Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи - Страница 14

— Просто я висів у негритянському кварталі ще до цієї катастрофи.

— Ви або щасливчик, або ясновидець.

— Ані перше, ані друге, — спокійно мовив Міллер. — Просто я чекав якоїсь несподіванки. Одну я вже мав недавно в Стамбулі, коли їхав разом із товаришем в аеропорт. По нас вистріляли цілу обойму з автомата, на щастя, автомобіль був броньований. І тоді я подумав: те, що не вдалося у Стамбулі, можна повторити в Кейптауні. Тому я пильнував. Надто коли запримітив в аеропорту двох молодих людей, які явно цікавилися моєю скромною особою. Я вважав, однак, що, помітивши мою відсутність, вони не нападуть. Мабуть, вашого секретаря прийняли за мене.

— Так воно, певно, й було.

— А що з водієм вантажівки?

— Він скористався метушнею і втік.

— Вам дзвонять, — доповів слуга.

— Перепрошую, — Ван ден Ройтер вийшов і через кілька хвилин повернувся. — Ви мали рацію, то була не катастрофа, а замах на вас. Я послав туди свою людину і маю найсвіжішу інформацію. Поліція каже, що вантажівка, яку украли дві години тому, довго стояла за двісті метрів від місця аварії. Встановлено також, що водій вантажівки поїхав звідти старим «фордом», який чекав його на перехресті.

— Найвірогідніше, дуже комусь не хочеться, аби ми довели цю невеличку справу до кінця, — засміявся Міллер.

— Я здогадуюсь, хто це організував, але, на жаль, довести цього не можу. Можу лише сказати: деякі мої товариші страшенно незадоволені тим, що справа вислизає з їхніх рук. Самі ж вони упродовж року нічогісінько зробити не могли.

— Стара істина. Собака лежить на сіні, сам їсти його не може, а корів теж не підпускає.

— Так, так, — погодився директор. — А де ваші речі?

— Валізка лишилася в багажнику.

— З неї, мабуть, мало що зосталося. Як мені доповіли, задня частина зруйнована вщент. «Ягуар» піде на металобрухт.

— Я це також передбачив, тому зубну щіточку та бритву поклав у портфель.

— А документи?

— У мене. Проби руди також.

Ван ден Ройтер полегшено зітхнув.

— Будете моїм гостем, — вирішив він. — Завтра вранці летимо в столицю, де все остаточно вирішимо. Після підписання контракту вже ніщо не загрожуватиме вам, бо так чи інакше вольфрам буде привезений. Але поки на документах не буде підписів, нам обом слід остерігатися. Тому до ранку прошу вас нікуди не виходити з мого будинку. Все необхідне купить мій слуга.

— Гаразд, — цього разу Міллер не заперечував.

— Ви казали про двох молодих людей, які цікавилися вами в аеропорту. Чи ви їх знаєте?

— Чоловіка чи, скоріше, юнака, якому не більше двадцяти п'яти років, я бачив уперше. Навіть не можу описати його зовнішність, бо він умисно стояв боком. Я запримітив лише, що це досить високий блондин. Був одягнений у спортивну сорочку з назвою якогось клубу регбі та у витерті джинси з нашитими на колінах латками з трохи темнішого матеріалу. Ті штани я б упізнав, але, мабуть, вони вже не існують.

— А дівчина?

— Працює в адміністрації готелю «Інтерконтиненталь». Вона тримала в руці три троянди, якими показала на мене. Молодик одразу побіг до телефону. Тому я здогадався, що несподіванки слід чекати в місті. Коли б вони хотіли повторити номер зі стріляниною, як у Стамбулі, хлопець не кинувся б одразу до телефону-автомата, а дав би знак людям, які б чекали в автомобілі перед аеропортом.

— Зараз я займуся дівчиною. Наша поліція вміє розмовляти з такими — витисне з неї геть усе.

— Нічого не витисне, бо дівчина, можливо, сама нічого не знає. Просто їй добре заплатили за те, що вона покаже в аеропорту одну особу. Можу закластися, що цього молодика вона бачила вперше. Люди, що приготували дві такі несподіванки, надто розумні, аби так по-дитячому дозволити спіймати себе.

— Маєте рацію! І все-таки про дівчину не слід забувати.

— Звичайно. Головне — не перелякати її. Може, вона виведе нас на якийсь слід. Хоча це, правду кажучи, малоймовірно. Що ж до аварії на автостраді, то вдавайте, ніби ви вірите у випадкове зіткнення.

— Мій водій посвідчив, що бачив, як вантажівка над'їжджала з правого боку. Вогники на ній показували правий поворот. Там є окрема смуга, призначена для повороту вправо.

— А поїхав прямо, — засміявся Міллер. — Старий жарт. Водій показує правий поворот, щоб інше авто проїхало вперед, і вдаряє або в праві дверцята, або ззаду. Залежно від того, на кого полюють: чи на пасажира, який сидить біля водія, чи на пасажирів, які сидять позаду.

— Ви не знаєте, як звуть ту дівчину?

— Чув, як товаришка зверталася до неї «Ліз».

— Мабуть, скорочення від Елізабет.

— Або від Еліза.

— Цього достатньо, щоб знайти її. Директор готелю «Інтерконтиненталь» — мій добрий приятель. Та й, зрештою, він мусить рахуватися зі мною. Зараз я зателефоную до нього.

Ван ден Ройтер набрав номер готелю.

— Прошу з'єднати мене з Герцогом. Це Ройтер… Пане директор, чи працює в вашій адміністрації дівчина, яку звуть Елізабет або Еліза? Як її прізвище? Блюм? Вона сьогодні на службі? Ага, вже тиждень у відпустці. Дякую. Та ні, нічого серйозного. Просто впала в око одному моєму знайомому, і той не дає мені спокою, щоб я дізнався її прізвище. Самі знаєте, як то буває. Хлопець мало з розуму не сходить, — Ройтер поклав трубку.

— Таким чином, маємо її прізвище і знаємо, що то справді була вона. Бідолаха. Мабуть, цілий тиждень чатувала в аеропорту, поки дочекалася мого прибуття. Тільки чи окупиться це їй?

— Заробила кілька сотень рендів. Не більше.

— Найімовірніше, вона навіть не здогадувалася, в яку неприємну справу її втягнули за такі мізерні гроші.

— Бідні люди коштують дешево, — моралізував Ван ден Ройтер.

— Ми коштуємо більше.

— У Стамбулі вас також пригощали не рендами, а кулями. Бідний від них загинув би одразу, а ви сиділи собі в броньованому «мерседесі».

— Проте ви такого не маєте.

— Тому й купуємо вольфрам, аби не довелося їздити в броньованих автомобілях. Чорномазих треба міцно тримати в кулаці.

Міллер іронічно посміхнувся.

— Те саме робили спочатку в Мозамбіку й Анголі, а потім у Родезії.

— Вони припустилися помилки, тероризували негрів. А ми лише відокремлюємо їх: створюємо бантустани, де негритянське населення саме здійснює управління. Ми в їхні справи не втручаємось.

Швейцарця не цікавили політичні проблеми Південно-Африканської Республіки, він хотів лише заробити гроші й тому швидко змінив тему розмови:

— Завтра ми рушаємо в Преторію. Чим поїдемо? Автомобілем?

— Ні. Полетимо моїм особистим літаком. Бізнес вимагає частих поїздок за кордон і по країні. Літак чудово вирішує ці проблеми. Першу зустріч маємо завтра о дванадцятій годині. О дев'ятій мусимо вилетіти. Я радив би вам трохи відпочити після сьогоднішніх пригод. Потім я б хотів іще порозмовляти про нашу справу. Щоправда, завтра я представлятиму протилежну сторону, тобто ту, яка купує, але ще сьогодні хочу знати, який стан справ.

У кімнаті для гостей Антон Міллер побачив на столі сорочки й краватку, яка пасувала до його костюма. У кутку стояла його валіза чи, точніше, її жалюгідні рештки. Все було вимащене мастилом. Велику банку з мастилом швейцарець запримітив, коли водій ставив валізу в багажник.

Міллер витяг з кишені п'ять доларів — рендів не мав, бо ще не встиг розміняти, — дав слузі й попросив забрати валізу разом із речами. У себе вдома він, можливо, спробував би врятувати принаймні костюми, але тут треба було тримати фасон.

Після вечері обидва бізнесмени довго розмовляли. Ван ден Ройтер вважав, що пропозиції Міллера будуть схвалені, проте без торгів не обійдеться.

Наступного ранку, коли Міллер зійшов униз на сніданок, Ван ден Ройтер показав йому статтю в ранковій газеті. На пляжі поліція знайшла тіло молодої жінки, вбитої ударом ножа в спину. Газета припускала, що вбивство скоїв на сексуальному грунті якийсь негр-маніяк. Вдалося установити особу вбитої. Це була працівниця адміністрації готелю «Інтерконтиненталь» Елізабет Блюм.