.

«Що це з ним одразу сталося? — міркував собі той, але вже не дивувався, бо потроху звик до професорових чудацтв. — Яка він іще дитина, отой учений професор!»

У тій братерській приязні, яка між ними зав’язалася, пануючою стороною був він, а не професор, і це йому підле-стювало. Він догадувався, що він міг би, аби схотів, і командувати Лаговським, наче хазяїн. І це теж його тішило.

IX

Надвечір того самого дня прийшов пароплав із Росії. Генеральша, Володимир і Лаговський вийшли на пристань, бо знали, що з цим пароплавом приїде генерал Шмідт та два другі його сини, середній — Аполлон та наймолодший — Костянтин. З ними мала приїхати ще й стара компаньйонка генеральші Шмідтової, колишня бонна, або гувернантка, її дітей.

І справді вони приїхали. Обидва брати були ще студенти: мовчазний Аполлон — лікар, жвавий Костянтин— філолог-словесник; Лаговський чув про нього, що він пише непогані вірші, але чомусь прихиляється він до незрозумілого декадентства. З Володимиром у обох братів не було нічого схожого в їхньому типі, бо вони вдалися вродою в батька-німця, а не в матір-московку; обидва були гарні блондини, з виразистими, мрійливими, навіть трохи сентиментальними очима.

Володимир поздоровкавсь із своїми молодшими братами холодненько або доволі байдужно, бо йому ніколи не любо було, що вони зовсім не визнають за ним жодного авторитету. Та й вони зустрілися з ним без особливих радощів; видко було, що їхньою симпатією він не тішиться. Навпаки, з Лаговським вони привіталися дуже прихильно, хоч знали його досі більше з оповідань, ніж особисто. Прихильно й щиро привітався з ним генерал Шмідт.

— Ну, що? Вдоволені з Туапсе? Не жалієте, що поїхали сюди, а не в свій порохний Крим? — запитавсь він. — Жінка каже, що ви себе почуваєте тут avotre aise1.

— Я вдоволений не стільки з самого Кавказу, хоч який Кавказ гарний, — тихенько проказав йому Лаговський, — скільки з того безтурботного душевного спокою і з того щастя, що я побачив тут, дякуючи вашому Володимирові та вашій жінці. Щасливий ви батько, що маєте таку сім’ю!..

Вони щиро обійнялися. Генерал дружелюбно поплескав молодого професора по плечу, і всі разом пішли з пристані. Два турчини потягли їхні чемодани, та скрині, та всякі клуночки. Генеральша з компаньйонкою пішли з турками до квартири, себто до школи, щоб розташувати все привезене. А генерал із синами та з професором піднялися на церковний горбок та й, посідавши на лавці, задивилися на прекрасний вид, що простелявся перед ними.

— А це що? Гармата! — скрикнув жвавий Костянтин, побачивши десь поза порослю, серед кущів волохатого ломоноса, заржавілу гармату, не дуже й далеко од тієї лавки, де вони посідали.

— Тут, де тепер церква, був колись російський форт, звався Вельямінівським; в ньому сиділа чималенька російська залога, здебільша з кубанських козаків-українців, — сказав генерал, що пам’ятав військову історію Кавказького надбережжя. — Та он, дивіться, видко навіть зостанки кріпосної мурованої стіни... а оце ж, видко, був вал... Після замирення кавказького, вже як розпочалася турецька війна 1877 року, самі руські зруйнували цей форт, щоб тут не могли закріпитися турки. Але до того часу, цебто ще в першій половині 19-го століття, цей Вельямінівський форт був дуже важною бойовою точкою, бо звідси велася боротьба проти черкесів-шапсугів, що сиділи своїми аулами геть навкруги: отут у Туапсе, і по всіх сусідніх горах... Російський гарнізон був тут неначе в облозі. В затоці раз у раз стояли напоготові проти черкесів руські військові кораблі... Навіть провіант підвозився з Росії військовими кораблями, бо простий корабель були б перепинили піратські фелюки...

— А де помер приятель Лєрмонтова та Грибоедова поет князь Одоєвський? — спитав Костянтин. — Він, здається, мав померти у форті Вельямінівському, з книжкою Гетевих писань у руці.