Виклик - Паттерсон Джеймс - Страница 53

Хвиля повітря з розчинених позаду дверей війнула їй у спину. Елен обернулася й побачила фельдшерів швидкої, які везли Карлайла. Таке буває лише в Нью-Йорку — таксі обігнало швидку з її сиренами та мигалками.

Елен прудко відступила вбік, коли двоє медсестер, не зупиняючи візок, прийняли його від фельдшерів. А потім побігли підтюпцем! Неможна гаяти ані секунди! Треба рятувати життя цього негідника і пройдисвіта!

Елен простежила за ними по коридору і підгледіла, як з Пітера буквально зірвали його одяг та дорогий «ролекс», щоб зняти електрокардіаграму. А потім вони всі зникли в кімнаті і закрили завіски на спостережному віконці.

Що ж тепер?

Доконечна потреба знову стежити за Карлайлом ураз змусила Елен пригадати Нассау та бар «Біллі Роза». Ніколи їй не забути, як вона ледь не загинула, коли отой загадковий виродок відкрив по ній вогонь на ґрунтовій дорозі. Навіть зараз вона могла поклястися, що відчуває, як на її зубах скрипить пісок.

Байдуже, яким буде вирок суду — «винуватий» чи «невинуватий». Усе одно Елен збиралася з'ясувати, як і чому Пітер зустрічався з тим чоловіком. Це був ключ до всієї ситуації, вона не сумнівалася. Просто нутром відчувала.

Одначе спочатку найголовніше: Карлайл. І стан його здоров'я.

Елен хотіла трохи зачекати, а потім причепити свій жетон і випитати у першого-ліпшого лікаря усю інформацію. Чи дійсно у Карлайла серцевий напад? Чи щось інше? А може, взагалі нічого? Фальшива тривога?

У ситуації, що склалася, від цього типа можно було чекати чого завгодно. Та хоч як Елен кортіло якомога швидше про все дізнатися, вона розуміла, що грає у ризиковану гру. її щойно поновили на роботі після тимчасового усунення з посади. Тому їй ніяк не можна звертатися до лікарів у кімнаті невідкладної допомоги. До того ж у неї виникла набагато краща ідея.

Розділ 117

Я кажу собі знову і знову: я ні про що не шкодуватиму!

Зараз вечір, і Пітер на обстеженні в шпиталі Святої Марії, а ми з Ноланом Гітом сидимо в його офісі, і він викладає мені варіанти розвитку подій у суді. Звісно, це його робота, і я бачу, що він рішуче налаштований іти до кінця. Але йому потрібна моя активна участь, і моя думка для нього є дуже важливою. Як сказав мені Нолан, коли ми зустрілися вперше: так, для мене це є роботою, але ж для вас це життя, і я ніколи про це не забуваю.

І він чітко дає мені зрозуміти, що може висунути вимогу визнати судовий розгляд неправочинним. І що, скоріше за все, його вимогу буде задоволено.

— Але нам треба бути дуже обережними, перш аніж ухвалювати таке рішення. Бо шанси обвинувального вироку істотно зменшуються під час повторного слухання справи.

— А якщо ви не вимагатимете визнання судового розгляду неправочинним?

— Тоді, я певен, захист уже нічого не зможе додати. Після завершальних виступів слово залишиться за присяжними. В цей момент не матиме значення, імітував ваш колишній чоловік серцевий напад чи ні, бо все одно присяжним цього не скажуть. Вони знатимуть лише те, що бачили на власні очі. Чи зможе та сцена вплинути на них? Безумовно. Чи зможе вона змусити присяжних знехтувати всіма доказами? Щиро сподіваюся, що цього не станеться.

І тут Гіт додає в наші перспективи ложку дьогтю — величину X, бо він хоче, щоб я мала повне уявлення про всі можливі наслідки мого власного рішення. Йдеться про гроші.

— Ризик цього судового процесу виходить за рамки того, що вашого колишнього чоловіка можуть виправдати. Він позиватиметься на вас до суду за образу особистості, заявляючи, що ви завдали непоправної шкоди його кар'єрі адвоката. І, цілком імовірно, виграє справу. Тут питання полягатиме в розмірах суми, яку він від вас вимагатиме.

Гіт дивиться на мене, сидячи напроти за охайним робочим столиком. Він працює так само, як і вдягається: чисто й акуратно. Я бачу, що він очікує від мене запитань, що ми будемо довго обговорювати подробиці…

До біса все це. До біса Пітера.

— Я жива й здорова. Хоч як він старався, це те єдине, чого Пітер так і не спромігся у мене відняти, — кажу я. — Стосовно ж іще одного суду, то немає у світі таких грошей, які

змусять мене все це знову пережити. Іншими словами, хай би що я мала виплатити Пітеру, це вже буде справа торгу і домовленості. Гроші мене мало хвилюють.

— Ви впевнені, Кетрін? — питає Гіт. — Інколи зопалу люди ухвалюють поспішні рішення, про які згодом їм доводиться жалкувати.

Я не вагаюся. Ані хвилини.

— Так, упевнена. Я ні про що не жалкуватиму.

Розділ 118

Журі радилося три довгі дні, і чекання стало для нашої родини просто нестерпним. Під вечір у п'ятницю, о пів на п'яту, старшина присяжних вручив судді Барнету складений удвоє аркуш паперу, де йшлося про те, що журі винесло одностайний вирок. Вочевидь, присяжні мали плани на уїк-енд.

— Ну, як ти гадаєш, мамо? — питає мене Ерні дорогою до суду. Раніше я казала йому, що він зможе потрапити на виголошення вироку лише в тому разі, якщо це станеться після закінчення його занять. Так воно й вийшло…

— Я гадаю, що не маю уявлення, ось як, — відповідаю я йому. Ми сидимо на задньому сидінні таксі, яке мчить нас до будівлі суду.

Я не жартую, бо дійсно не знаю, чого чекати. Моя інтуїція мовчить, нічого не провіщаючи ні про результат, ані про те, чи буде він мати стосунок до справедливості у моєму розумінні цього слова. Те саме і з Ноланом Гітом.

— Мені смішно, коли ці розумники на телебаченні намагаються узалежнити вирок від тривалості засідання суду присяжних, — каже він мені по телефону. — Істина ж полягає в тому, що вони не знають геть зовсім нічого, і я теж.

Ерні та я займаємо місця в передньому ряду зали засідань. Мене дивує, наскільки наелектризована атмосфера

в приміщенні! Усі гудуть, обмінюючись думками щодо майбутнього вироку.

Зала вгамовується лише тоді, коли з'являється суддя Барнет, усідається на своє місце, бере в руку молоток і кілька разів стукає ним, закликаючи аудиторію до тиші. Легким кивком голови він дає судовому розпорядникові вказівку впустити в залу членів журі присяжних.

Коли вони човгають кожен на своє постійне місце, я роблю те, чого ніколи не робила впродовж усього суду. Я крадькома зиркаю на Пітера. Він щасливо уникнув викладення завершальних аргументів. Мабуть, у цей час він якраз одужував після свого фальшивого серцевого нападу. Дивно все це, дуже дивно… Щось він підозріло спокійний навіть уже після того, як присяжні ухвалили вирок.

Частину з того, що відбувається, я і досі сприймаю як таке, що відбувається не зі мною, як щось нереальне. Як це все сталося? Що я роблю в цій залі? Чому я виявилася такою дурепою, що покохала вродливого й чарівливого негідника Пітера Карлайла? Та ще й убивцю, прости Господи.

Невдовзі я перестану докоряти сама собі. Кілька сеансів у Сари — і все буде в порядку, правда ж?

— Журі винесло остаточний вирок? — питає суддя Барнет.

Ось воно — найголовніше риторичне запитання.

Старшина присяжних повільно підводиться зі свого місця. Цікаво, що б ця повільність могла означати?

— Так, винесло, ваша честь!

Секретар вручає вирок судді Барнету. Цей чолов'яга, мабуть, є надзвичайно вправним гравцем у покер, бо коли він спершу читає вирок мовчки для себе, обличчя його залишається абсолютно непроникним.

Перегодом суддя киває старшині присяжних, котрий, як мені сказали, працює дипломованим бухгалтером. Вигляд у нього знервований. Хоча, звісно, не такий знервований,

як у мене. І не такий знервований, як у Пітера, — чого б мені дуже хотілося.

Я беру Ерні за руку й сильно її стискаю. Ось воно. Тобі гаплик, Пітере!

— У справі штат Нью-Йорк проти Пітера Карлайла…

Розділ 119

Публіка в залі засідань гучно охає і від подиву аж роти роззявляє. Нолан Гіт підбігає до мене, а я тим часом обіймаю Ерні, але не від радості.