Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 15

Якраз тоді доля підкинула мені на ясні очі поетову візитку, я купив ще й телефонну картку і зателефонував до молодого та перспективного з надією, що від спілкування з ним стану таким же.

Сашко на пропозицію зустрітися відгукнувся:

- Уже. В “Діаманті”.

А в “Діаманті” чоловіча трійка поетових літ за кухлем пива жваво вирішувала проблеми українського постмодернізму. Мене зустріли схвальним вигуком і зразу ж чемно захотіли почути й мою незалежну думку. Я ж, взамін на трибуну, запропонував ще по кухлику. Пропозиція була прийнята одноголосно, хлопці забули про мене, зчепилися ще на якомусь постулаті, бо що їм незаперечні істини та авторитети. Потім Сашкові друзі вирішили сходити на пари, а я за поетової згоди замовив пляшку “Слави”.

Вони що, студенти? – згодом запитав я молодого та перспективного.

Так. Мої вихованці. Майбутнє нації, - похвалився Сашко.

Після доволі незручної мовчанки (бо знайомі ми всього якихось хвилин п’ятнадцять, фактично) я з необережності зачепив геній Шевченка і під акомпанемент “Слави” вислухав майже цілого “Кобзаря”. Мушу визнати, що пам’ять у Сашка феноменальна, а ось декламація з кожним стаканом накульгувала. Врешті у нас закінчилися гроші і я запросив поета до себе на каву.

За кавою ми нарікали на життя і приговорили ще декілька пляшок коньяку. Сашко, за його словами, нарешті дуже класно розслабився, аж до не змоги самостійно пересуватися, правда, однак це не завадило йому вперто наполягати на дискотеці. Мене теж уже довго переконувати не треба було, я взяв гроші, ледве знайшов ключі від квартири, ледве попід руку з Сашком її замкнув, і ми, співаючи, попленталися на зустріч пригодам, які, в таких випадках, уже самі чекають біля під’їзду. На дискотеку ми не попали, бо по дорозі зустрівся нам ресторан...

І слава Богу...

Далі – без коментарів. Нейрони та, здається, дендрити оголосили страйк, а людина без цих трудівників – манекен на вітрині життя. Слів не вистачало, щоб бунтівників втихомирити... А пам’ять пішла у відставку... До ранку.

Понеділкове сонце оскаженіло. Не давало виспатися, заливало очі смоляною обідньою спекотою з паруючого казана якогось знахабнілого куцохвостого, народженого у липні. Відступати не думало – скапітулював молодий, талановитий і перспективний поет Сашко Приблуда, афористично вилаявшись у сонних пошуках безцінних залишків цигарок та пива в пом’ятих, відтінку попелу, до болю рідних володіннях кавалерського гамакоподібного ліжка та за його межами. Солодко затягнувшись столітнім бичком і голодно споглядаючи порожні пляшки, Сашко самозакохано, дивуючись власній геніальності, бубонів собі під ніс шедеврового вірша, написаного з ночі, у період творчого розслабону:

Супер, - похвалив себе вголос Сашко.

Почитай мені, - попросив я, попиваючи дешеву каву з чорнющого безвушного поетового горнятка, всівшись по-турецькому на секендгендовому килимку.

Сашко злякався – думав, сам у кімнаті. Пам’ять дала збойчик. Однак збараніння тривало недовго. Молодий і перспективний вимучив з себе кислу посмішку:

Чесне слово, як ми прийшли до мене, не пам’ятаю. Капєц. Зарано ніби ще. Пра?..

Я знизив плечима, хоча напрошувалося “пра...”.

Ти що так... отам і на килимі спав? – запитав байдуже Сашко.

А ти мені запропонував щось інше? - засміявся я.

Моя хвора голова підказує, що не пропонував взагалі нічого, крім... – поет винувато почухав потилицю, згадавши, певно, як вчора вперто наполягав роздавлювати плящинки та розмірковувати про поезію та про мистецтво загалом, бо я розумний чоловік і тямлю трохи у житті, а життя – це і є поезія, тобто різновид мистецтва та ще багато тощо....

Так воно й було. Каву?

Щось би міцнішого. Нема?

Нема. Твоя п’яна захланність бездонна. Я думав, ти мене вночі зламаєш піти ще десь “по сто”.

І що?

Я вистояв.

Молодець. Тоді давай каву, - кволо попросив Сашко. А потім додав: - То що, почитати?

Аякже, - відповів я. Страшенно було цікаво, що він такого суперового зміг написати нинішньої повністю безконтрольної над всім і вся ночі.

І молодий та перспективний почав:

Я трохи вип’ю. Може, і засну.

А може, втому витруджу думками.

Може, покаюсь. Може, за весну,

Пробігану за дівками-зірками.

Може, зжаліюсь на спекотний день,

На всі труди і на звабливі квіти.

Може, на себе, на того, що пень...

Може, загляну в ностальгію літа.

Може, поставлю пам’ятник листку,

Уплетеному у зжовтілі коси.

Може, заплачу в небеса на “кру”,

А може, - чесно привітаю осінь.

Може, зустріну Бога у вікні,

Може, вікно, зацвяшене в тривоги.

Може, упруся й заволаю: ні!

На вперті зими, перехрест-дороги.

Ну як? – Сашкові все-таки цікавою була моя думка.

Я мовчав. Думав.

Ураз поет став зовсім іншим. Сильним і хижим, аж я злякався. Бо він чекав вироку своєму дітищу. Було враження, що хлопець повірив, що я справжній кат по відрубуванню віршам голів. Сашко дивився мені прямо в очі, в душу – кадебістським методом телевізорних екстрасенсів періоду передсмертних конвульсій країни Рад.

Поетів сильний погляд вимагав відвертості. І це при тому, що організм його доволі ослаблений вчорашніми відчайдушними пошуками істини у мистецтві. Я тішився його вмінню за декілька секунд ставати внутрішньо всеозброєним воїном, сила якого саме в постійній готовності нанести удар.

Знаєш, доволі цікаво, - сказав скромно, без дружніх дифірамбів, я. І не збрехав. Принаймні як на мене, в цьому вірші щось було. – Тільки, може, замість “вип’ю” краще... хоча б... “ляжу”? На мою суб’єктивну думку...

Маєш рацію. Супутникову. Останньої, інопланетянської моделі. Я теж щойно подумав, що “вип’ю” попахує хронізмом, – Сашко знову був Сашком. - І він прочитав вірша зі змінами:

Я трохи ляжу. Може, і засну.

А може, втому витруджу думками.

Може, покаюсь. Може, за весну,

Пробігану за дівками-зірками.

І так далі. А далі, після закінчення читання всього вірша, поет хвильку зосереджено насолоджувався гарним словом, задоволено прицмокнув, і я, знаючи Сашка всього декілька пиятик, уже знав, що він щось придумав.

А може, Сергію, зразу до Левка Нечитайла, га?

А хто то такий? – запитав я.

Ти що, не знаєш? Ну й село! – дивувався Сашко. – Палкий прихильник поезії, редактор прогресуючої молодіжки “В ногу з часом” і просто гарний чоловік.

Ясно. Буду знати. А тепер...

Без “тепер”, бо тепер ти підеш зі мною, я вас познайомлю. Не пожалкуєш. І не сперечайся. Як у нас на службі, “до виконання” – і хоч трісни.

Вирішено, - мені не хотілося бунтувати проти “буде, як має бути”. А Сашко не забарився потішитися з того:

Правильно. Бо слухають сильних...

Однак сили бувають різні, - додав я. – І підкоряються силі тільки тоді, коли хочуть підкоритися... По суті...

Отож бо, - погодився Сашко.

Левко сидів майже під вентилятором, теж ображався на сонце і кволо підписував якісь папери, ніжно підсунені кралею секретаркою з рекламними ніжками і в тому дусі зі всім.

О! – ожив пан редактор, побачивши талановитого, молодого і перспективного, конвеєрно вихопив з його рук напівзім’ятого листка, підписав, подав секретарці і прорік: - Пішли.

Куди? – запитала краля.

Не ти. Ми пішли. А ти віднеси вірша Остапові і скажи: в номер. Зрозуміла?

Так, пане редакторе, - ображено відповіла секретарка.

Повтори.

“В номер. Зрозуміла?” – перекривила секретарка шефа.

Не зрозуміла, а зрозумів. Остап – він... сподіваюсь...

Вони то бігли, то повзли, то зупинялися і махали руками, щось один одному доказуючи, то стояли та тупо мовчали з філософськими виразами облич, а я, тримаючи дистанцію, вперто плентався за ними. В одну з чергових таких зупинок я нахабно вліз поміж оцих диваків і прямо звернувся до поета: