Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод - Страница 8

— Не зовсім, — засміялася Енн, сердечно обіймаючи Філіппу у відповідь.

— Бо я ж нітрохи не така дурна, якою здаюся. Приймайте Філіппу Гордон, якою створив її Господь, із усіма вадами — і будьте певні, вона вам сподобається. Як гарно тут, на цвинтарі, еге ж? Я б хотіла, щоби й мене тут поховали. А цієї могили я не бачила — оцієї, із залізною огорожею, — гляньте, дівчата! На камені напис, що це могила мічмана, котрий загинув у битві між «Шенноном» та «Чесапіком».[13] Подумайте лиш!

Енн зупинилася біля огорожі, розглядаючи потрощений витертий надгробок. Серце її затріпотіло від раптового хвилювання. Старий цвинтар попід шатром дерев, із довгими рядами тіней, зник із-перед її очей. Натомість бачила вона кінгспортську гавань майже за сотню років перед тим. Поволі з туману виринув величний фрегат з осяйним англійським «прапором-метеором». Позаду виднів іще один — і на палубі його лежала, завинута у свій зірковий прапор, непорушна фігура — тіло відважного капітана Лоренса. Рука часу перегорнула сторінки, і ось уже затокою тріумфально пливе «Шеннон», ведучи за собою переможений «Чесапік».

— Повернися, Енн, повернися, — сміючись тягла її за руку Філіппа. — Ти за сотню років від нас. Повернися!

Енн підкорилася, зітхнувши, із мрійливим блиском в очах.

— Я завжди любила цю стару історію, — відповіла вона, — і хоч перемогу в тій битві здобули англійці, я люблю її через хороброго загиблого командира. Ця могила мовби наближає ту битву до нас і робить її такою реальною. Цьому бідолашному мічману було всього вісімнадцять років. Він загинув «від тяжких ран, котрі дістав у запеклій борні», як сказано тут, в епітафії. Такої лиш може бажати солдат.

Перш ніж піти, Енн відколола від сукні букетик невеличких бузкових стокроток і обережно поклала на могилу хлопця, полеглого у великій морській дуелі.

— То що скажеш про нашу нову приятельку? — запитала Прісцилла, коли Філ пішла.

— Мені вона сподобалася. Є в ній щось чарівне, попри всі її безумні вигадки. Я вірю, що вона, як сама каже, нітрохи не така дурна, якою здається. Миле, зворушливе дитя. Навіть не знаю, чи вона колись виросте.

— І мені вона сподобалася, — упевнено проказала Прісцилла. — Хоч і говорить про хлопців не менше за Рубі Джилліс. Але Рубі мене дратувала чи й викликала нудоту, проте з Філ хотілося хіба щиро посміятися. Чому так?

— Вони дуже різні, — замислено відповіла Енн. — Рубі, я думаю, чинить свідомо: бавиться в кохання й закоханість. Та ще, коли хизується своїми женихами, відчуваєш, як вона хоче тобі дошкулити, що в тебе їх не так багато. Філ же про своїх женихів говорить, як про добрих друзів. Вона справді вважає хлопців своїми друзями, любить, коли вони крутяться довкола неї десятками, любить бути в центрі уваги, і хоче, щоб її всі любили. Навіть Алек та Алонзо — тепер я завжди буду згадувати ці два імені разом — для неї, мов двоє товаришів, які хочуть, щоб вона все життя з ними гралася. Я рада, що ми познайомилися з нею, і рада, що побували на старому цвинтарі. Здається, нині я пустила крихітний корінець у кінгспортську землю. Сподіваюся, це так і є. Не люблю почуватися пересадженою.

Розділ 5

ЛИСТИ З ДОМУ

Упродовж наступних трьох тижнів Енн і Прісцилла почувалися чужинками на чужині. Потім зненацька все владналося: Редмонд, професори, аудиторії, студенти, навчання й розваги. Життя більше не складалося з розрізнених фрагментів, а линуло суцільним потоком. Першокурсники з юрми не пов’язаних між собою осіб перетворилися на єдину групу із власним духом, гаслом, інтересами, амбіціями й антипатіями. У щорічному Гуманітарному конкурсі вони виграли в змаганні з другокурсниками й відтак здобули повагу решти студентів та глибоку впевненість у власних силах. Досі три роки поспіль перемога діставалася другокурсникам; цьогорічною ж звитягою першокурсники завдячували майстерному керівництву Гілберта Блайта, котрий, розробивши нову хитромудру тактику, призвів до нищівної поразки суперника й тріумфу своєї команди. Нагородою за заслуги стало для нього обрання старостою курсу — місце почесне й відповідальне, принаймні з точки зору новачка, про яке багато хто міг лише мріяти. Також його запросили долучитися до «Ягнят» — редмондське слівце на позначення студентського товариства «Лямбда тета»[14] — честь, якої зрідка удостоювався першокурсник. Посвячення в члени товариства вимагало ініціації: упродовж цілого дня Гілберт мусив ходити центральними й найжвавішими вулицями Кінгспорта в крислатому жіночому капелюшку й широченному яскравому кухонному фартуху із квітчастого ситцю. Усміхнений Гілберт весело походжав містом, раз по раз чемно піднімаючи капелюшка при зустрічі з котроюсь зі знайомих дам. Чарлі Слоун, котрого «Ягнята» до своїх лав не запросили, сказав Енн, що не розуміє, як може Блайт це робити, і що він, у свою чергу, нізащо до такого б не принизився.

— Уяви Чарлі Слоуна в капелюшку та фартуху, — сміялася Прісцилла. — Він мав би вигляд, точнісінько як його бабуся. А Гілберт і в жіночому вбранні був чоловіком — геть як у власному звичному одязі.

Невдовзі Енн і Прісцилла опинилися в самісінькому вирі редмондського життя. Великою мірою це сталося завдяки Філіппі Гордон. Філіппа була дочкою знаного й заможного чоловіка, і належала до старої родини «синьоносих» аристократів. У поєднанні з її вродою та чарівністю, котру завважували всі її знайомі, це відкривало перед нею двері кожного студентського клубу, гуртка й товариства; і всюди, де вона бувала, її супроводжували й Енн із Прісциллою. Філ обожнювала своїх нових подруг — а надто Енн. Вона була доброю товаришкою, вільною від будь-яких упереджень. «Любиш мене — люби й моїх друзів» — таке, здавалося, було її неусвідомлене гасло. Отож вона легко ввела їх у своє дедалі ширше коло знайомств, і для двох ейвонлійських дівчат шлях до редмондського товариства виявився легким і приємним, на подив і заздрість інших першокурсниць, які, позбавлені підтримки Філіппи, мусили впродовж першого року навчання лишатися на периферії усіх важливих подій.

Для Енн і Прісцилли, з їхніми серйознішими поглядами на життя, Філ була тим самим милим, зворушливим дитям, яким здалася під час їхньої першої зустрічі. Утім, як сказала сама Філіппа, розуму в неї була «сила-силенна». Де й коли вона знаходила час на уроки, лишалося таємницею, бо її постійно просили до участі в різного роду «розвагах», і домашні її вечірки завжди були велелюдні. «Женихів» вона мала, скільки душі хотілося, позаяк дев’ять із кожних десяти першокурсників і значна частина старших студентів змагалися між собою за саму лиш її усмішку. Вона цим щиро тішилася й про кожну свою перемогу радісно оповідала Енн і Прісциллі, вдаючись при цьому до коментарів, від яких у бідолашного закоханого вуха запалали би справдешнім багрянцем.

— Проте Алек та Алонзо, здається, досі не мають собі жодного серйозного суперника, — жартівливо завважила Енн.

— Жодного, — підтвердила Філіппа. — Я щотижня пишу їм обом і все розповідаю про своїх тутешніх хлопців. Я впевнена, їх це тішить. Хоч, звісно, того, хто подобається мені найбільше, ніколи я не здобуду. Гілберт Блайт не звертає на мене уваги, хіба часом гляне так, наче я — маленьке миле кошенятко, яке хочеться погладити. І причина мені відома. Я заздрю вам, королево Анно. Я мала б довіку на тебе образитись, а натомість люблю тебе просто нестямно, і гірко мучуся, коли не бачу тебе щодня. Ти така несхожа на решту моїх знайомих дівчат. Коли ти дивишся на мене цим своїм особливим поглядом, я почуваюся дрібною, легковажною істотою, і дуже хочу стати кращою, мудрішою й сильнішою. Та всі мої шляхетні наміри вибиває з голови перший-ліпший гарний хлопець. Правда, чудове життя в коледжі? Аж смішно згадати, що першого дня мені було так маркітно. А втім, якби не це, я, певне, так і не познайомилася б із вами. Енн, прошу тебе, скажи, що ти малесеньку краплиночку любиш мене. Я вмираю, як хочу це почути.