Виклик - Паттерсон Джеймс - Страница 20

Пітер ще і ще перечитав заголовок, і його букви весело затанцювали у його голові. Румба! Танго! Ча-ча-ча!

І тут веселий танок перервав тихий та чемний чоловічий голос:

— Не думав вас зустріти у цьому місці, адвокате.

Пітер опустив газету і здивовано поглянув на непроханого супутника, що всівся на лавку поруч із ним. Здавалося, він щойно матеріалізувався з повітря.

Звідки він узявся?

— А чому ви не в суді? — спитав Деву.

— А чому ви тут, а не в якомусь іншому місці? — сердито відказав Пітер.

В їхніх стосунках існувала вузенька межа, що розділяла взаємну неприязнь та взаємну повагу, і наразі вони перебували саме на цій межі. І Пітер розумів, що те, що трапиться далі, матиме дуже важливе значення.

— А що з того, що нас можуть побачити разом? — спитав Деву. — Ми ж нічого лихого не вчинили.

— І то правда, — погодився Пітер. — Ми ж нічого не вчинили взагалі, еге ж?

Деву посміхнувся за своїми чорними окулярами «Арма-ні», що пасували його чорному костюму від Армані з трьома ґудзиками на піджаку.

— Чую слова справжнього адвоката.

— Який колись урятував вашу сраку, якщо я не помиляюся. Чи помиляюся?

— А хіба ж я не віддячив за цю послугу?

— Ага, тільки ця вдячність обійшлася мені у величезну купу грошей.

— Я і так зробив вам величезну знижку з моєї звичайної ціни. Ви такі забудькуваті!

— Я розчулений та зворушений.

— Еге ж. А то ви не знаєте, що безкоштовно виконує роботу лише матінка-природа.

— Так ви вже чули…

— Так, — відповів Деву. — Смію припустити, ви теж уже дізналися відомості від Берегової охорони.

— Фактично дві хвилини тому. Капітан, з яким я розмовляв, сказав мені, що вони втратили радіозв'язок із яхтою. Але додав, що потім вони отримали якийсь сигнал.

— Сигнал аварійного радіомаяка.

— Ага, точно, — підтвердив Пітер. — Капітан пояснив мені також, що цей маяк умикається вручну.

— Справді так.

— І це означає, що Кетрін та її виблядки й досі живі!

— Необов'язково. А я думав, що ви здогадливіші.

— Але ж Берегова охорона знає, принаймні, де їх шукати!

Деву знову посміхнувся, і цього разу його посмішка була широкою, як Атлантичний океан.

— Це їм так хочеться думати.

— Що ви маєте на увазі — «хочеться думати»?

— А те, що вони дістали хибні координати. І також те, що я дуже добре роблю свою справу.

— Як так?

— А отак — як фокусник у цирку. Раз — і готово!

Зрозуміло. Та Пітера не цікавили зловісні секрети професії Деву. Краще йому про них і не знати. Тому його мало хвилює, як саме колишній агент ЦРУ переналагодив аварійний маяк таким чином, що той видав хибні дані. Найголовніше, що він це зробив.

— Добре, — сказав Пітер. — Отже, Берегова охорона не зможе їх знайти. Ви це хочете мені сказати?

— Ні, я такого не казав. Вони б знайшли їх урешті-решт — якби не одна обставина.

Пітер прекрасно знав, що то була за обставина. Це розумілося само собою, але Деву все одно нагадав. Просто так, щоб зайвий раз повтішатися власною кмітливістю та вправністю.

— Можете не сумніватися. Якщо ваших близьких не вбив шторм, то їх прикінчить моя бомбочка — однозначно. Трах-бах — і готово. Родина Данів відійде в історію.

«Деву явно схиблений придурок», — подумав Пітер. Саме тому він і найняв його, щоб убити свою сім'ю.

Частина ІІІ

Трах-бах!

Розділ 42

Перше, що я відчула, — це сильний жар, як від розпеченої плити. Поки я дриґаю ногами в повітрі, цей жар обсмалює моє волосся та обпікає шкіру. Все це якийсь сюрреалізм, цього не може бути. Але ж усе одно — я горю!

А коли я впала у воду, то стало ще гірше. Тому що я не впала у воду.

Натомість я гепнулася на зубчастий шматок титанового корпуса, який відлетів разом з іншими уламками від яхти, вірніше, 'від її решток.

Трісь! Це моя гомілкова кістка. Я точно знаю, це перелом. Бо відчуваю, що кістка проштрикнула мені шкіру.

Коли я скочуюся з уламка корпуса у воду, моє тіло стає немов паралізоване. Руки, плечі, незламана нога — всі вони ні до чого не здатні. Я жодним м'язом неспроможна поворухнути. Якби не рятувальний жилет, я б потонула.

Неймовірно! Що це, в біса, було?! Я і близько не можу уявити собі відповідь на це запитання.

Я озираюся на човен — а його нема! Його ніде не видно. Він зник! «Родина Данів» щезла, наче внаслідок якогось зловісного фокусу.

І цієї миті холодна й моторошна думка враз пронизує мою свідомість і крає моє серце.

Зникла не лише яхта «Родина Данів», зникла сама родина Данів!

Усе, що я бачу, — це густий чорний дим, що піднімається над водою. Довкола палають уламки човна. Я ніде не ба-

чу ані Керрі, ані Марка, ані Ерні, і моя паніка щосекунди зростає. Господи, де ж мої діти?! І де Джейк?!

Підстрибуючи, як поплавок у воді, я вигукую їхні імена між болісними нападами кашлю, що буквально шматують мене. Ядучий дим наповнює мої легені, і я відчуваю, як щосекунди слабну через сильну кровотечу з ноги. Ще трохи — і я знепритомнію.

Але поки що не зомліла. І думаю про дітей.

Керрі! Марку! Ерні!

Я відчайдушно раз по раз вигукую їхні імена, але не чую, щоб вони відповідали. Я взагалі нічого не чую довкола себе. Ніхто мене не кличе. Єдиний звук — це приглушене гудіння в голові. Я знаю, що це результат контузії після вибуху. Тупа травма вух.

Чорний дим оточує мене немов стіна, і я ледь у змозі дихати. Кожна спроба погукати дітей перетворюється на черговий напад кашлю, від якого на губах виступає кров. Я притуляю до рота руку й бачу, що вона стала яскраво-червоною. Гм, а звідки ж іде кров? Невже я зламала ребро і воно проштрикнуло мені легеню? Чи, може, то я просто прикусила язика, коли вдарилася об уламок корпуса?

І де все ж таки Джейк? Він був на човні, коли той вибухнув. І тепер його ніде не видно.

Невже всі загинули? І я єдина, хто врятувався?

Ні! Ні! Ні! Благаю, ні! Ця страшна паралізуюча думка просто не вміщається у моїй свідомості: уся моя родина загинула.

Розділ 43

Проте я таки й далі вигукую їхні імена.

Раптом крізь стіну диму до мене прорізається слово, і це слово є для мене зараз найпрекраснішим у світі. Це маленьке слово вселяє в мене надію.

Мамо!

Це Ерні — значить, він живий.

У моїх вухах наче щось клацнуло — і до мене враз повернувся повноцінний слух. Я вигинаюся назад і бачу, як до мене пливе Ерні. Від вибуху в нього закіптюжене лице, а вигляд отетерілий і настрашений, але все ж він живий. Хоча й переляканий, бідолаха.

Забачивши його, я забула про свою ногу і намагаюся пливти йому назустріч. Та в цей момент гострий біль нагадує мені, що плисти я не в змозі. А можу хіба що плакати, чекаючи, поки Ерні мене дістанеться.

Обхопивши сина за рятувальний жилет, я відразу ж міцно стискаю його в обіймах.

— Ти в порядку? — питаю я Ерні.

— Та начебто в порядку, — каже він. — А ти як, мамо?

Я вже збиралася була збрехати, бо не хотіла лякати його ще дужче, коли він сам побачив кров на моїх губах.

— Зі мною все буде гаразд, — кажу я.

Одначе він недовірливо дивиться на мене.

— Що сталося? Тобі потрібна допомога, — питає Ерні благальним тоном.

— Та ні, не треба, — запевняю я його, але мій зір починає слабнути. Я відчуваю, що мої очі поволі закочуються під лоба. Погано, зовсім погано. Я можу знепритомніти, і тоді Ерні залишиться тут сам-один. Раптом я починаю трястись як у пропасниці й цокотіти зубами. От чорт, зовсім кепські справи.

— Мамо! — репетує Ерні. — Матусю!

Я сильно кліпаю очима, намагаючись не зомліти. Мені треба мислити чітко і ясно, як і личить такому досвідченому лікареві, як я. І негайно зупинити кровотечу з ноги. Але для цього мені потрібен джгут.