Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 18

І так далі, і так далі, сидить баба в криміналі...

І що?...

Хто така баба для вічності?...

Наші друзі вже знайшли Сашка та познаходились самі.

А знаєте, - почав розмірковувати поет на голодний шлунок, - я ось так ненароком подумав, що, вічність навіть не знає, як ми називаємось.

Не страждай хернею, - сказав редактор, - як пристараєш рим на книжечку та знайдеш спонсора, може, знатимуть про тебе місяців зо три.

Не в тому річ...

А в чому? – п’яно перепитав Нечитайло.

А в тому, - всі замовкли, бо говорив Едик, - що гулять, так гулять, а завтрашній головний біль – це проблема завтрашньої голови, про яку вічність теж не знатиме...

Правильно! – зрадів поет.

Буде книжка, - на вухо своїй подружці зробив висновок редактор.

Але тільки я знав, що вранці голова не болітиме тільки в Едика...

І ... в мене... може... А може?..

Так, Сергієві штрафний! Чи ти ігноруєш наше товариство, га?

І як на таке звинувачення зреагує безсмертна українська душа, га?

Загадка: хто наполягав на штрафному?

Коли вже всі хто де і на кому захропли, до мене підійшов Едик з пляшкою коньяку в руці і сказав:

Ходи до вогню. Вип’ємо. Бо ти вмієш бути тверезим навіть тоді, коли нап’єшся. То нічого, що я повторююсь.

Ні, навіть приємно.

Ми обмивали кісточки життю зі всіма його вибриками та закономірностями, чи життємірностями, може. Ще я дізнався, що Едик круглий сирота з якогось дитячого будинку в Харкові й колись завзятий любитель випити. А ще Едик сказав, що СИЛА – У ТВЕРЕЗОСТІ, будь-де, будь-коли, будь з ким і за будь-яких обставин... Навіть п’яних.

А коли останній ковток коньяку залишив володіння пляшки, Едик мене просто шокував:

Ти думаєш, я завжди був Едуардом Грішером? Ні, я ним став. Я був Петром Дмитруком. Просто я поміняв паспорт і народився заново. Я мусив щось міняти, поки ще не було пізно. Ти зрозумієш і будеш мовчати – я знаю.

І ми пішли спати. Я – не спав.

Я ненавидів Едика й щиро тішився, що він викарабкався. На цей раз щиро без лапок...

22

Півні не завжди бувають першими...

Едик сидів в автомобілі та нещадно сигналив, сяючи від задоволення.

Ми порозплющували очі, однак не можна сказати, що ми зустріли ранок – коли нинішнє сонце вже на повні груди дихало над нашою поляною, ми кволенько, правда, але ще співали. Саме сонце змусило нас задуматися, що сидимо добре і довго. І ми вирішили подрімати. Тепер пожинали плоди дрімоти.

Друге пришестя світила за одну годину не таке радісне, як перше, - тримаючи в обіймах свою голову, прохрипів поет.

У нашому світі за всяку херню треба платити, а за дуже добре треба платити дуже багато. Ясно, поетику? Тому не скигли, – Нечитайло, видно, ранками не церемонився ні з ким.

А я що, нарікаю? – виправдовувався Сашко. – Я просто...

Просто ліпше пошукай пива, - порадив редактор.

Я вже шукав... – відповів молодий та перспективний.

І що? – з надією в очах глянув на творчу надію вітчизняної поезії Левко.

І випив, - злякано випалив поет і сховався від лиха подалі в кущах.

Нечитайлові висловити вголос усе, що він думав про молодого та нахабного не дав Едик, який вийняв з багажника свого безрозмірного розкладного джипу цілий ящик шампанського.

О! Як людина, то зі всіх боків, - зробив схвальний висновок редактор.

Дівчата, які, чесно та м’яко кажучи, сьогодні виглядали страшненькими, на пропозицію поправити здоров’ячко, злякано замахали руками. Едик теж відмовився від спасенного трунку, бо, як я і передбачав, спасінню не підлягав. І я, на диво, почував себе не зле, але випив.

Після сніданку шампанським пора було вже й честь знати: Едик погнав на якусь зустріч, на яку його ніхто не кликав, дівчата-студентки вирішили добре виспатись усупереч обов’язку відсидіти пари, до Сашка прийшла муза, і він поїхав додому її зустрічати, ми з редактором до загину захотіли їсти і подалися в кафе, тільки секретарочка Віта пішла на роботу, бо Нечитайло її не відпустив...

Хай знає, кому служить... Я їй потрібен надовго, а Едикові вона – на одну вилазку... – ображено мотивував своє рішення редактор.

Ми зійшлися з Левком на двох порціях вареників, каві й шампанському, яке кожному вручив Едик на доріжку, оскільки не хотів засмічувати багажника свого гордовитого джипу.

Тільки не переймайся нічим, Сергію, - вчив мене жити Нечитайло. Ну, що тобі заважає, наприклад, плюнути...

Я оглянувся навколо. В кафе не було нікого.

Нічого, - відповів.

... і почати нове життя?

Страх!

Нечитайло заклопотано ворушив губами. Певно, згадував якусь дієву методику знищення страху:

Перед чим, давай з’ясуємо спершу? – продовжував великий психоаналітик Левко.

Перед усім, - я не міг вирахувати якоїсь конкретної боязні.

І тоді Левка Нечитайла прорвало:

Ти думаєш, я не боюся? Думаєш, мене не переслідує страх за такої хронічної нестабільності, як у нас? Думаєш, Левко собі випив і йому все десь? У мене теж сім’я і дрібні діти. І страх!.. Бо газету можуть у будь-яку хвилину закрити. Але я не сиджу, склавши руки, я йому, розпроклятющому страхові, кидаю виклик. Знаєш, як? – зло запитав Левко.

Як? – перепитав я.

Я з ним сварюся і не церемонюся. Де ти ходиш? – питаю. - Чому мовчиш? Примчи і відкрито скажи мені, раз і на завжди: “Я хочу! Хочу побачити тебе глибоко, в самому пеклі труни, насолоджуватись буквами на вінку “Дорогому другові Левкові” та достеменно знати, що тобі-небіжчику начхати на мої гріхи!” І все тоді було б добре українське гаразд. Правда. І тоді я перестав би ще за життя зі страхом боротись, бити повсяк крок та чмерити безбожно. Важко перемагати та терпіти гнітючі поразки. Бо мені десь ті, хто бачать мене в гробу, бо вони – манекени. Таких величностей мені не дозволяє зачіпати мій примітивний інтелект через брак життєвого та інших не менш важливих досвідів життя-буття та народження в потрібному місці і в потрібний час... А так...

Що, так? – мене зацікавив хід його не дуже вже й таких послідовних, однак оптимістичних думок.

А так він часто прикидається другом. І важко зразу розпізнати падлюку...

Справді, - погодився я, і ми перевели розмову на дітей, бо, виявляється, перед страхом безсилі всі, тільки хтось більше, а хтось менше... У цьому й сила.

Потім закукурікав редакторів мобільний телефон (ото мелодію підібрав собі, щоб завжди будила), півень приніс вістку, що пана Левка хтось терміново чекає на роботі.

І все – я знову сам.

Я зателефонував до пані Наді, хазяйки моєї квартири, просто запитати, як життя. Старенька жила сама, діти виїхали за кордон (саме в їх помешканні поселився я), і вона час від часу приїжджала до мене на Привокзальну поговорити, а заодно, попри мої постійні заперечення – поприбирати та наварити їсти.

Мені треба про когось піклуватися, бо інакше помру, - казала вона. – А ти не переймайся – допомагаю я якраз не тобі, дорогенький, а собі.

Мені тільки залишалося дякувати і довго слухати її життєві історії про все на світі – Надія Іванівна пропрацювала вчителькою майже сорок років.

- Ти де? – схвильовано запитала вона.

У друзів, - відповів я.

Вдома був?

Ні, тільки збираюся, - її неспокій зовсім мене не зачіпав.

Я хотіла прибрати і ніяк не могла відчинити дверей.

Нічого страшного, - зітхнув я, - все нормально, замок інколи заїдає.

І сусід не міг відчинити.

Добре, я вже їду.

Зателефонуєш?

Обов’язково, - пообіцяв я і забув про двері, які, чомусь, не відчиняються. Мені не хотілося бути сам на сам з перекресленим життям у стінах, в яких я починав “кувати успіх”. А вона цього ще не знала. Думала, я у відпустці…

І я блукав вулицями старого Львова та розраджував себе тим, що по цій бруківці ходило багато нещасних людей, які жили у цих старовинних будинках. І їх уже нема – не стало, вони не думали, що їх не буде… А я є і маю шанс...