Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 40

Бо так, - нахабно відповів я.

Чому “бо так”?

Бо є.

Ми мовчали. Я мовчав впевнено, Ангел – мудро й не властиво Йому по-філософськи, сумніваючись.

Якщо б я не був Ангелом, - сказав Ангел, - я б вимагав набагато повніших відповідей.

Я знаю, - зізнався я.

Це добре. А що бачиш?

Бачу, що пошуки вічного щастя підходять до завершення...

Успішного?

Так. Попри багато маленьких нещасть, я пережив багато маленьких утіх... І зрозумів...

Що?

Що маленькі втіхи складають вічне щастя, бо...

Бо?.. – Ангел постійно мене підганяв. Він не хотів, щоб я думав, він вимагав, щоб я знав – вміти мислити можна тоді, коли є чим...

Бо все у житті дуже просто...

Просто?..

Просто треба тільки жити.

Як?

Легко, красиво і вільно.

Коли?

Вже.

Так, – Ангел задумався. - Навідних запитань достатньо, - настала пауза істини. - Тепер останнє запитання: у чому щастя?

У каструлі... – випалив я і прикусив язика. Думати, що заліз Богові за пазуху, спілкуючись з Ангелом, необачно нерозумно.

Ангел насупився.

У каструлі, що зветься головою, - уточнив я.

А ще точніше? – мій Наставник став оптимістичнішим.

У відсутності в каструлі, голові тобто, мішанини. І в геніальності, яку Великий Геній заклав людині в гени, щоб та романтично називала свій дар жити долею і, на всяк випадок, у разі чого, мала гарне виправдання власній безхребетності.

Ти жартівник? – весело запитав Ангел.

Ні, мислитель, - серйозно відповів я.

Тоді від імені Життя кажу: Сергієм Шукайлом іспит складено!!! – я не думав, що така комуністична урочистість може бути в нематеріалістів.

Не в імені щастя, Ангеле! – мені захотілося теж побути вчителем.

Помовч. Я не люблю, коли мене повчають. Ясно? – і Ангел мені підморгнув.

Я знав: Він дуже був задоволений моїм повчанням – завжди приємно побачити хоч якісь результати своєї роботи. Потім мій Охоронець зі сумом мовив: - Ну що, бувай... Завжди і вже.

До побачення, - поправив я.

Ні, саме “бувай”. Я покидаю твої очі, бо кожна така з’ява опускає мене на хмарину нижче в очах Бога. Не Ангельська це справа бавитися у смертних. Однак я не покидаю твоїх вух. Слухай – і побачиш.

І Ангел щез.

Я ще довго чекав Його традиційних повернень. Та марно. Все колись закінчується...

Все, як все на світі, окрім життя...

“Якщо з нами Бог, то хто проти нас?”, – прийшла на думку оптимістична підказка... якось... зі сонцем попід руку...

Ангел таки повернувся, - зрозумів Сергій Шукайло, я тобто.

52

Ангеле Божий, Хоронителю мій святий,

Богом з неба даний мені на охорону.

Щиро благаю тебе: просвічуй мене сьогодні,

оберігай від усього злого, заохочуй до добрих

діл і провадь на спасенну дорогу. Амінь.

Життя нарешті перекинулося з голови на ноги, йшло собі спокійно та впевнено, мудро вирішувало всі насущні питання (тільки не проблеми – я відігнав назавжди це слово від себе і позбувся проблем), активно включалося у творення свого квітучого майбутнього, вірило, сподівалося, любило...

Я відчув, що можу вщент розбити стіну, що загороджує мені шлях до власної долі. Справжньої. Моєї. Писаної Богом і трохи мною... І я набрав гостинців, закинув торбу на плечі і поїхав в гори до діда Івана по благословення.

Дід, побачивши мене, зовні був незворушним, але очі так раділи, що в захмарених снігових горах виглянуло сонце.

Якщо до мене повертаються, то тільки переможцями, бо я притягую лише силу, - сказав дід. – Вітаю.

Ми цілий день провели у цікавих та цілющих розмовах про все і про ніщо. Іван був зовсім іншим – не таким, яким я його знав. Це мене дуже дивувало. І на прощання, коли дід подав мені руку, я не втримався:

Ви не такі, як тоді, колись...

Бо не таким був ти... Ти був учнем і задля тебе я став вчителем... – пояснив великий мудрець.

А тепер? – запитав я.

А тепер – ми друзі. Зрозумів?

Так.

Тоді до зустрічі.

До зустрічі...

Я був переконаний, що ми зустрінемось. Я навіть не сумнівався. І в цьому полягали всі мої теперішні успіхи...

Я тихенько ввійшов до кімнати. Дружина на дивані читала книжку. Малий сидів за столом і малював. Потім узяв малюнка і підійшов до Наді.

Мам, диви, яку я намалював машинку. Гарна?

Дуже, - сказала дружина і погладила Назарка по голові. - Молодець! А хто за кермом? – запитала.

Як хто, мама? Татко! Їде до нас. Бачиш?..

Очі дружини заблистіли ніжністю, спогадами та співчуттям.

Правда, ма... Правда, татко їде? – не вгавав син.

Так, - відповів я з порогу.

Далі було багато-багато щастя... І не було слів... Щастя розмовляє емоціями...

Вітер життя виніс мене з дому, а доля повернула назад. Я тримав в обіймах цілий світ, бо я мав сім’ю. Мій маленький пацан повис у мене на шиї, сміявся, плакав і повторяв: “татку, я тебе більше не відпущу, чуєш?”. І плакав з радості я. Бо щастя. І бо так...

Я тебе шукав, - сказав я дружині.

А я знала, що ти є, - відповіла Надя.

ОТАК...

І БУДЬ МУДРИМ ПІСЛЯ УСВІДОМЛЕННЯ, ЩО ТАК ДОВГО БУВ ДУРНЕМ!

ЕПІЛОГ

Яна зателефонувала, що вона щаслива...

Оксана, як завжди проявила оригінальність і прислала кур’єром жовтого тюльпана з листівкою, на якій було надруковано, що щасливий я, бо вона бачила мою дружину...

Друзі мої щасливі, бо ми зараз сидимо за Різдвяним столом у щасливого діда Івана, сім’ями, смакуємо приготованого мудрецем барана, мій Назарко називає Івана “мій дідусь”, старий безмежно тішиться, ми стримано жартуємо...

Бо діти.. І дід... Для якого діти ми...

А ЖИТТЯ З ФІЛОСОФСЬКОЮ БАЙДУЖІСТЮ РОЗПОВІДАЄ НАМ КАЗКУ ПРО ЩАСТЯ І КАЖЕ, ЩО МОЛОДЕЦЬ НЕ ТОЙ, ХТО СЛУХАЄ, А ТОЙ, ХТО ВМІЄ З РАДІСТЮ ПРИЙНЯТИ КОЖЕН ПОШТОВХ СЕРЦЯ, В ЯКОМУ ОБОВ’ЯЗКОВО Є МИТЬ, З ЯКОЇ ТВОРИТЬСЯ ЩАСТЯ...

ТРЕБА ТІЛЬКИ НЕ БОЯТИСЯ І БУТИ БАЙДУЖИМ ДО ЗГУБНИХ ПЕРЕДБАЧЕНЬ ТУРБОТЛИВОЇ РІДНОЇ ГОЛІВОНЬКИ...

ЯК ПРОСТО! ПРОСТО, ЯК У КАЗЦІ !!!

Лютий 2003 р. – грудень 2004 р.