Обвал - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 2

Я захопив із собою рентгенівські знімки легенів. Покажу в Києві якомусь світилу.

У тролейбусі ми з Едиком знову скоморошили, хоч і непомітно для інших. Мені чомусь не вельми скоморошиться, але я повинен підтримувати Едиків бойовий дух. Увійшов дуже поважний дядечко з жовтим пузатим портфелем, він нікого не помічав, усім своїм виглядом показував, що не звик їздити громадським транспортом, і Едик легенько постукав кісточками пальців по стінці тролейбуса, а тоді ще й помахав рукою вгорі. Я кивнув головою — “звичайно ж, дуб, тільки високий”. Люба намагалася приструнити нас поглядом, але це їй не вдавалося. Вона пошепки відчитувала нас за несерйозність, легковажність. Особливо мене, Я трішки здивувався: невже не розуміє, що я вболіваю за сина не менше, ніж вона, а все це просто бравада? Справді, думаю про перше серпня, й мені аж протягом віє попід серцем. Сам не розумію, чому: ну, не поступить зараз, поступить після армії, і наплювати мені, що там подумає хтось із колег, знайомих: нерозумний син, невпливовий батько. Просто я надто вболіваю за Едика, як переживе це він. Такий не впевнений у синові? Начебто ні. Проте не знаю, не знаю. Знаю тільки те, що ми з ним знайшли, як тепер кажуть, особливо щільний контакт, і мені від цього гарно. Я взяв відпустку й хочу присвятити її синові. (“Присвятити” — з високого штилю, цей грішок за мною водиться, в молодості навіть писав вірші). Не відаю, чим я йому зможу допомогти. Математику майже забув, от хіба що по літературі... Літературу люблю і знаю, чомусь саме за це найдужче й поважав мене Едик, а не за те, що я шанований у місті лікар, головний лікар лікарні; ми на рівних сперечаємося з ним про “Цвіт яблуні” Коцюбинського, “Вечір у Візантії” Ірвіна Шоу.

Ось і вокзал. Едик схопив обидві валізи й попрямував до виходу. Він у тролейбусі — вищий за всіх, його русяві кучері понад усіма головами. Кучері мовби підпирає голуба водолазка, мені він дуже подобається в ній. І сама водолазка теж. Люба принесла їх йому на вибір — аж три (де допинає в нашому місті це закордонне ганчір'я, я не знаю й досі, одного разу принесла й мені майку, звичайну майку, тільки називається якось по-іноземному, ще й з манюсінькою дірочкою під рукою, і правила за неї знайома сто карбованців, я ледве не пошматував ту майку), на одній вишкварював оркестр якихось патланів, на другій хизувалася зеленоока смаглява красуня, третя була чиста; голуба й чиста. Едик вибрав третю. Люба дріботить поруч зі мною і охкає, що син підвередиться; шепоче, що я поганий батько, не жалію його, а я йду, посміхаюся в думці й милуюся Едиком. Високий (метр вісімдесят два), широкоплечий, він ступає широко і впевнено, й натовп розбивається об нього, як весняна повінь об хвилеріз. Ми йдемо в його кільватері...

Едик заніс валізи до купе й одразу ж подався з вагона, гукнувши, що біжить купити мінеральної води на дорогу. Я чомусь не зовсім у те повірив, а Люба приклеїлася лобом до вікна, й на обличчі в неї закарбувався вираз, як у тих хлопців зі Скотленд-Ярду, про яких писав ще Конан-Дойль.

Принаймні вона мені уявлялася саме так. Але і я не втримався, заглянув через Любине плече. Встиг побачити тільки голубу сукню та рудувату кудельку, яка спалахнула, неначе вогник над неопалимою купиною, а далі той вогник затулила широка Едикова спина. Я знаю цю дівчинку, точніше, не знаю, бачив її кілька разів з Едиком, — маленька, мініатюрна, майже іграшкова і дуже гарна личком, решту інформації одержав від Люби: Катя, дочка завуча школи од другої дружини (перша дружина померла), відмінниця, заступник комсорга школи. Інформація вичерпна, Люба виповіла її без ентузіазму, але й без особливої тривоги. І дивиться на синове захоплення, як на дитяче, зрештою, так дивлюся на те і я.

— Покладайся на Аркадія Васильовича, — наставляла мене Люба. — Він зробить усе. Готель замовить теж...

Цей Аркадій Васильович видавався мені особою майже містичною, опріч усього, я не дуже вірив, що він захоче чимось допомогти. Зрештою, з якої речі, хто ми йому такі: двоюрідний брат Любиної подруги! Десята вода на киселі. Люба бачила його один раз — приїжджав до нашого міста й зупинявся в сестри, пили шампанське і їли шашлики. Я чомусь на ту вечірку не потрапив — мабуть, куняв на якійсь нараді або був у від'їзді. Одначе Люба каже: Аркадій Васильович зробить все, що тільки зможе. А можливості його не малі — завідуючий чи заступник завідуючого навчальної частини інституту. За день до нашого з Едиком від'їзду вона розмовляла з ним по телефону, він сказав, що зустріне нас на вокзалі. Я страшенно не люблю будь-кого зобов'язувати. Я не вмію відплачувати, але тут уже нічого не вдієш.

— Пошуруй, може, ще когось знайдеш (мене різонуло “пошуруй”, я ніколи не чув од Люби такого слова). — А до того свого однокурсника сходи обов'язково. Заступник міністра! Щоправда, він не по навчальній, а по курортній частині. Все одно — заступник. — Люба знає втричі більше за мене. Розвідслужба у неї поставлена на широку ногу. Чого не зробить мати для свого сина! — Може, запроси його на літо до себе? На виноград і груші.

— Кого, ректора?

— Не клей дурня. Миколу. Все-таки вчилися разом. Навіть жили в одній кімнаті. На такій висоті чоловік!

— Нашим виноградом можна труїти мишей...

— Це ж тільки привід. Не забудь поздоровити його з орденом.

— З яким орденом? — уже щиро здивувався я.

— Та я ж тобі показувала газету. Нагородили групу лікарів. Його — орденом “Знак пошани”.

— Це ж — три місяці тому.

— Нічого. Ти ж його відтоді не бачив.

— І треба йому наші запросини, якщо він відав курортами.

— А може... Для цієї... екзотики. Твое діло запросити.

Я мовчу. Я не знаю, як мені бути. Може, справді поздоровити Миколу? Але ж це принизливо. Коли нагородили — не поздоровляв, а тепер, як став потрібним... Засмоктало під серцем. Починаю сердитись, воднораз мені стає соромно. Не знаю чому. Щось тут не гаразд. Чи в моїх думках, чи в тому, про що думаю. Мабуть, у моїх думках, у мені самому. Я не заздрю великим, тим, що на портретах у коридорах медичних установ та сторінках підручників. Мабуть, через те, що їх уже немає і що вони — на недосяжній височині. А от успіхи живих, надто декого з тих, з ким учився, мене іноді дратують. Миколині, зокрема.- Мабуть, через те, що я не вірю в його подвижництво і в його талант. Був хитреньким пронозливим студентиком і висунувся на пустомельстві. Правда, на буряки, на крос зголошувався першим, ще й інших закликав. Першим виступав після доповідей на зборах. А патологоанатомію складав тричі. Може, я помиляюся щодо Миколи Поляка? Може, я чогось не добачив у ньому або він змінився? Я ще заздрю Ігорю Хворостяному, але то інша заздрість, то — таки талант од бога, і членкора йому дали не за вправи у красномовстві. Колись і я леліяв честолюбив! мрії. Колись і я сподівався... А нині заспокоївся. Якимись нікому не відомими чуттями збагнув, що оце — моя вища точка: кандидат медичних наук, головлікар міської лікарні. Головлікарство мені нав'язали. Я знаю, що воно повисло на мені гирею, але несу його, як хрест. Як ото кажуть — гидко їсти, шкода кинути. Ще можна б напружитися, потягнути з себе жили, і виборов би докторську! Під пенсію. Щоб отримати диплом, вправити його в рамку, повісити на стіні й показувати внукам. Дивіться, шибеники, їжте манну кашу, й ви такими будете. Докторська дисертація вже нічого не додасть. Ліпше б написати та опублікувати ще кілька статей. Мені чогось трохи не вистачило. Як тому стрільцеві, що так ніколи й не виконав норму майстра. Кулі лягають у вісімки, дев'ятки... Не вистачає однієї одинички. Але в тому-то й річ, що ота одиничка варта інших сотень і тисяч. Так само стрибунові не вистачає кількох сантиметрів до заповітної цифри. І не вистачить. Бо тоді б одразу всі стали чемпіонами. Я втямив це й собі і заспокоївся. Проте це не означає, що я опустив руки і відклав гвинтівку. Просто тепер я не досадую, не нервуюся, спокійно набираю кількість очок, на яку здатний. Може, саме через це й настала, як кажуть спортсмени, стабільність і майже не буває зривів.