Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 20

І потрапив...

Бо боявся...

А тепер, з думами-ланцюгами, до яких прикуті важелезні гирі, чалапаю додому. З надією заснути. Без проблем... Зі снодійним...

25

Думай про сонце – і дощ перестане падати...

На диво чи на закономірність, куди я не звертався за роботою, мене підозріло вивчали, обіцяли з моїм досвідом гарне місце, і врешті-решт – відмовляли. Я не здавався: звертався за рекламами, ввічливими і турботливими порадами відмовників, а також до в багате одягнених перехожих... Виявляється, у всіх всюди й усе було, і мої послуги їм – ні до чого...

З хворобливої гордості і через відразу до співчуттів я повідганяв усіх друзів та знайомих, сказав, що починаю нове життя і не хочу нікого знати.

Вкотре дурень, однак такий, що створив себе сам, слава Богу, і це втішало. Можу собі уявити, як їм, тим, хто справжні, щирі до моєї пошарпаної персони, від такої вдячності. Ніяк... Але я тоді був переповнений хворобливою наївністю і тільки починав здогадуватися, що людиною правлять емоції, а розуму не завжди вистачає, щоб їх приборкати. І тоді ж, паралельно, я починав здогадуватися, що не дуже-то й треба... займатися якимось борканням. Одне слово, замкнене коло, а ключі від нього ще на металобрухті...

І все-таки наполегливість винагороджується – я покинув лави українських безробітних та став поштарем. На півставки. Бо не кожні наркотично залежні від преси пенсіонери можуть газети передплатити, а молоді сидять по інтернетах або насолоджуються усною інформацією в кабаках за якоюсь плящиною чогось. Або на біржі, хлібі та воді... Або читали ще “Букваря”... Або...

Щоб не збожеволіти, кожного вечора я виходив у місто і повертався з першими заспаними трамваями.

Того разу нічні бродіння закінчилися безконечним стоянням на зупинці в глибокому передмісті під збожеволілим дощем, що і не думав вщухати (що вдієш – славні традиції некерованої львівської погоди, якою на свій розсуд бавляться мальовничі Карпати). Романтиків, навіть якщо вони в “лапках”, теж треба загартовувати: не завжди ясні зорі та світлий місяць, і танці розпещеної магічною силою нічного неба фантазії. Зуб не попадав на зуб, футболкою і джинсами можна було бавитися у важку атлетику, знемрієна душа остаточно забула про мрії – хотіла гарячої ванни. Час від часу запотіченою дорогою пропливали втомлені машини, однак рука не піднімалася зупинити – гордість, дурнувата, вперта, повернена повагою до легкого гаманця, гордість після трьох років дикого нелюдського приниження...

На диво, таксисти спали, не думаю, що у сирих салонах своїх машин-проституток з безліччю слідів усіляких задниць.

Місяця не було, зірок не було, неба не було, був одинокий підсліпуватий ліхтар та одинокий я.

Отож тридцятилітній чолов’яга під два метра, з біцепсами-тріцепсами, навіть після тижневого посту, такого собі посереднього атлета стояв на нічній зупинці під проливним дощем, скулений, згорблений і ніякий, і марив затишком... Його безмайбутністю тішилася самотня жирна жаба зі слизької напівзламаної лави.

Я хотів дому: не даху над головою, а справжнього дому у серці, душі та тілі. І найстрашніше – я його мав, колись, недавно, майже завжди, і свідомо втратив, бо намагався зробити його кращим, забуваючи, що він є і потребує до себе уваги, як і все добре, бо зле увагу привертає само.

Зупинилося якесь заблудше нахабне таксі і запросило ще недавно смішних для мене грошей, але сьогодні я їх не мав і смішно збрехав, що гуляю. І плакав від безсилля і дико тішив свій гонор, що темно, і дощ, і що ніхто не побачить.

Ви не бачили, як чоловік плаче, під дощем, дозволяючи собі таку розкіш, бо дощ?.. І слава Богу, тому що це напівкінець світу... “Напів” – це моя примха, яку чоловіки мають шанс виправдати... І я...

Два задощених безпомічних світлячки на шаленій швидкості вигулькнули з-за повороту і, ставши хижими, великими та сліпучими, зі скрипом зупинились метрів за двадцять.

- Гей, мужик, - почулося, - я не знаю, хто ти такий і що тут робиш, але якщо хочеш їхати, то сідай, бо я сьогодні пообіцяла собі зробити якусь незвичну корисну справу, а свої обіцянки я звикла виконувати, - владний жіночий голос розбудив мої захаращені жалями жалюгідні мізочки.

Я вагаючись підбіг до машини, несміливо всівся на задньому сидінні.

Куди їдемо, сер? - запитала вона, розглядаючи мене у дзеркало.

На Привокзальну, - прохрипів я.

А конкретніше, можна?

Городоцька, 125. Біля костелу.

Ясно, сер. Як справи? - у незнайомки був чудовий настрій.

Як бачите, - відповів я.

Не бачу, бо темно. Це по-перше. А по-друге: чому так песимістично?

Для оптимізму потрібен привід, - пояснив я.

Помиляєтесь, сер. Гірше, коли бачите привида. А привід завжди є. Його тільки потрібно зауважити й ввічливо прийняти.

Я знаю, - вирвалось болем у мене. - Та не вмію.

Тоді ви завжди будете нещасним, сер. Навіть, у щасті, сер, - втішила мене благодійниця, і я з сумом подумав, що це правда. А вона жорстоко додала: - І тоді ви ніколи не будете сером, поки що сер, а справжнісіньким, вибачте за правду, сируном, – я сховав свою висміяну жінкою голову глибоко в плечі.

Так ми і їхали. У перерві між оптимістичними запитаннями незнайомки я тупо дивився в намальоване моїми фантазіями безперспективне пекло майбутнього, а вона, у свою чергу, вперто розглядала мене в дзеркало, причому, все уважніше та прискіпливіше. За деякий час вдарила по гальмах, аж завернуло новесеньку іномарочку, ввімкнула в салоні світло і прорекла:

Я буду не я, якщо ти не Сергій Шукайло!

Тепер черга прискіпливо розглядати її та дивуватися була за мною.

Так, це я, Оксанко Першій, - зрадів та одночасно ховався від себе теперішнього я, гнаного солодкими спогадами не такого вже й далекого минулого. - Вибач...

За що? Ти здурів?

Вона тішилася, як дитина, а не як ще декілька митей тому зверхня бізнес-леді.

Оце так зустріч! Найліпше свято за останній квартал. – Спішиш? – тривожно запитала Оксанка.

Ні, - коротко відповів я.

То добре. Дуже добре! І я не спішу. Пропоную ресторан! Їдемо, гаразд? Понасолоджуємось спогадами.

Як? Подивися на мене...

Оксана, певно, трохи по-іншому глянула на мою курячу обталапану зовнішність і розсміялась.

Згодна. Так не піде. Не пасує. Не зручно. Треба переодягнутися. До того ж, я люблю дотримувати слова, тому – Городоцька, 125. Я не помилилася?

Так.

Помилилася?

Ні. Так – означає ні... не помилилася.

Ти вмієш говорити простіше? – Оксана продовжувала тішитися.

Вмію, - відповів я, усміхнувся, і стало легше.

До самого мого під’їзду ми мовчали.

Я згадувала минуле. Наше, - сказала Оксана.

Я теж, - промимрив я.

Давай, біжи. Одна нога тут, друга – там. Гаразд? До речі, - зупинила мій спринтерський забіг Оксанка, - ти одружений?

Так, - буркнув я.

А дружина нічого не скаже, тобто...

Ні.

Чому? Що за така демократична дружина?

Ми разом не живемо. Просто...

Довго?

Три роки...

Оксана хотіла ще щось запитати, однак я їй не дозволив:

То мені бігти, чи як? – “Ото в’їдлива жінка”, - подумав.

Ні, не бігти. Нема нагальних потреб. За таких обставин підемо разом. Гаразд?

Як хочеш, однак...

Я люблю все бачити на свої очі, оцінити, зробити висновки, і ми довго не будемо, - з бісиками в очах владно вирішила всі “однак” вона.

Я довго не міг знайти ключа до нового замка. Нарешті ми ввійшли.

Поки я переодягався, Оксана встигла заглянути в кожний закуток мого скромного помешкання.

До речі, непогана квартира. За скільки купив? – іронічно запитала вона.

То не моя. Знімаю, – відрубав я.

Ясно. А чому така порожня?