Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи - Страница 29

— Ні. Ці неполадки не аж такі серйозні. Якби була можливість зупинити двигун і розібрати його, то більшість із цих неполадок ми усунули б власними силами. Я вважаю, що, отримавши запасні частини, за тиждень стоянки на Маврікії ми змогли б відремонтувати корабель і знову продовжити рейс. Але, на жаль, доля покерувала інакше.

— Ви мали запас пального?

— Так. Корабель був пристосований до далеких рейсів. Ми без труднощів дісталися б до Сінгапура, де на нас чекала замовлена нафта.

— Чому ви обрали довший шлях — навколо Африки, замість плисти попід мисом Горн?

— Якщо брати до уваги атмосферні умови, той шлях небезпечніший, аніж навколо мису Доброї Надії. Крім того, лише на Гавайських островах там можна поповнити запаси пального, не відхиляючись від курсу. Тому капітан порадився з нами і вибрав довший, але безпечніший курс.

Зізнання першого й другого помічників не додали до справи нічого нового. Обидва підтвердили бездоганну поведінку капітана під час катастрофи і його турботу про екіпаж.

На другий день суд Морської палати прийняв рішення, що катастрофа «Куретаке-Мару» сталася внаслідок пошкодження головної машини, чого не можна було передбачити, а також унаслідок несприятливих атмосферних умов. Капітанові Боргулісу дали догану за те, що він не забрав з корабля бортовий журнал, але в рішенні підкреслювалось, що його дії під час аварії були бездоганними.

Розділ XVI

НА ШЛЯХУ ШАХРАЙСТВА

Рішення Морської палати в Монровії, яке підтверджувало, що корабель «Куретаке-Мару» затонув унаслідок причин, не залежних від судновласника й екіпажу, було водночас вироком, який зобов'язував страхову компанію «Ллойдс оф Лондон» та пов'язані з нею страхові товариства сплатити величезну суму в розмірі шістдесяти восьми мільйонів доларів. У лондонській дирекції почалася паніка.

Уся справа, виглядала досить-таки підозріло. Зовсім невідомий судновласник раптом купує великий суховантаж. Невідомі торговельні фірми оперують десятками мільйонів доларів, купуючи й продаючи вольфрамову руду, яка взагалі не є предметом торгівлі на міжнародному ринку. Це мусило насторожити керівників страхової компанії, особливо коли випливло на поверхню прізвище того самого капітана, під чиїм керівництвом кораблі йдуть на дно, мов на замовлення.

І завжди це були старі кораблі, застраховані на велику суму.

З формального боку все виглядало гладко — не було навіть за що зачепитися, і страхова компанія готувалась виплатити відшкодування, тільки-но надійде відповідна заява від судновласника й фірми, яка купила руду. Агенти страхової компанії, послані в Бразілію, тайкома вивчали цю справу, оскільки виникло підозріння, що корабель був завантажений звичайною землею, причому не в тій кількості, яка була названа у фрахтових документах. Вони опитали працівників копальні й тих, хто вантажив руду на баржі. Ті посвідчили, що навантажили чотирнадцять барж. Оскільки кожна могла взяти близько п'яти тисяч тонн, то загальна кількість руди відповідала істині.

У порту, розташованому в самому гирлі Амазонки, на березі залишилося багато руди. Ніхто її не прибирав, бо її розмиють осінні дощі. Аналізи цієї червоно-бурої руди, зроблені за розпорядженням страхової компанії, підтвердили, що то, поза всяким сумнівом, залізна руда з домішками вольфраму. Таку саму постачають на американський гірничо-збагачувальний комбінат. Отже, принаймні тут обійшлося без шахрайства.

Тому телеграма з Кейптауна і пізніший приїзд у Лондон члена екіпажу «Куретаке-Мару» були сприйняті в дирекції страхової компанії як диво, котре з'явилося саме впору.

Коли Муджібар Саттар трохи відпочив після втомливої для людини зі зламаною ногою поїздки, його відразу ж почали допитувати. Все це було не так просто, бо в Бангладеш існує багато зовсім різних діалектів. Перекладач, запрошений компанією, часто не розумів свого співвітчизника. Інколи вдавалось порозумілися лише завдяки англійській мові.

Громадянин Бангладеш розповів, що він плавав уже колись із капітаном — Боргулісом. Він плив на танкері, який віз нафту з Кувейту в Сіцілію, коли в Катанії отримав від свого колишнього шефа повідомлення зійти з танкера і прилетіти в Пірей. Боргуліс обіцяв повернути йому видатки на подорож і гарантував добрий заробіток.

У Піреї на нього вже чекав Боргуліс. Капітан сказав, що керуватиме великим суховантажем, який везтиме спеціальний вантаж, і всі вони протягом кількох місяців зароблять більше, аніж за багато років. У подробиці він не вдавався. Навпаки, підкреслив, що головна умова доброго заробітку — це тримати язик за зубами.

За два тижні в Піреї зібрався ввесь екіпаж. Людей підбирав капітан Боргуліс або капітан Літакіс. Муджібар Саттар не пригадував прізвищ інших членів екіпажу, бо вони користувалися прізвиськами, але це були люди різних рас і народностей. Їм одразу виплачували гроші, ніби вони вже перебували на кораблі. Одного разу капітан Боргуліс приїхав у готель, де вони жили, і наказав збиратися. Завезли їх в аеропорт. Вони не знали, куди летять, поки не приземлилися у Гамбурзі. Цього разу вони сіли на корабель «Куретаке-Мару», який передав Боргулісові японський капітан.

Ознайомившись з кораблем і навантаживши вироби зі сталі, головним чином залізничні рейки, вони рушили в Аргентіну. Екіпажеві пояснили, що з Буенос-Айреса корабель рушить до гирла Амазонки, де вони візьмуть руду для Японії. Після закінчення рейсу всім обіцяли високу винагороду. Несподівано, допливши до берегів Африки, капітан наказав перемінити курс і плисти в Кейптаун. У порт вони увійшли вночі. Портові власті повідомили, що в Кейптауні спалахнула епідемія жовтої лихоманки й екіпаж мусить пройти карантин у містечку Германус. Коли всі сходили з корабля, трапився нещасний випадок: Муджібар послизнувся на мокрому трапі й зламав ногу.

Ця розповідь тривала декілька годин, бо все нотувалось у протоколі: спочатку на рідній мові Муджібара, а потім перекладалось на англійську мову й офіційно засвідчувалось. Муджібар Саттар мусив підписати обидва протоколи. Він і перекладач були настільки вимучені, що на їхнє прохання допит припинили.

Знову послали телеграму в Кейптаун — до представника страхової компанії. У відповіді той пояснив, що вже багато років у Південно-Африканській Республіці не було жодного випадку жовтої лихоманки і ніякий екіпаж не перебував на карантині. Зате в Германусі, містечку під Кейптауном, саме тоді, коли Муджібар лежав у лікарні, справді оселилися якісь іноземці. Для них найняли цілу віллу. Однак не пощастило встановити, чи то були матроси з «Куретаке-Мару».

Водночас Муджібар детально розповів про своє перебування в лікарні й описав будинок, у якому лежав, а також медичний персонал. Перевірка підтвердила правильність його розповіді.

— Коли мені вперше дозволили встати, — розповідав він, — я підійшов до вікна, щоб подивитися, куди ж я потрапив. Адже привезли мене вночі. Через вікно я побачив свій корабель «Куретаке-Мару» і здивувався, бо з нього вивантажували руду на берег, а нам казали, що ми веземо її в Японію.

— Чи то справді був корабель «Куретаке-Мару»? — запитали його.

— Безперечно. Коли мц пливли в Аргентіну, нам не вистачало чорної фарби, і довелося пофарбувати якорі в червоний колір. У Буенос-Айресі ми закупили фарбу, але всім сподобалися ті червоні якорі, тож коли поверталися з Алмазонки, знову пофарбували їх у червоний колір.

На знімках якорі справді були червоного кольору. Це підтвердив також представник страхової компанії в Буенос-Айресі. Крім того, знайшлися свідки, які пригадали цю характерну рису корабля з японською назвою, коли той привіз залізничні рейки.

Факт перебування Муджібара Саттара в Кейптауні теж не викликав ніякого сумніву. Він-бо мав офіційний документ: виписку з лікарні, де були зазначені дати перебування там з описом курсу лікування. На додачу були ще три знімка, де матрос стояв разом із санітарками на тлі лікарні.