Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи - Страница 25

У великому залі лондонської страхової компанії висить старий корабельний дзвін. Коли в штаб-квартиру надходить повідомлення, що корабель, зареєстрований у цій компанії, затонув, посильний б'є молотком у метал, який жалібно бринить. Майже не буває дня, щоб той дзвін не загув. Адже принаймні три четвертих усіх кораблів, які плавають по морях і океанах, застраховані у старій компанії «Ллойдс оф Лондон». І майже щоденно якийсь корабель потрапляє в царство Нептуна.

Посильний, який б'є у дзвін, так набив руку, що клієнти і працівники компанії по тональності й силі враз орієнтуються: затонула звичайна яхта, невеличкий суховантаж чи великий танкер.

Того дня, коли з Маврікію надійшло повідомлення про загибель «Куретаке-Мару», дзвін загув понуро, на повну силу. Корабель і вантаж були застраховані на величезну — навіть для «Ллойда» — суму: шістдесят вісім мільйонів доларів. Виплата такого відшкодування не підірвала б економічної основи могутньої компанії, бо ця сума розподілялась поміж десятками різних товариств по перестраховці, зате для них ця виплата була б досить відчутним ударом.

Звістка про те, що в Кейптауні перебуває колишній матрос з «Куретаке-Мару», чиї розповіді принципово відрізняються від офіційної версії катастрофи, дуже схвилювала дирекцію компанії. Представникові в Кейптауні доручили стерегти хворого Муджібара Саттара як зіницю ока і якомога швидше привезти його в Лондон. Передбачливий службовець зазначив у телеграмі до Кейптауна, що, в разі потреби, за рахунок компанії хворого можуть супроводжувати лікар і медсестра. Головне — усе тримати в таємниці.

Так скромний матрос з Бангладеш через три дні опинився в столиці Англії, де його поселили в невеличкому, зате затишному готелі «Грехем» на Блумсбері-стріт, 36, тобто зовсім близько від Британського музею та Оксфорд-стріт, у самому центрі міста. Звідти було рукою подати і до штаб-квартири «Ллойда».

Страхова компанія дбала про свою здобич. Хворого відвідав лікар, який констатував, що Муджібар Саттар чудово переніс подорож і невдовзі вже можна буде зняти гіпс та розпочати лікувальні вправи. Всі видатки компанія, звичайно, брала на себе.

Власник готелю Ян Лангер також дістав розпорядження по змозі виконувати бажання хворого і застереження: зважаючи на стан здоров'я, не варто пускати його на вулицю. Оскільки готель гарантував своїм гостям лише сніданок, Лангерові подавали сніданок у номер, бо як можна вимагати від хворого зі зламаною ногою сходити вниз. Обід та вечерю Муджібарові також мали приносити з поблизького ресторану. За це взялася жвава покоївка з дивним ім'ям Кася. За додаткові послуги платила, звичайно, страхова компанія.

За дивним збігом обставин двоє молодих чоловіків з'явилися в готелі «Грехем» того самого дня, коли літак з матросом приземлився в лондонському аеропорту. Ці чоловіки оселилися поруч із Саттаром, і, слід сказати, що бодай один із них завжди був у кімнаті. Окрім того, вони мали дивну звичку: ніколи не зачиняли дверей.

Оскільки Муджібар Саттар погано володів англійською мовою, компанія найняла перекладача, який розмовляв з матросом його рідною мовою. Плівку проявили і зробили по кілька відбитків кожного знімка. Знімки вийшли чудові, і Муджібар тішився, немов мала дитина. Особливо вдалими були знімки з панорамою порту та з «Куретаке-Мару» на першому плані. Видно було, як з корабля розвантажують темно-брунатну руду, а пізніше, в трохи іншому місці, завантажують у його трюми жовтий пісок.

Матрос і гадки не мав, що частина цих знімків лишилася у броньованому сейфі, де зберігаються документи вартістю на багато мільйонів доларів.

Розділ XIV

ОПЕРАЦІЯ «ВОЛЬФРАМ», ЧАСТИНА ДРУГА

Розвантаження шістдесяти п'яти тисяч тонн руди з «Куретаке-Мару» проходило швидко й оперативно. Портові крани працювали вдень і вночі. Щокілька годин тепловози витягували з порту довгу низку вагонів і везли їх углиб країни. Завантаження бідної купки залізистої руди — то вже була дрібничка, з якою впоралися за три дні. Чекали тільки сутінків, аби корабель, не привертаючи уваги, міг виплисти в море.

Екіпаж капітана Боргуліса розважався в містечку Германус, де для цього були непогані умови. Дехто навіть жалкував, коли довелося покидати цей закуток африканської землі.

Капітан не забув про свого хворого матроса і зателефонував у лікарню, щоб довідатись про Муджібара Саттара. Чергова сестра, яка підняла трубку, мала серйозні проблеми: учора вона посварилася зі своїм приятелем і тепер хвилювалася, чи схоче хлопець повезти її після обіду на пляж, як вони планували це раніше. А може, взагалі не прийде?

Дівчині, чию свідомість заполонили чорні думки, той дзвінок був зовсім не до речі. Якийсь іноземець допитувався про людину з дивним ім'ям та прізвищем. На додачу в телефонному апараті так гуло й тріщало, що цього чужинця годі було зрозуміти.

— Муджібар Саттар, — повторював Боргуліс.

— Індієць після нещасного випадку? — здогадалась дівчина.

— Муджібар Саттар, — іще раз повторив капітан. — Нещасний випадок на кораблі.

— Тобто в порту?

— Так. Зламав ногу. Матрос із Бангладеш. З корабля «Куретаке-Мару».

— Помер!

— Не може бути.

— Якщо кажу помер, то помер. На другий день, не приходячи до свідомості, — відповіла дівчина, сердита на свого співрозмовника, який морочить їй голову якимось дикуном, а вона тим часом не може вирішити, чи потелефонувати хлопцеві, чи ще почекати, аби він подобрішав і відізвався першим.

— А хто його поховав?

— Ніхто не питав про нього, тому тіло віддали студентам-медикам, — сестра, вважаючи розмову закінченою, жбурнула слухавку на телефон.

Правда ж була дещо іншою. Помер чоловік не з Бангладеш, а індієць, який довго жив у Південно-Африканській Республіці. І був він не матросом, а докером. Та й не ногу він поламав, а впав на нього контейнер. Звали його не Муджібар Саттар, а Раджай Нагал. А далі дещо співпадало. Нещасний випадок справді трапився при розвантажуванні корабля. Чоловіка завезли в лікарню, де він, так і не прийшовши до пам'яті, помер.

Після загибелі Муджібара Саттара ніхто не організовував жалобної церемонії. За звичаєм товариші поділили між собою скромне майно померлого. Жалкували тільки, що цей невдаха забрав у лікарню цінний фотоапарат, який можна було б виміняти на кілька пляшок віскі. А так його вкрали, мабуть, санітари.

Ще під час перебування в Кейптауні капітан Боргуліс приступив до виконання другої частини операції «Вольфрам», розробленої разом із судновласником «Куретаке-Мару» Фредеріком Габоном та двома його спільниками. У Лондон на адресу Ліверпульської суднової компанії (у Ліберії, де офіційно була зареєстрована ця фірма, її «штаб-квартира» складалась із однієї невеличкої кімнати та одного працівника, який приходив туди раз на кілька днів, аби переглянути кореспонденцію) надходили радіоповідомлення з фіктивним місцезнаходженням корабля, що буцімто плив до Японії.

Через деякий час у цих повідомленнях з'явилися тривожні новини. Щораз гірше працювала головна машина. Швидкість «Куретаке-Мару» впала до кількох вузлів на день. Насправді швидкість дорівнювала нулеві, бо корабель спокійно стояв собі у кейптаунському порту.

Новини ставали дедалі песимістичнішими. Дарма екіпаж намагався ліквідувати аварію двигуна, бо, на жаль, на кораблі бракувало якихось деталей.

Ліверпульська суднова компанія дбайливо зберігала ці телеграми, а їхні копії посилала у фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Саме ця фірма зафрахтувала корабель для перевезення руди і заплатила орендну плату за три місяці. Отже, суховантаж належав зараз їй.

У свою чергу керівник цюріхської фірми повідомив Ліверпульську суднову компанію, щоб та вжила заходів для ліквідації аварії, аби корабель з цінним вантажем вольфрамової руди конче доплив до берегів Японії у визначений термін.

Антон Міллер і Фредерік Габон непогано забавлялись, обмінюючись тими телеграмами. Їхній зміст знав також третій спільник — Арнонд Фок, який, перебуваючи в Роттердамі, також вважав, що операція проходить успішно.