Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи - Страница 4

— І ще про щось, — поквапливо перебив мене магістр.

— Нехай буде і про щось. Але звідки ви взяли все оте, що мені тут розказуєте? На біса мені ті віршики про гномів? Яким чудом ви взагалі з'явилися на світі?

— Знаєте, чудес немає. Право- на чудо треба чесно заробити. А чому вірші про гномів? Ану поміркуйте. Може, я просто люблю вірші? Або, може, хотів обдурити вас чи хотів на щось натякнути. Це по-перше.

— А по-друге?

— Ну, хоча б те, що я можу бути гномом епохи! Гномом періоду науково-технічної революції! Що ви на це скажете?

Я втратив нитку думки. Обидві мозкові півкулі вдали, що їх немає, що вони на прогулянці у Вольському Ліску, а решта — вже моя особиста справа. Мене знову затіпало від злості. Я погодився, що в період науково-технічної революції немає часу для і гномів. І вирішив ще раз перепитати магістра, наче співробітник паспортного відділу — ввічливо й серйозно.

— Давайте поміркуємо разом з самого початку. Магістр Діонізій Гібридон Вернигора?

— Як було вже сказано.

— Вік?

— Одинадцять місяців двадцять вісім днів десять годин.

— Ім'я й прізвище вашого батька?

— Ім'я — Марек. Залишаю за собою право прізвища не називати.

— Нічого не вдієш. Ім'я й прізвище матері?

— На жаль.

— Що «на жаль»?

— На жаль, у мене не було матусі.

— Цікаво. Місце народження?

— Краків. Вулиця Дзержинського. Номера не називаю.

— Обличчя, як бачу, довгасте, очі темні, волосся сиве. Особливі прикмети? Далі: зріст?

— Скоріше низький.

— А точно?

— Двадцять сім сантиметрів.

— А я думав, що двадцять чотири.

— Відмовляюсь відповідати!

— А я прошу вас відповідати далі. Освіта?

— Вища.

— Яка саме?

— Шість відділів філологічного факультету: польський, слов'янський, романський, англійський, германський і східний!

— Досить скромно, — зауважив я. — Це вже все?

— Звичайно, ні.

У мене здавило в горлі, бо хоч магістр Верпигора вже не говорив голосом Гольоубека, в його словах я відчував непідробну щирість.

— Далі перераховувати факультети?

— Будь ласка.

— Отже, слухайте: медичний, біологічний, хімічний, фізичний, математичний, філософський, соціологічний, психологічний, юридичний, історичний, а також…

— Вибачте, — перебив я, і в ушах у мене знову забамкали два далекі дзвони. — А вас не цікавили політехнічні науки?

— Звичайно!

— Наприклад?

— Наприклад: електроніка, механіка, будівництво наземне…

— А водне?

— Водне також. Крім того: радіотехніка, агротехніка, астрономія, астронавтика, астрологія й кінологія.

— Я захоплююсь вами, — сказав я, відчуваючи, як у мене страшенно пересохло в горлі, і ледве чуючи власний голос— А крім перелічених спеціальностей ви ще чимось цікавитесь?

— Авжеж.

— Що ж це таке, наприклад?

— Наприклад, піднімання петельок на панчохах, квашення огірків, хімічне чищення одягу, строчіння.

— Це все? — вигукнув я.

— Мабуть, усе.

— А за який час, — питав я, ледве повертаючи язиком, — ви оволоділи цими знаннями?

— Наскільки пригадую, а пам'ять у мене добра, — відповів магістр, — все це ми завершили за дев'ять місяців вісімнадцять днів дев'ять годин і сорок одну хвилину,

Я мовчав.

У лісі було відносно тихо, відносно порожньо й трохи більш незвичайно, аніж мені того хотілося б. Мабуть, у мене був досить недвозначний вираз обличчя, бо магістр Діонізій, пильно придивившись до мене, зненацька посміхнувся, показавши низку таких блискучих і білих зубів, ніби кожен з них був зубом мудрості.

— Пане Єжи, — сказам він тихо, — я добре розумію, що ви ще нічого не втямили. Та це, власне, цілком зрозуміло.

— Магістре, — сумно посміхнувся я. — Щойно я повернувся з дуже важкої подорожі. Я прийшов сюди відпочити. А через вас серце в мене піднялося під саме горло, в ушах дзвонить, як на королівське весілля, і, напевно, в мене дурний вираз обличчя.

— Що правда, то правда! — щиро зрадів магістр. — Ну, а далі?

— Далі? Може, ми домовимося з вами зустрітись наступного тижня? Будь ласка, ось моя візитна картка з адресою і номером телефону.

— На жаль.

— Чому «на жаль»?

— З цього нічого не вийде.

— Сьогодні ви не дасте мені спокою?

Під правою долонею я відчув чималий камінчик. Права мозкова півкуля крадькома спитала: «А може, варто поцілити магістра в тім'я або в епіфіз?» — «Не смій!» — закричала ліва півкуля, аж у вухах залящало.

Магістр приклав руку до серця і низько, але з гідністю, вклонився.

— Дуже прошу вибачити мені. Цілком очевидно й природно, що в будь-яку хвилину ви можете відмовитись від мого товариства. Жодні «на жаль» і «нічого не вийде» не мають ваги, якщо ви скажете «ні». Нічого проти вашої волі. Але я особисто прошу вас бути поблажливим і прихильним до мене. По суті, я виконую допоміжну роль. Я лише посланець.

— Чий?

— Мого… назвемо його так… батька. А також його брата.

— Тобто… назвемо його так… дядька?

— На початку можемо їх так називати, хоча з наукового погляду такі назви неправильні. Звичайно, про будь-яких тіток не може бути й мови.

— Тому що ви не мали матусі?

— Не мав, — розсердився він, — і ніколи не матиму.

Й дуже щиро розсміявся, бо магістр Вернигора грізно лупнув оком, наче заєць на заснулу ведмедицю. Я вже ні з чого не дивувався.

Більше того, — вся ця історія почала мене дуже цікавити. Якщо магістр (з другим прізвищем Вернигора) виконував тільки допоміжне завдання, — посередню роль між розвідником і посланцем, — то можна було сподіватись, що ті, хто його послав до мене, принаймні люди непересічні.

Я підвівся й по-дружньому всміхнувся до магістра.

— Магістре, — мовив я, — ведіть!

— Але ж, шановний пане редакторе, — збентежився магістр, — так не можна! Не годиться турбувати вас. Я зараз побіжу по…

— Любий пане Діонізію, — перебив я магістра, — будь ласка, запам'ятайте. По-перше, називайте мене «пан Єжи»! Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— По-друге, саме зараз мені хочеться прогулятись. Чи далеко йти до вашого татуся й дядечка?

— Дуже близько. Вони роблять спостереження і проводять виміри на вершині пагорба. Під тріангуляційною вежею.

— Чудово. Саме туди я збирався йти.

— Я побіжу першим! — сказав магістр.

Я хотів жартома запитати, чи він зможе хоч трохи випередити мене. Минула секунда, і вже не було кого питати. Знявся вихор, навколо зашуміло — і магістр зник з моїх очей, наче це був не лагідний Вольський Лісок, а Лиса Гора чи екран мультфільму, на якому навіть поважні гноми бігають часом із блискавичною швидкістю.

Я знав, у який бік треба простувати. Вийшов з лісу на галявину й подивився вгору. На вершину конічного пагорба.

Там я помітив дві хлопчачі постаті й біля їхніх колін червону плямку, тобто магістра. На мить спинився. Я дуже поблажливо ставлюсь до неймовірних пригод. Мені доводилось бувати свідком різних великих, більших і найбільших пригод.

Я пережив невдалий політ на Місяць і мав справу з чоловіком, у якого був псевдонім «Містер Ді», фокусником, порівняно з яким більшість найкращих ілюзіоністів світу здаються купкою переляканих малюків. Різне траплялося в моєму житті, і вже мало що може мене здивувати. Біля входу до Вольського Ліска я проминув будку з пивом. З-під неї вилетіло велике сонечко. Я виразно почув, як воно співало: «Йшла дівчина до лісочку». Однак удав, що не бачу й не чую його. Така вже в мене вдача.

А зараз, на стежці, що вела на пагорб, зупинився. Треба було зупинитись. Я не дуже довіряю так званим передчуттям. Але цього разу передчував, що можу вплутатись у велику гру. Та що говорити про передчуття, коли я вже зустрівся з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою? Сьогодні, коли я через багато місяців описую першу зустріч з ним, повинен признатись, що мене кілька разів проймало холодом, а один раз я навіть хотів спробувати знімати чари. На щастя, через хвилину (магістр саме інформував мене про свою освіту) мені спало на думку, ким може бути і ким, напевно, є двадця-тисемисантиметровий Вернигора.