Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 23

Я люблю на спині, - засміявся я.

А я – зверху...

28

“Жінка вчить, як на світі жить,

а книжка – як заробляти гроші”

Час удома минав, як медовий місяць за сумісництвом.

Оксана, здається, мене кохала, я... інтуїтивно від неї втікав, але теж, здається, кохав, бо хотілося бути вдячним і чоловіком.

Моментами в ній прокидалася матір, і вона мене вчила і злила на кожному кроці.

Коли ти перестанеш бути Сергієм-невдахою, ти зможеш стати Сергієм-переможцем, - торочила мені з ранку до ночі.

Коли ти перестанеш бути Оксаною-бізнес-пані, ти зможеш стати Оксаною-жінкою, - відбивався я.

То я, по-твоєму, не жінка?

Робот. Справжнісінький, – переконував її я. – А я, по-твоєму, невдаха?

Бомж. Справжнісінький, – наполягала вона. – Хто ти без мене, га? Хто?

Я можу піти. Вже. Хочеш?

Та куди ти підеш, дорогенький. На смітник? Там уже й так зайнято. Йди краще смачно повечеряй, візьми пляшку нормального пива, і як біла людина дивися свій дурнуватий футбол. А потім мене гарно приспиш.

Подумки я обіцяв їй колись відомстити і стати мільйонером.

Одного вечора з горя, коли вона їла свою ділову рибу в якомусь ресторані, я написав цілком постмодерного, як на мою втомлену думку, вірша:

І знову ти

І знову я

І є

І паперове листя на деревах

І хата з вати

Щастя за ролями

І поцілунки штучні

А чому?

“Чому” вже вмільйонне бігало за мною і вимагало пояснення. І породжувало якийсь незрозумілий прихований безтілесний страх.

Якщо ти хочеш стати більш-менш щасливою людиною – перестань боятися. Інакше – швидко “ку-ку”, - Оксана смішно та солов’їно покрутила собі біля скроні. Виявляється, не такий він уже й прихований, страх той. Навіть для післяресторанної Оксани. – Це у кращому випадку... – додала велика філософка.

А у гіршому? – глузливо перепитав я.

У гіршому ти будеш довго та нудно молитися, щоб пошвидше настало оте “ку-ку”. Якщо сам собі не захочеш повісити диявола на душу.

Тобто...

Тобто те, що й ти подумав.

Як би ти знала, дорогенька моя розумнице дефіс телепатнице, що я інколи думаю? Ти б викурила мене зі своїх володінь за дві секунди, ще й тиждень тримала б цілу святенницьку братію разом з доларовими цілительками, обвішаними образами, та заморськими знахарями з усілякою засушеною гадиною, аби дух мій невдячний не повернувся сюди ніколи. Ти навіть не здогадуєшся, що я волею-неволею недбало скидаю в імпортний, секенд-гендовий мішок, який по-колгоспницьки господарює на моїх втомлених плечах, зіжмакані дні унікально-комфортного ідіотського періоду життя, який зі мною торгується, як перекупка на базарі, заманює, обіцяє та переконує, але як тільки ціна мене влаштовує, тільки я хочу викупити тягар, щоб викинути його геть на смітник, навічно, - мішок не продається. Ні за які гроші. Бо він давно вже видурив прописку і претендує на блага. І важко нести його та страшно скинути. А створити собі нового, справді рідного немає сил, бо багато “тому що...” залякують не лізти поперед батька в рай – квитків не встигає штампувати та роздавати зморена, кістлява кондукторка з косою...

- Спробувати пожити очима ближнього - не злочин, – витягнула мене за чуба з бурхливого океану роздумів Оксана. – Так-так, не дивися на мене як баран на розмальовані ворота. Краще скажи: в тебе якась мета, мрія хоч якась є? Бо очі твої – каламутні, – не давши нормально хлипнути повітря, занурила мене знову під важелезну хвилю вона.

Я мрію про ту мить, коли сміливо подивлюся у дзеркало, всміхнуся і скажу тому, хто так відверто допитливо дивиться мені у вічі: я тобою задоволений, - щиро випалив я.

Тоді ти придурок, і так з тією мрією й підеш вітатися з Богом. Хоча сумніваюся, що він захоче подати тобі руку.

Прошу не ображати, - тільки й сказав я...

Бо вона мала рацію…

Я мав усе, щоб жити добре, але життя моє буксувало, бо я не був тим, ким маю бути. І я зловив себе на думці, що шукаю недоліків в інших.

А ти знаєш, що тебе ненавидять усі твої працівники? – поцікавився я в Оксани.

Так уже й всі?

Ні, крім мене, звичайно... – збрехав я.

Ніколи не вір у те, що про тебе говорять інші! Тому що вони на своєму місці, а ти на своєму...

Отак, так і ще раз отак...

Правда, заради об’єктивності, в загальному, якщо не брати до уваги тимчасові вибрики моєї душі, яка у дев’яносто дев’яти відсотках була міцно приспана матеріальними вигодами та зручностями, плюс цілодобово оконьячена, жили ми з Оксаною не тужили на заздрість усім, хто нас знав та бачив. Дуже важлива інформація для мене...

Оксана була ревнивою до божевілля. Одного разу моя пантера застала мене за розглядуванням фотографії мого сина.

Вона гарна? – запитала Оксана.

Хто? – здивувався я. - То – він...

Та, про кого ти зараз думаєш... Твоя дружина...

- Так, - відповів я. Дуже. – Схожа на тебе.

І я не збрехав.

- Ти зі мною тільки тому, що я схожа на твою дружину?

- Не тільки, - відповів я. І вийшов на балкон...

Линув украдений грім, і дорога встелялася веселкою. Веселка бігала перед очима і тягнулася за сонцем, яке зараз зайде...

Якщо ти хочеш прожити нормальне життя, живи його без фанатизму, але завжди почувай себе фанатом, - чомусь вголос, перебуваючи сама в кімнаті, сказала Оксана.

Написано майже так, як жилося: хаотично, без форми, але зі змістом... Гігантським...

29

Інколи відмовляють, коли хочуть дати...

Час на роботі стрибав у доречних і зовсім ні прискіпуваннях моєї начальничочки.

До вас особливі вимоги, бо ви талановитий та перспективний, - пояснювала вона, коли помічала, що я виходжу з себе (помічала вчасно, до речі).

Я вже знаю одного такого, - відповів я.

Якого?

Талановитого і перспективного, ще й до того молодого.

І що?

Він поет. І його ніхто не клює. На відміну від мене. Клює він... Тих, хто має гроші. Але клює, погладжуючи чиєсь самолюбство, і не на гачок, звичайно, щоб не пошкодити собі зябра, скажімо... Образно… Бачу, що ваші вимоги мені не під силу, - розмірковував далі я вголос. - Сьогодні ще раз на дозвіллі подумаю про можливу зміну роботи... Щоб не обтяжувати вас таким бездарним працівником.

Вона розчаровано, але впевнено засміялася:

Ось так завжди, - зітхнула.

Як? – поцікавився я.

Нормальні й розумні чоловіки чомусь завжди здаються. Гидота і примітивізм переконують, що найкращі.

Нарешті я подивився на неї, як на жінку, вона мені вкотре сподобалася, і мені стало її шкода. Починаю клювати на приманку, - подумав я, однак сказав:

Невже ви не розумієте, що я не здаюсь, а тільки відступаю? Щоб перемогти!.. Ні, це заголосно... Щоб мати дурнуватий спокій... І я не нормальний. Я ж – хитрую!

Ро-зу-мі-ю. І запрошую вас сьогодні на вечерю... Здивовані?

Так. Але не запрошенням, - якусь мить я вивчав її застиглий погляд, - а вчинкові, рівносильному професійному крахові... Так здається мені, зважаючи на ваші всі оці роздмухані фірмові офіціози та ще багато чого, прихованого від ока непосвячених смертних... Ви врубуєте... тобто, здогадуєтесь, про що я?...

Врубую. Все добре. За мою кар’єру не турбуйтесь... І що? Чи такі чоловіки, як ви, потребують часу на роздуми?

Ні. Я згоден. Тільки... ви знаєте, з ким я... дружу? – запитав я з останньою надією, що Світлана Змійченко передумає, і моя гордовита згода, поспіхом народжена на світ грішний, з Божою поміччю самоліквідується в самому зародку..