Андрій Лаговський - Кримський Агатангел - Страница 18

Несподіваний здогад разом просвітлив професора. Він притяг до себе Шмідтове обличчя і скількись разів ніжно й жалісно поцілував.

— Слухайте, дорогий мій Володимире, — шептав він, ла-скаючи його голову, — ах, вибачайте, що вас так коротко зву, але ж ви, мабуть, дозволите мені звати вас попросту Володимиром?.. Ну, то слухайте, дорогий мій, що' я вам скажу: вірте мені, що жодних серйозних розчарувань у вас немає і не повинно бути. Бо я тепер зрозумів, що з вами діється. Все те, що я чую од вас, це — кажучи вашими таки словами — tristitia omnis animalis post coitum. Але ж треба думати, що вчорашньої авантури у вас не буде вже знов ані сьогодні, ані взавтра, ані післявзавтрього... Так? Ну, то в такім разі... Тільки ж простіть, що я зараз торкнуся грубого й цинічного пункту... фізіологія каже: що із свого організму чоловік оддає жінці, те в нім фізіологічно поновлюється за три дні; а коли так, то... це якраз із вашого таки матеріалістичного погляду... повинен буде й ваш лихий настрій за три дні статися гарним... Ви вже вибачайте, що я вам плещу такі грубі тривіальності, — перепрошував він Володимира зовсім наївно та й по-дитячому дивлячись йому в вічі. — Але справді, якраз отаке враження я виніс із цілої нашої розмови; і думаю тепер, що ваш оцей настрій не може тягтися довго: він тимчасовий. Та ще от моя рада вам: ви вже й тепер своєю сповіддю на половину очистили свою душу, а...

— Еге ж, еге ж, очистив! — буркнув Володимир, перебиваючи його. — Тепер душа в мене стала така чистенька, наче недавнечко вичищена клозетна яма, що позбулася свого золотистого делікатного змісту і стоїть порожня і готова служити надалі своєму високому призначенню.

Лаговський розсміявся.

— Бодай вас! Чого тільки ви на себе не наклеплете! — лагідно дорікнув він. — А ви далі вже не поганьте себе знову: тікайте од зносин із жіноцтвом, то все й буде гаразд... Знаєте, що прийшло мені зараз на думку? Ми, люди, певне, скидаємося на отой молодий кущ зілля, що якось виріс отут на молу (він показав на зілля в розщелині поміж камінням): глядіть, зараз він — свіжий, зелений і буде таким, аж доки не дасть насіння; тоді — всихає, бо вся сила втрачена. Отак, мабуть, і чоловік: доки береже свою продуктивну силу та й не витрачає себе — доти він зостається свіжий, необезсиле-ний... Але простіть... Які наївні дурниці знов я плещу!..

Володимир помовчав, йому хотілося про щось звідоми-тися, але він не зважувався задля дражливої делікатності тієї речі.

— А скажіть, Негг Professor, — насмілився він нарешті, — ви... жінок таки не знаєте? Живете справді аскетом?

— Що ж тут дивного? — без манірності, зовсім природно й попросту сказав Лаговський. — Адже мені три чисниці до смерті. Я слабий, не до жінок мені... Знов же й науці своїй, сухій науці, я оддаюся так сильно, що всякі похоті мусять пропадати... Це, мабуть, усім відома річ. Чув я був колись із народних уст, що в жидівському талмуді точно визначено, скільки разів на тиждень, чи на місяць, чи на рік кожна жінка сміє не то щоб бажати, а попросту аж вимагати од свого чоловіка, щоб він неодмінно прийшов на ніч до неї; ну, так для купця — одна норма, для ремісника — знов друга і так далі, а вченому рабинові норма — один раз на рік, один-од-нісінький раз; і більше ніж один раз на рік рабинова жінка не сміє й добиватися законних подружніх любощів од свого чоловіка, коли він сам не схоче... Такий закон — навіть для здорового рабина... А для хоровитого — ну, тому жінок, очевидячки, не треба!..

— Ах, це я розумію, бо й сам помічав, що книжкою або розумовою роботою геть проганяються всякі сексуальні за-баги. Але ж ви не тільки вчений... ви ж і поет!

— То що?

— Ваші вірші — гарні пісні про кохання... Невже вони не мають реальної підстави?.. Та й узагалі це, здається, психологічний закон такий для кожної поетичної вдачі — мати собі даму серця, виспівувати радість од зустрічі з нею або горе од розлуки з нею. А ваша вдача — поетична.

— То ви думаєте, що кохати даму серця — це значить бажати грішних відносин із нею?! На вашу думку, кохання веде будь-що-будь до блудодійства! — згукнув професор аж обурений. — Ідеального, чистого кохання немає?!

— Я в ідеальне кохання не вірю та й завсіди був думав, що поети брешуть, коли про нього співають. Або роблять так, як Данте: виспівують Беатріче, а сплять із своєю правною подругою Джеммою.

— Ну, коли не вірите, то краще покиньмо цю розмову, — сухо сказав Лаговський, підводячися. — Та вже час іти додому.

— Але сидіть, сидіть! — придержав його Володимир. — Не сердьтеся на мене, бо це я свою власну погану мірку прикладаю до всіх. Я був колись страшенно закоханий, готовий був плазувати перед дамою свого серця, мов найпослідніший раб; я мучився, чому вона мене не любить, нудився, страждав гірше од усяких друкованих поетів... Тільки ж, пам’ятаю, ніколи мене не кидала одна гадка, одно бажання: зменшити віддаль між мною і дамою мого серця на мінус три вершки... Ет, поганець з мене, он що! — махнув він рукою. — Ви святий, а я поганець!

— Нащо ви клеплете на себе всячину? — сказав порушений, засоромлений Лаговський, притягуючи Володимирову голову до себе на груди. — Хіба ж я не бачу, що ви не такий, як кажете про себе, а попросту хочеться вам себе сьогодні бичувати? Бідний хлопче мій!

Він ще дужче пригорнув його голову до себе та й обцілував її... Потім вони підвелися й пішли з молу.

«Чудний отой народ — поети! — думав собі Володимир, ідучи поруч професора і скоса дивлячись на його бліде, виснажене обличчя, що задумливо гляділо на гарне Туапсе. — Невже я себе не знаю, а він мене знає? Невже я справді такий, яким він мене ідеалізує? Ох, недурно кажуть, що поети — брати божевільних... А подивіться на нього — от хто щасливий, так щасливий! Іде — та й жадібно вдихує в себе повітря, аж п’є його, і нюхає його, і задушується з поетичного впою та захвату. Таки так: коли хто щасливий на світі, так то, запевне, він!.. Слабий, хоровитий, на ладан дише — а душа його життєвою гармонією тішиться щонайповнішою, бо має він для життя свої виразні, свідомі завдання... свідомі, органічно відчуті... не знає жодних рефлексій та душевних дисонансів. На здоров’я занепадає він аж так, що смерть не сьогодні-взавтра вирве його, мабуть, геть із сього світу, але дивіться: поки що він весь щасливо сполучений із світовим життям... зв’язаний із життям і з цим світом органічно, кожним своїм фібром, кожним почуванням, кожним наміром, думкою і вчинком,

бо не почуває себе зайвою людиною на світі... А я?.. Між мною і життям — самісінька дисгармонія!..»

А Лаговський, що справді дорогою впивав у себе й гарне морське повітря і чудову красу кавказької природи і взагалі почував себе зараз дуже до ладу, йшов та думав про те, яка гарна людина з отого Володимира та наскільки Володимир переважає його морально. Через свою сповідь, через усі ті гріхи, які, — думав професор, — Володимир навмисне на себе наклепав, піднісся Володимир у професорових очах на високий п’єдестал, мов яке божество, і професор радніший був служити тому своєму ідолові, мов вірний раб панові. Ранні дитячі літа Лаговського упливли самотою; од людей через свою убогість він і в гімназії і в університеті зазнав був чимало кривд і образ, взагалі нечасто бачив ласку; самотли-вий, він звичайно міг шукати розваги тільки в книжках, та в поезії, та в музиці; дуже рідко блиснув був йому промінь людської прихильності. Потім, несподівано для себе вибившись як стій на професорське становище, міг він душею суб’єктивно заспокоїтися тільки проти суспільних людських образ, які давніше були падали на нього часто; його плебейську амбіцію вже відтепер люди не кривдили, його поважали, нервам його стало легко; але самота, як гірко давила його передше, так гірко іноді давила й тепер, і зовсім до кінця її вигнати не могла ані наука, ані поезія... І от оце тепер приходить йому таке щастя: він більше вже не сам, у нього є брат, та й який брат! Людина, що такої ідеальної нема й на світі — така людина, що сам він не вартий «отреши-ти ремень сапогу ея»...