Провінціалки - Стельмах Ярослав Михайлович - Страница 12

Борис. Ну, чому втратили?

Лідія А н д р і ї в н а. Як ми жили, як ми жили, якби ти знав. Адже в мене, крім неї, нікого. Нікого, Борю.

Борис. Прошу вас...

Лідія Андріївна. А раптом — чи ж мало що! Сільська місцевість, якісь жахливі ваговози, якась техніка. І все це їде і їде... Хоч що-небудь...

Борис. Зараз... Я що-небудь... Треба щось придумати.

Лідія Андріївна. Вона таке ніжне, таке вразливе дитя, з добрим серцем. Вічно якісь шолудиві коти — вона їх лікувала... (Прикладає долоні тильною стороною до скронь.) Голова розламується. А ви, Борю, а ти... Як вона зараз, напевне, мучиться. Чого ж ти стоїш! Ми її так оберігали, і от у домі наших...

Борис. Лідіє Андріївно, я вас розумію. Але ж я вам уже все сказав — що мені, письмове зобов'язання скласти?

Лідія Андріївна. Ні, це зайве. Адже ти не можеш...

Борис. Мені Таня дуже подобається. (Виразно.) Усе своє життя я мріяв зустріти таку дівчину, як Таня.

Лідія А н д р і ї в н а. І ти не помилився, друже мій, слово матері. Ви знайдете одне одного. В коханні.

Скривився Борис.

Юна істота, полишена на хвилину без материнського нагляду, довірливо потяглася до тебе. Вона навідалась, певне, взнати, як ти себе почуваєш. І ти...

Б о р и с. Я ж прошу вас! (Пауза.) Можливо, я був надто стомлений.

Лідія Андріївна. Стомлений!

Борис. Авжеж, після вашого коньяку. Раптом він у вас звідкись з'явився. Цілком випадково. Змахнула рукавом... Василиса Прекрасна!

Лідія А н д р і ї в н а. Ти мене вражаєш. Ти бачиш, у якому я дикому, жахливому стані, що я на грані нервової кризи, і та вважаєш доречним ось так... ось так... (Схлипує.) Коли моя дочка...

Б о р и с. Ну все, ну все, ну все. Я теж переживаю. Це в мене теж нервове — ви маєте зрозуміти.

Лідія А н д р її в н а. Я розумію тебе, мій хлопчику Чисте серце, благородна душа. Так, тільки ти... Ні, я не можу, я так не можу. Збирайся! Ідемо.

Борис. Куди?

Лідія Андріївна. Куди завгодно, тільки не тут, тільки не тут. Ми залишимо записку, хоча... Боже мій! Про що я думала раніше? Я надто добре знаю свою дочку. Ніколи, ніколи вже... Навіщо? Навіщо мені все це?

Тим часом двері нехутко прочиняються —

на порозі з валізкою в руці постає Т а н я.

Б о р и с. Ну от!

Лідія Андріївна. Таню! Тетянко! (Кидається до дочки, але, вколовшись її абсолютно байдужим і ледь гидливим поглядом, стовпіє.) Донечко...

Т а н я (спинилася посеред холу. Не дивиться ні на кого, дуже спокійно). Борю, скажи цій жінці, щоб вона негайно ж забиралася звідси.

Лідія А н д р і ї в н а. Таню! Танюшо! Що ти кажеш!

Т а н я (твердіше). Борю, поясни цій жінці, що її присутність у цьому домі аж ніяк не бажана.

Бори с. Лідіє Ан... (Замовкає.)

Т а н я. Тоді я скажу.

Лідія Андріївна, не в змозі здобутися бодай на слово, простягає руки до дочки, німо благаючи її мовчати, і лише дрібно киває. А водночас у дворі у якомусь благословенному смутку, що несподівано пойняв її, з'являється Світлана, ступає на ґанок і спиняється на мить, не наважуючись увійти. Так само з валізкою, Таня йде до сходів і піднімається нагору. Озирнулась на Бориса

Ходімо, милий?

Світлана штовхнула двері, одразу ж помічена всіма, стала на порозі

Пауза.

Ну що ж ти? Ходім.

                                                           Завіса

1983