Привіт, Синичко! - Стельмах Ярослав Михайлович - Страница 8

Т а т о. А ти цинік!

Сергій. Цинік? Це ти кажеш після того, як я йшов на письмовий, знаючи теми?

Тато. Тихше ти. Не зчиняй галасу!

Сергій. А-а! Чого ж ти боїшся, коли все по-чесному? Що сусіди почують? Узнають, що я за відмінник такий? Га? То нехай чують. (Підбігає до дверей у коридор. Навмисне балаганним голосом.) Люди! Сусєді! Ви знаєте, як я п'ятірки отримую? Ви теж бігали в школу виправляти коми? Наступного дня? Тією ж ручкою?

Т а т о. Ти що? (Хапає Сергія за плече, сильно штовхає у кімнату. Зачиняє двері.) З глузду з'їхав? Що ти із себе посміховисько робиш? А з мене? Ти про нас із матір'ю подумав? Хлопчисько!

Сергій. Про вас? Вам добре. Син відмінник. Га? Це не у всіх діти відмінники. Це, значить, батьки такі. Зуміли. Виховали. Це їхня заслуга. На роботі можна похвалитися. Друзям ненароком сказати за чаркою горілки. А про мене ви подумали? Як мені перед хлопцями?

Тато. Якими хлопцями? Та кожен із них мріяв би опинитись на твоєму місці.

С е р г і й. Не кожен.

Тато. Всі ви розумні, все ви розумієте. Вам на блюдечку, а ви ще й комизитесь. Звикли на готовенькому. Ти он платівки по сорок карбованців купуєш, а ми про шматок хліба думали. Я у сімнадцять років туфлі вперше взув, а у тебе три костюми, батники, галстуки. Джинси за сто сімдесят карбованців! А мати моя плакала з радості, коли я їй першу получку на стіл виклав — п'ятсот тридцять на старі гроші. Тобі їх надовго вистачило б? А ми на них учотирьох в одній кімнаті жили, в комуналці, та батькова пенсія ще. А батя на війні поліг, першого ж місяця. Чого? Чого тобі ще потрібно? Кропиву жерли, зати-руху варили. Війна давно скінчилась... Ти тоді пожив би. Покрутився б. Попрацював би ночами на ремонтному. Не подобається? А воду з нас варити подобається? Так мовчи тоді, коли за тебе батьки думають. Дякувати Богу, є кому про тебе піклуватися. Живі ще. Закінчиш інститут, одружишся, станеш людиною — геть на всі чотири вітри, роби як знаєш. Тоді ти сам собі голова, а поки що роби, що тобі кажуть. Ми тобі поганого не хочемо.

С е р г і й. Я знаю... Але ж виходить...

Тато. Що? Що виходить?

Сергій (сідає у крісло. Задумчиво). Погано виходить, батьку. Я ж не винен, що в мене все с.

Тато. Дурненький. Ніхто ж тебе не винуватить. І не дорікає. Ми ж Ь матір'ю на все для тебе готові... Доб'єшся ти більшого, ніж я, — та я тільки щасливий буду. Адже діти й мають бути кращими за батьків. Розумнішими. Гарнішими.

С е р г і й. Та де ж я кращий!

Тато. Знов за своє! Ну, є в тебе маленький шанс, так скористайся з нього. Чого ти місця собі не знаходиш? Про матір подумай. Вона ж мріє про твою медаль, мріє просто. Вночі прокидається і говорить, говорить — так їй хочеться!.. А бабуся! Багато у неї в житті радощів було?

Зітхає Сергій.

Втіш ти її старість.

Сергій (лагідніше). Та я розумію, тат...

Тато. Ну, от і...

Сергій. Але, бачиш... Утішу я бабусину старість, тоді твої середні роки, мамині, тоді ваш похилий вік, вашу старість, і з чим же я до своєї старості підійду?

Т а т о. От дивак! Він про свою старість думає!

Сергій. Так... Та ні. А де бабуся?

Т а т о. Не знаю. До сусідки, певно, пішла.

Сергій. Тату, а ти хороша людина?

Тато. М-м-м... Сподіваюсь. У кожнім разі, таким мене вважають на роботі.

Сергій. Так, я знаю. Мало хто якими нас вважає!

Т а т о. А ти що, сумніваєшся?

С с р г і й. Та ні, але... Я ж знаю тебе всього сімнадцять років і... Звісно, батьки — вони завжди найкращі, і якби мені хтось сказав... навіть натякнув, я тому просто в морду затопив би. Але все ж — можеш ти назвати себе чесною людиною?

Тато. Думаю, так. Принаймні тобі не доведеться за мене червоніти

С е р г і й. А я, тат?

Т а т о. Чи чесний ти?

Сергій. Так..

Тато. Ну, я не знаю, певна річ, як слід було б батькові, усіх нюансів твого життя, а надто за останніх два-три роки. Адже у вас свої секрети від батьків, своя, так би мовити, зона, куди старших ви не впускаєте, і ми з матір'ю не дуже до цього й прагнули, поважаючи твою... індивідуальність... Але я певен, мені хочеться вірити: ти не замішаний ні в чому... Тобто про це й мови не може бути. Так, ти хороший, чесний хлопець. Ти завжди був хорошим сином, і ми жили у злагоді, га? Ти сам, пам'ятаю, казав мені, що деякі хлопці з вашого класу навіть заздрять твоїм стосункам з батьками.

Сергій. Так.

Т а т о. І ти, здається, нічого від нас не приховував?

Сергій. Н-ні...

Т а т о. Я не маю на увазі чогось такого... Скажімо, твоїх стосунків з Олею. Ти, зрештою, доросла, майже доросла людина, відповідаєш за свої вчинки...

Сергій. Так.

Т а т о. От і моя відповідь. Гадаю, таким сином можна пишатися.

С е р г і й (з гіркотою). Пишатися!

Т а т о. А що, є інші думки?

Сергій. Так. Тато. Чиї ж?

Сергій. Моя думка.

Тато. Ну, певна доля самокритики ще нікому не вадила...

Сергій. Тут не самокритика. Інше.

Т а т о. А саме?

Сергій, Можливо, ця ситуація видасться комусь і смішною. Не знаю, можливо, я справді кретин... Але ж я відчуваю, що це не так. Я відчуваю, що це компроміс із самим собою, усім нам, і тобі, і мамі. Але ж нам не потрібні компроміси. Адже й так щось тріснуло в нашій родині. Мовби йдемо ми всі до примарного вогника, що світить десь далеко на виднокраї. Ідемо і знаємо, що ніякого вогника немає — це омана, галюцинація; ще крок — і він згасне, зникне назавжди. Але ми йдемо, не помічаючи, як западає грунт під ногами, як з'являються розколини, що розділяють нас. Все далі ми одне від одного, і скінчилась вода, і дихати все важче, але ми бредемо з останніх сил — надто спокусливий цей далекий вогник, позірний символ тепла й злагоди.

Тато. Е-е, та тобі писати треба. От уже не сподівався.

Сергій. Так. Я й пишу. Твори. На п'ятірки. А потім ходжу й коми виправляю.

Тато (сердито). Знову!

Сергій. Так, знову, бо медалі цієї вашої я не хочу!

Тато. Ти!.. Ти уявляєш, що кажеш? Уся школа поставлена догори дригом, щоб ти отримав медаль, вчителі стараються, Клавдія Миколаївна дзвонить, а він, бачите, не хоче! Іди негайно сідай за фізику — щоб узавтра була мені п'ятірка.

С е р г і й. А от не піду!

Тато. Хлопчисько! Шмаркач! Ти хоч розумієш, від чого відмовляєшся? Серьожо! Сергійку! Ну що з тобою? Та зрозумій ти...

С е р г і й. Та зрозумій ти! Адже я теж хочу, щоб ви мною пишалися, а так...

Тато. Що — так? Що — так? От матимеш дітей, тоді ти збагнеш, тоді ти все збагнеш. Коли ти готовий до них небо прихилити, а вони тобі — ніж у серце. Та досить! Досить терпіння моє випробовувати, що ти за людина така. Я у латаних-перелатаних штанях і з обідраними в кров руками увійшов в аудиторію, а перед тобою відчиняються усі двері — ворухни лише пальцем. Іди зараз же...

С е р г і й. Не піду!

Т а т о. Не підеш?

С е р г і й. Не потрібна мені ваша брехлива медаль.

Тато. Замовкни! (Дає йому ляпаса і сам лякається.)

Важка пауза.

Сергій (поволі). Ах, так? Ну, ти ще пошкодуєш! Ви ще пошкодуєте! Ти!.. Ти!.. (Вибігає з кімнати.) Т а т о (з болем). Серьожо! Серьожо!

Грюкають вхідні двері.

Серьожо... (Сідає на краєчок дивана, обхопивши голову руками.)

Темрява.

Тато замислено ходить по кімнаті. На відкидній кришці бару пляшка, чарка.

Заходить Мама.

Мама. Здрастуй, Колю.

Тато мовчки киває у відповідь.

Ти не в гуморі? У тебе неприємності? Чи не на мене ти сердишся? Я до кравчині забігла після роботи.

Тато. Ні, не на тебе. В мене була розмова з Сергієм. Він звідкись узнав про цю нашу авантюру.

Мама (одразу розуміє, про що мова. Вороже). Яку авантюру?

Т а т о. З медаллю. Ми завелись, я його вдарив...

Мама. Та-ак... Знайшов метод. «Ушинський».

Т а т о. І мені здається, завтра він хоче завалити іспит. Ну, не завалити, а хоче сам себе зрізати: на три, на чотири — яка різниця! Він не хоче медалі.