Виклик - Паттерсон Джеймс - Страница 24

— Слухай мене, синку. Ти не мусиш мені допомагати. Ти візьмеш і чимдуж попливеш до свого брата Марка. Зрозумів?

— А як же дядько Джейк? — питає Ерні тремтливим голосом.

Цього запитання я боялася.

— Залиш його тут зі мною, — відповідаю я. — Зосередься на тому, щоб чимдуж поплисти геть. А тепер розкажи мені, що ти втямив з того, що я тобі сказала.

Однак Ерні не хоче відповідати.

— Відповідай!!! — Мені не залишається нічого іншого, як горлати на нього. Я не можу цього не робити, бо надто сильно його люблю. І ніяк не можу дозволити, щоб він тут загинув разом зі мною.

Нарешті малий киває головою, і я допомагаю йому схопити Джейка й підтягнути його так, щоб вони удвох з Ерні опинилися за мною. Хлопець такий нажаханий, що навіть припинив плакати. І мовчить. Ми всі мовчимо. Тільки чути, як хлюпає вода навколо нас.

Плюсь-плюсь, хлюп-хлюп. Плюсь-плюсь, хлюп-хлюп.

Дивлячись на плавник, що невмолимо наближається до мене, я роблю глибокий-глибокий вдих. І без надії сподіваюся, що він не стане моїм останнім.

Розділ 51

Погляд блакитних очей Керрі застрибав по воді туди-сюди. Акула — матінка — брати — дядько Джейк…

Знову бісова акула… І чому б їй просто не взяти та не вшитися звідси, га? Невже вона відчуває, що ми беззахисні? Звісно, відчуває. Вона ж хижак.

Керрі відчула себе безсилою і скутою по руках та ногах. Та все одно вона мусить щось удіяти. Але ж що? І тут її наче думкою уразило — в буквальному сенсі.

Ящик «Боже, поможи!».

Дівчина мимоволі відпустила його, а тепер він, гойднувшись на хвилі, луснув її по голові. Невдовзі на лобі вискочить синець — це однозначно. Якщо взагалі воно настане, це «невдовзі».

Проте найважливішим було те, що відбувалося зараз. Чи є у ящику щось таке, що може допомогти в цій ситуації? А може, і справді щось є?

Зібравшись на силі, Керрі несамовито смикнулася, вхопилася за клямку і розщібнула її. Відкинувши віко, вона спробувала підскочити у воді й зазирнути всередину.

Задум удалося здійснити лише наполовину. На якусь нетривалу хвильку Керрі побачила, що було всередині: аптечка, кілька ковдр, надувний пліт, але навіть нахиливши ящик до рівня очей, неможливо було розібрати, що лежало під усіма цими речами.

«Ну нафік! — подумала Керрі. — Зараз візьму і все повишвиргую у воду!» Утім вона стрималася і подумала ще раз. А що, як деякі речі не плавають? А що, як та річ, котра зможе стати їй у пригоді, піде на дно і вона не встигне навіть за неї вхопитися?

Керрі не уявляла собі, що то могла бути за річ, але сама гадка про те, що та річ може потонути, таки змусила її спробувати добутися до дна ящика. Дівчина залізла всередину рукою і почала намацувати.

«Ну, давай! Тут має щось бути!»

Один по одному вона відчайдушно перебирала предмети. Чи має це бути пляшка з водою? Чи ліхтарик?

Не припиняючи пошуку, Керрі озирнулася. Акула вже була за якихось сто ярдів від матусі та Ерні. А можливо, навіть іще ближче. Треба поспішати!

Рука Керрі знову застрибала навмання від одного предмета до іншого. Нарешті її пальці з глухим стукотом уперлися в дно. Чорт!

Нема нічого.

На очі їй навернулися розпачливі сльози, аж раптом її рука вперлася в щось у дальньому кутку ящика. Щось холодне і металічне. То був пістоль!

Керрі у цьому зовсім не сумнівалася. Бо намацала крутий вигин спускового гачка. Вона смикнула скільки було сили. І дійсно витягла з ящика пістоль! Та тільки він не був схожий на ті, які їй доводилося бачити. За його руків'ям були прикріплені якісь великі трубки. В них що — кулі? Ні, здогадалася Керрі. Не кулі, а сигнальні ракети. То була ракетниця.

Ну то й що?Все що завгодно, аби стріляло!

Керрі повернулася до акули. Рука її непевно тремтіла. І все її тіло тремтіло теж. Спершись лівою рукою об ящик «Боже, поможи!», вона спробувала стабілізувати своє положення. Ще ніколи в житті не доводилося їй натискати на гачок пістолета.

Керрі почала щосили верещати і хлюпатися. Тож недивно, що акула обернула до неї. А може, не слід було цього робити?

«Не бійся, у тебе все вийде! Лише прицілься і стріляй! Прицілься і стріляй…»

Керрі навела приціл на акулу й почала зворотний відлік.

Три. Два. Один. Вона натиснула на гачок.

Ракетниця вистрелила — і створила таку густу завісу диму та іскор, що Керрі нічого не бачила. Вона розгубилася, випустила пістоль, і той пішов під воду.

Та дівчина й не могла його втримати, бо іскри обпекли їй пальці. А може, пістоль дав збій? Може, ці ракети були вже старі та непридатні до застосування? Керрі відчула тільки, що рука її наче запалала.

— Ах ти ж сука триклята! — несамовито закричала вона. І впродовж кількох секунд звук власного голосу був єдиним звуком, який дівчина почула.

А потім пролунав іще один:

— Ура-а-а!

То горлали з радощів Ерні, Марк та Кетрін. А коли дим розсіявся, Керрі побачила, чому вони раділи: акула розвернулася й попливла геть. Вона таки налякала цю чортову тварюку!

Не стануть Дани обідом для акули! Обід скасовується! Принаймні зараз і принаймні в цьому конкретному місці.

Розділ 52

Деву попрощався з Пітером Карлайлом і підвівся з лавки на дитячому майданчику неподалік Мангеттенського кримінального суду. Він пройшов квартал — так, щоб гарантовано зникнути з поля зору Пітера Карлайла.

А потім обернувся.

І куди ж ти тепер, Пітере? Скажи, будь ласка!

Клієнти були для Деву більш, аніж просто клієнтами. Вони були його об'єктами інвестицій. А ще точніше — високими ставками у ризикованій грі. І чим вищий ризик, тим більша винагорода. Тому, цілком природно, Деву мав за ними приглядати. Надто ж — за Карлайлом.

Наразі той являв собою найбільше джерело доходів Деву. Але він чесно заробив ті гроші.

Загалом, брудна робота була найлегшою частиною завдання. Бо в умінні вбивати Деву досяг вершин майстерності. Він на це вчився і вбивав залюбки та з творчим підходом. Ясна річ, ЦРУ дуже не хотіло втрачати такого цінного фахівця, але

там просто не мали вибору. Якщо ти підробляєш на стороні, то тебе виженуть без права повернення.

Саме ця обставина і привела Деву до Пітера. Він не був першим таємним агентом, що підробляв на стороні, і не був першим, хто на цьому попався.

Однак він був першим, хто найняв суперкласного адвоката, і той пішов прямо в Ленґлі, щоб обговорити деталі надзвичайно таємної угоди про виплату допомоги у зв'язку зі звільненням.

Це була обопільно вигідна угода, й іншого вибору жодна зі сторін не мала. А для більшої надійності її текст у запечатаному конверті віддали на збереження третій особі.

— Ви є хранителем моїх найбільших таємниць, — якось сказав Деву Пітерові. — Якщо вам коли-небудь закортить довірити мені якусь із ваших великих таємниць, то зробіть ласку — дайте мені знати.

Так що брудна робота дійсно не була проблемою для Деву. Проблему становили її наслідки, з якими він зіткнувся у своїй новій кар'єрі і які його серйозно турбували. А полягала ця проблема в тому, щоб клієнт усе не зіпсував, а особисто його не підставив і не надурив.

У випадку з Карлайлом основне питання стояло таким чином: чи зможе Пітер витримати прискіпливу увагу і тиск із боку преси, а якщо зможе, то як довго? Звісна річ, цей суперадвокат був міцним горішком, звичним до екстремальних умов та постійного тиску. Але ж то стосувалося лише кімнати судових засідань.

А в цій грі йшлося про багато інших речей. Тому останні двадцять хвилин Деву крадькома стежив за Пітером, коли той ішов пішки в бік житлових кварталів міста.

Невже цей тип і справді збирається пройти пішки аж до Верхнього Іст-Сайду? Та начебто ні.

Неподалік юридичного факультету Нью-Йоркського університету Пітер зупинився біля аристократичного особняка з вузькими вікнами, збудованого ще до Другої світової війни з бурого піщаника. Перед тим як піднятися крутими кам'яними сходами, він уважно роззирнувся навсібіч.