Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи - Страница 11

— І тоді мама, — розсміявся і Ярек, — сказала дослівно так: «Любі синочки! Я жінка гарна, розумна і в міру вередлива. В основному я визнаю ваше право на бунт і підтримуватиму його при одній умові (цієї миті тато делікатно запитав, чи мама випадково трошки не збожеволіла, але ми всі троє вдали, ніби нічого не почули). Отже, оскільки я жінка гарна й вередлива, — вела далі мама, — в мене є забаганка, несерйозна, досить смішна, проте її не дуже легко виконати. Яка саме? Ось послухайте. Я завжди любила гномів. Тому прошу вас зробити й запрограмувати самокеровану машину, тобто самонастроювану, яка мала б знання, що відповідають дипломам дев'ятнадцяти факультетів університету й політехнічного інституту; зріст її не повинен перевищувати двадцяти семи сантиметрів, а фізична сила має бути такою, щоб вона могла зупинити товарний поїзд середнього розміру.

Батько, слухаючи таке, аж плакав від сміху. Ми трохи замислились. А ще мама згадала про піднімання петельок на панчохах, квашення огірків і строчіння, після чого випровадила батька на далеку прогулянку, щоб дати нам змогу заспокоїтись.

— І ви заспокоїлись?

— Ні.

— А що?

— Ми затялись. А щоб ви знали, в нашій родині «затятись» уже протягом десяти поколінь означає більше, аніж, наприклад, підписання письмової угоди з дияволом. Ми пообіцяли й затялись, хоч це було нам не на руку, бо я саме вивчав «Критику чистого розуму» Канта, а Марек займався математичними проблемами. І зненацька від нас вимагають, щоб ми збудували мислячу і водночас діючу машину у вигляді, вибачте на слові, гнома з незвичайними людськими здібностями.

— Вибачте на слові? — Магістр розсердився і вдарив куховарським ковпаком прямісінько по останній порції морозива. — А я без вибачення підтверджую, що можу нарахувати, вибачте на слові, мільярди людей, які інтелектуально й фізично сягають мені ледве до кісточок.

— Це ясно й очевидно, — підтримав його Марек, — як і те, що катодні промені подібно до негативних зарядів рухаються перпендикулярно до магнітного поля.

— Мені дали слово, ти, негативний заряде! — розсердився Ярек. — Не перебивай! — І він звернувся до мене:

— Ви знаєте, що таке кібернетика?

— Та чув, — відповів я обережно.

— Отож-бо! Ми — також! Тоді, коли мама сказала нам про свою забаганку, ми ще тільки ледь стикалися з кібернетикою. Наступного дня, зваживши на наші прохання, батьки привезли нам близько ста п'ятдесяти кілограмів книжок і праць на тему кібернетичних машин, мислячих і звичайних роботів. Я зайнявся загальними темами, Марек — практичними. Принагідно ми вирішили трохи відігратись на нашій Вродливій, розумній Вередниці. Завдяки головним чином Марековим зусиллям вже через тиждень увесь дім почав потроху рухатись. Крісло само підставлялося, щоб на ньому сісти. Лампи самі засвічувались у сутінках. Вода з кранів сама починала текти, коли хто-небудь заходив до ванної кімнати. Калорифер самостійно регулював тепло. Диван, побачивши піжаму, сам стелив постіль, просто любо глянути. Телефон тупотів по квартирі, шукаючи того, до кого подзвонили. Через місяць життя стало страшним. Батьки збагнули, в чому полягає різниця між братами Кошмарик та справжнім кошмаром, і пригрозили: якщо ми не вгамуємо дім, вони кинуться у Віслу.

— З усього цього зрозуміло, що ми, насамперед Марек, були змушені вибратися з дому з нашою роботою. Я знайшов братові майстерню в таємному відгалуженні Драконової Ями… Ми електрифікували його, збудували верстати. Потім я повернувся до своїх занять і почав готувати програму для магістра (тоді ми ще називали його Вередуном), а Марек конструював його. Ми працювали, як ніколи доти. Хоча б для того, щоб показати Вродливій Вередниці, на що здатні її сини. Ми влізли в роботу по лікті, по шию, по вуха. Проте в нас нічого не виходило. Вже через три тижні збагнули, що мудра мама дала нам урок скромності. Але ми затялися. Моя робота почала поволі просуватись. У Марека справа йшла гірше.

— У мене був клопіт із розмірами, — пояснив Марек. — Я дістав завдання: гном двадцяти семи сантиметрів зросту. А ви знаєте, якого розміру ще кілька років тому була остання новинка — обчислювальна машина М-20?

— Ні, не знаю.

— То я вам скажу, — засміявся магістр. — Цей «малюк» був завбільшки, як велика гуральська хата з прибудованою стодолою і хлівом. При тому вона виконувала ледве двадцять тисяч операцій на секунду. Це несерйозно.

— Як для кого, — буркнув Марек.

— Тому нічого дивного, — засміявся Ярек, — що перша спроба…

— Будь ласка, не нагадуйте мені про ту дурну історію, — обурився магістр.

— Гаразд. Але факт залишається фактом: перша модель Вернигори, яку зробив Марек, мала вісім метрів зросту, важила три тонни й була страх яка ледача. Вона додавала зі швидкістю сто двадцять тисяч разів на секунду, зате ділити не хотіла. Друга модель була на два метри менша, але на три тонни важча, і, що найгірше, в неї регулярно бували напади музикальності. Замість того, щоб говорити, вона співала. Причому колоратурним сопрано.

— Я думав, що збожеволію, — признався Марек.

— Ми почали побоюватись за Марека, — зітхнув Ярек. — Він перестав спати, їсти, грати в теніса з мамою і в шахи з татом. Нарешті ми примусили його тиждень відпочити. Я навіть погрожував, що будемо знімати з нього пристріт… за рецептом благословенного Нонпареля з Гімільсбаха біля Брать диса… За цим рецептом виготовлялися ліки з суміші термічних нейтронів із швидкими.

— Я трохи злякався, — признався Марек. — У мене алергія на цю суміш. Ось спробуйте, наприклад, змішати частки полонію з берилієм і понюхати. У вас одразу ніс зробиться як чобіт. Тому я погодився відпочити.

— Вибачте, — озвався магістр. — Але недалеко від нас дві екскурсії. Неповна середня школа з Ланцкорони й слухачі журналістських курсів з Варшави… Журналісти займаються проблемою охорони природного середовища.

Мене зацікавив такий збіг обставин.

— А може б, і вони?

— Напевно ні,— відповіли в один голос брати Кошмарик.

— Чому?

— Подивіться на нас, — сказав Ярек. — Одна літаюча тарілка, один гном, двоє близнюків і так званий популярний літератор. Ви думаєте, що, побачивши нас, вони почнуть писати про охорону середовища?

— Магістре, — мовив Марек, — будь ласка, відішліть «Нелока». А ви віддайте стільці. Посідаймо на землі.

За хвилину магістр налагодив і відіслав «Нелока», а сам у парашутистському вбранні зник між ліщиною.

А Ярек вів далі:

— Бачите, пане Єжи, якби ви були, наприклад, тренером збірної футбольної команди, а ми — хокеїстами з «Підгал-ля», то журналісти одразу заходилися б писати десять репортажів і зробили б п'ятнадцять інтерв'ю. А тема охорони природи?.. Це привід для екскурсії. Та кому хочеться про це розповідати й писати? Одному з тисячі. Кого обходить, що люди, які дихають отруєним повітрям, усе частіше хворіють? Що чиста вода з водогонів зовсім не чиста. Що гинуть ліси. Що річки несуть косяки мертвої риби. Що купання в деяких озерах схоже на купання в міському каналі. Що…

— Досить, Яреку, — перебив його старший брат. — На все свій час. Спочатку розкажи до кінця магістрову історію, а тоді порозмовляємо про найважливіші справи.

Ярек кивнув головою.

Повз нас саме прийшла екскурсія — вісімнадцять молодих людей з проникливими очима й страшенно знудженим виразом на інтелігентних обличчях.

— Нам уже скоро час додому, — сказав Марек. — Яреку, говори.

— Отож, пане Єжи, — Ярек підняв угору палець, — ніколи по знаєш, що й для чого може придатись і хто кому може допомогти.

— Наприклад?

— Наприклад, Маренові допомогла «група сильних у лупцюванні».

— А це що таке?

— У школі на нашому поверсі навчалося п'ять четвертих класів. Пригадую, що ми тоді були теж у четвертому. З тих п'яти четвертих класів зібралася група з дванадцяти учнів. Так звана «група сильних». Вони всі й справді були дуже сильні, боляче били, руки в них — наче палиці, кулаки — завбільшки як ослячі копита, — і майже всі розумні, як осляче вухо. За винятком ватажка групи, всі вони були нікчемами. Чому вони звалися «групою сильних у лупцюванні»? Дуже просто. Тому що ця зграя робила що хотіла, з ким хотіла. Якби хлопчаки зібралися разом, вони змели б «сильних» у підземелля Старого Кракова. Але вони ще не розуміли, що треба діяти разом. Хто-небудь із «сильних» ловив хлопчаків по одному за вухо й питав: «Відлупцювати тебе, мікроорганізме?» І «мікроорганізми» робили все, що він їм наказував: віддавали йому гроші, найкращі авторучки, трамвайні квитки, сніданки тощо.