Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи - Страница 20

— Отож-бо! — шепнув я.

За стіною без упину дзеленчав телефон. Агнешка глянула на годинника.

— До дванадцятої далеко, тому можемо ще трохи порозмовляти про гномів взагалі і про твого гнома зокрема, а також про явище, яке ти називаєш «Кольоровими димарями». Я побоююсь, що за тиждень у нас уже звучатимуть по радіо, телевізору й на естраді штук із п'ять пісеньок про кольорові димарі, про чудесні димарі тощо, — і ці пісеньки доведуть усю громадськість до отупіння. Як ти гадаєш? Я у відчаї затулив руками обличчя, Агнешка засміялась.

— Тепер повернімося до гномів. Уже років із десять я підозрюю, що в душі ти певний, ніби на нашій любій батьківщині значно побільшало гномів. Якраз десять років тому, коли ми відпочивали під Дубровником, ти висловив про це свою думку. А я запам'ятала її, наче казочку… Ти, мовляв, гадаєш, що прискорений розвиток господарства в Польщі не зовсім можливий без участі гномів. Пам'ятаєш?

Я кивнув головою, що так.

— Я запам'ятала навіть приклади, які ти наводив, — суворо вела далі Агнешка. — Одночасно на чотирьох підприємствах і на трьох будівництвах відбулося шість шлюбів, сім хрестин, два похорони, чотири весілля й одні заручини. Добре запам'ятала?

Я показав розкриту долоню. П'ять пальців, тобто п'ятірка.

— Наступного дня до дванадцяти лікарів прийшло двісті дванадцять пацієнтів.

Я показав на пальцях, що двісті тринадцять.

— Нехай буде двісті тринадцять. Бюлетені одержали двісті п'ять хвореньких пияків. А крім того, розповідав ти, на тих шести підприємствах було виконано план! І хто його виконав? Бухгалтери? Секретарки? Пожежна команда? Клуби пенсіонерів при підприємствах? Ясла й дитячі садки? Ні! Зовсім ні! Отже, хто? І тоді ти сказав просто: «Гно-ми-ки!» Пам'ятаю це, як сьогодні. А ти пам'ятаєш?

— Еге ж, — хрипким голосом прошепотів я, — пам'ятаю.

— Чудово! — зрадів мій домашній математик. — А тепер, будь ласка, трошки розкажи про твого знайомого гнома, що про нього ти говорив, ніби він особа з глибокими знаннями й невичерпною силою. Ось твій блокнот, авторучка… напиши його особову справу.

Що робити? Вигадати щось чи написати правду? Мені хотілося знати, як поставиться моя кмітлива, розумна дочка до особової справи гнома, якого наче немає, а насправді він існує. Та ще й як існує! І я почав писати.

Я подав аркушика Агнешці. Читаючи написане, вона ледве стримувала сміх. Дочитавши до кінця, вдруге дуже ніжно погладила мене по голові. Обличчя в неї було незворушне, голос — дуже серйозний.

— Мій любий батьку. Пан Вернигора…

— Магістр… — прохрипів я.

— Вибач. Отже, пан магістр Вернигора дуже мені сподобався б років із десять тому. Сьогодні він теж мене цікавить. Та, на жаль, сьогодні я вже не можу в нього повірити.

Я знизав плечима.

Телефон нарешті замовк. По дружині було видно, що вона непогано розважилась. Зате Анджей посміхався скоріше глузливо.

— З кожних п'яти осіб, що дзвонили по телефону, чотири говорили про літаючі об'єкти і про інопланетян. Крім того, кожна друга особа нетвереза.

— А ти пив що-небудь? — спитала Агнешка.

— Авжеж, помаранчевий сік, який найбільше любить мама.

— Чудово! — І Агнешка знову звернулась до мене: — Татусю, звідки видно найбільше краківських димарів?

Я показав руками щось на зразок пагорба, потім надів невидиму шапку і смикнув за невидиме перо.

— Що ж це таке? — спитали в один голос мати й дочка.

— Пагорб Кракуса, — пояснив Анджей.

— Відвезеш мене й маму на пагорб Кракуса? — ніжно спитала його Агнешка. — Годині о дванадцятій?

— Відвезу, — зітхнув Анджей.

— У такому випадку треба поспішити, — сказала пані доцент, — напевно, не лише мій чоловік обрав пагорб Кракуса.

— Ну, це… — почала Агнешка й замовкла, бо я підняв угору палець, а потім показав на блокнот.

— Ти хочеш іще щось написати про гномів? — спитала моя люба доня.

Я покрутив головою — «ні» — й суворо посварився пальцем.

Усі троє зрозуміли: я хочу порадити їм щось дуже важливе й значне. Блокнот і авторучка відразу ж опинились у мене в руках.

Я почав писати.

«Увага, увага! Я вважаю, що треба добре придивитись, чи між окремими димарями буде якась різниця в кольорах диму. Де в ньому буде більш зеленого кольору, де жовтого, де червоного чи блакитного. Слід також дізнатись, що виробляють підприємства, над якими здіймається більш жовтий дим, а що ті, в яких дим буде більш зеленим чи блакитним. Мені здається, що це цікава тема.

Бажаю успіху. На добраніч!»

Агнешка прочитала цей запис. Голос її ставав чимраз серйознішим. Майже урочистим.

— Спритний зух ваш батько, — всміхнулася дружина.

Агнешка з Анджеєм перезирнулись. Анджей, дуже кмітливий, але зовні урівноважений і спокійний, висловив незвичну для нього похвалу.

— Ну-ну! — промовив він і ще раз повторив з притиском: — Ну-ну-ну!

— Дивись-но! — захоплено шепнула Агнешка.

— Добраніч! — прохрипів я, загасив лампу біля ліжка і повернувся на другий бік, показуючи цим, що вся справа «Кольорових димарів» взагалі мене не цікавить.

Хвилин через десять грюкнули вхідні двері й брязнули ключі. Незабаром я почув шум мотора під балконом і зрозумів, що це від'їздить машина моїх дітей. Найсмішніше почалося трохи згодом. Протягом двадцяти хвилин, за півгодини до півночі по всій вулиці загуркотіли стартери. Я вийшов на балкон. Мабуть, не один я додумався, що не тільки о дванадцятій годині дня, а й о дванадцятій ночі краківські димарі можуть влаштувати показ своїх кольорових димів. Я підрахував, що з десяти автомашин вісім стартують до своєрідного рейду (імені «Кольорових димарів») і що навіть великі машини напхом напхані пасажирами.

Я повернувся до своєї кімнати, запнув завіси, засвітив лампу і вибухнув голосним, радісним сміхом.

Отже, почалося? Так! Почалося!

Розділ VI

Заснув я раніше, ніж збирався. Ще до того, як моя родина повернулася з пагорба Кракуса. Наша безцінна бабуся (тобто моя мама) вже встигла зробити зарядку, прийняти душ, вийти щось купити в крамниці, повернутись додому й приготувати сніданок «дітям», тобто Агнешці й мені.

Розбудив мене тривожний дзвінок, бандитське гавкання двох собак, яким ще не давали снідати, бо годування Ренні й Массумі було Агнещиним обов'язком. З того, що дзвінок був різкий, я здогадався: це принесли телеграму. За хвилину до моєї кімнати бадьорими кроками ввійшла наша безцінна бабуся (той, хто не вірить у бадьорість її кроків, нехай добре собі запам'ятає: ще два роки тому, на вісімдесят третьому році життя, бабуся двічі на тиждень ходила на прогулянки за маршрутом Закопане — Хохоловська Долина — Закопане. Переконливо?). Отож бабуся ввійшла бадьорими кроками, несучи тацю. Я ледве втримався від, голосного вигуку: «Привіт, мамо!» Але ж мені потрібно було підтримувати й поширювати чутку, що в мене зненацька запалилися голосові зв'язки. Тому я прошепотів:

— Доброго дня, мамусю.

Бабуся — особа з твердим характером і рідко розчулюється.

— Чи цей день добрий, — сказала вона, — буде видно тоді, коли ти зміряєш температуру, прополощеш горло водою з перекисом водню і вип'єш перед сніданком гарячого молока з маслом і медом. Ось тобі сьогоднішні газети й термінова телеграма з Варшави.

Бабуся розсунула завіси й пильно подивилась на мене.

— Незважаючи на таку тяжку хворобу, — мовила вона, якось дивно посміхаючись, — у тебе дуже гарний вигляд. Я тут почекаю, поки ти вип'єш молока з медом. Це старовинні ліки, домашні й ефективні.