Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі - Страница 2

Її сині очі були звернені до нього.

— Все буде гаразд, Річард. Лежи, не рухайся.

Пасмо світлого волосся ковзнуло по іншому плечу, коли він спробував підтягти її ближче. — Я тут. Заспокойся, я тебе не залишу. Лежи. Все добре, я допоможу тобі.

Незважаючи на спокійний тон, в її голосі чулася паніка. Вона намагалася посміхатися, але в очах блищали сльози. Тоді він зрозумів, що, можливо, навіть її здібностей не вистачить, щоб зцілити його рану.

Тим важливіше було змусити її вислухати.

Річард відкрив рот, намагаючись заговорити, здавалося, йому не вистачає повітря. Він тремтів від холоду, кожен вдих, що супроводжувався вологим хрипом, давався важко. Він не міг померти. Не тут, не тепер. Сльози жалили його очі.

Ніккі м'яко натиснула, змушуючи його лягти.

— Лорд Рал, — сказала Кара, — Лежіть. Будь ласка. — Вона зняла його руку з плеча Ніккі і утримувала її в своїй. — Ніккі подбає про вас. Все буде добре. Тільки лежіть спокійно і дозвольте їй робити те, що вона повинна, щоб зцілити вас.

Світле волосся Ніккі було розпущене, а волосся Кари заплетене в косу. Незважаючи на те, що він знав, наскільки вона була стурбована, Річард відчував у присутності Кари, в її сталевих синіх очах силу і впевненість. Ця сила, ця впевненість у собі була для нього острівцем надійності в потоці жаху.

— Стріла не проходить наскрізь, — сказала Ніккі Карі, досліджуючи рукою спину Річарда.

— Не проходить. Принаймні йому вдалося відхилити стрілу своїм мечем. Хіба це не добре? Добре, що стріла не пробила йому спину, хіба ні?

— Ні, — видихнула Ніккі.

— Ні? — Кара нахилилася ближче. — Але як може бути гірше, якщо ця штука не пошкодила ще й спину?

Ніккі підняла очі на Кару. — Це болт арбалета. Якби він вийшов через спину або був досить близько там, ми могли б видалити наконечник і витягнути держак.

Вона залишила несказаним те, що вони повинні будуть робити тепер.

— Його кровотеча була не настільки сильна, — припустила Кара. — Принаймні, ми її зупинили.

— Можливо, зупинили, але зовнішню, — сказала Ніккі. — А от внутрішня продовжується — кров заповнює його ліву легеню.

Цього разу вже Кара схопила Ніккі за плече — Але ж ти небудь зробиш? Ти ж зможеш…

— Зрозуміло, — прогарчала Ніккі, намагаючись звільнити плече від хватки Кари.

Річард задихався у хвилях болю. Підступаюча паніка могла задушити його. Ніккі, заспокоюючи, поклала і другу руку йому на груди.

— Кара, — сказала Ніккі, — Чому б тобі не почекати зовні разом з рештою?

— Цього не буде. І краще б тобі продовжити.

Ніккі коротко і оцінююче поглянула в очі Кари й знову взялася за древко, що стирчало з грудей Річарда. Він відчував поколювання магії, прямуюче в напрямку древка стріли в рану глибоко всередину його тіла. Він впізнав відчуття від дотику дару Ніккі, так само, як раніше він впізнавав її неповторний шовковий голос.

Він знав, що не може затримуватися з виконанням того, що він повинен був зробити. Якщо вона почне лікування, розмови не буде до тих пір, поки він не прокинеться… якщо він прокинеться.

Щосили Річард знову схопив її за комір сукні. Він спробував підвестися до Ніккі і притягти її до себе, поки її обличчя не виявилося достатньо близько, щоб вона могла почути його.

Він повинен був запитати, чи знають вони, де Келен. Якщо ж ні, Ніккі повинна допомогти йому розшукати її.

Він зміг вимовити лише одне єдине слово.

— Келен, — прошепотів він, вкладаючи в це слово останні сили.

— Добре, Річард, добре. — Ніккі вхопила його зап'ястя і намагалася прибрати його руки від своєї сукні. — Послухай мене, — вона легко натиснула йому на плече, знову кладучи на стіл.

— Слухай. Часу немає. Ти повинен заспокоїтися. Лежи. Просто розслабся і дай мені робити свою справу.

Вона відкинула назад його волосся і дбайливо поклала руку йому на чоло, в той час як інша її рука знову взялася за прокляту стрілу.

Річард відчайдушно намагався сказати їй ні, з усіх сил намагався сказати їм, що вони повинні знайти Келен, але поколювання чарівництва посилювалося, поки біль не паралізувала його.

Він побачив над собою обличчя Ніккі і Кари.

А потім смертельна темрява розлилася по кімнаті.

Ніккі вже зцілювала його одного разу, і Річард пам'ятав відчуття від її магії. Але на цей раз щось було по-іншому. Небезпечно по-іншому.

Кара задихнулася. — Що ти робиш?

— Те, що повинна, якщо хочу його врятувати. Це — єдиний шлях.

— Але ти не можеш…

— Якщо ти хочеш, щоб я дозволила йому відійти в обійми смерті, тоді так і скажи… Або дозволь мені робити те, що необхідно, щоб затримати його серед нас.

Всього мить Кара вивчала вираз обличчя Ніккі, потім шумно видихнула і кивнула.

Річард потягнувся було до зап'ястя Ніккі, але Кара першою перехопила його руку і знову притиснула її до столу. Його пальці шукали золотий напис на рукоятці Меча Істини. Він знову і знову повторював ім'я Келен, але з його губ не лунало жодного слова.

Кара насупившись нахилилася до Ніккі. — Ти чула, що він сказав?

— Не знаю. Якесь ім'я. Келен, здається.

Річард намагався закричати «Так!», Але це вийшло ненабагато голосніше, ніж хрипкий стогін.

— Келен? — Запитала Кара. — Хто це — Келен?

— Поняття не маю, — пробурмотіла Ніккі, повертаючись думками до основної своєї задачі. — Очевидно, це маячня від великої втрати крові.

А у Річарда і справді перехоплювало подих від болю, яка хвилями проходила через його тіло.

Спалахнула блискавка і грім ударив знову, цього разу відпускаючи на волю потік дощу, який безліччю струменів обрушився на дах.

Всупереч його бажанню, туманна темрява підступила і остаточно приховала лиця поряд з ним.

Річард зміг тільки ще раз прошепотіти ім'я Келен, перш ніж Ніккі направила в нього потік своєї магії.

Світ розпався на частини.

2

Віддалене вовче виття пробудило Річарда від мертвого сну. Крик луною відбився від гірських вершин і замовк, залишившись без відповіді. Лежачи на боці в невірних світанкових променях, Річард очікував зустрічного виття, але його не було.

Намагаючись усвідомити, що б це могло бути, він, здавалося, відкрив очі на мить, не довшу одного повільного биття серця; набагато довше він збирав енергію для того, щоб підняти голову.

У повній темряві рухалося щось, схоже на темні тіні від гілок дерев, здавалося воно рухалося само по собі.

Було дивно, що такий звичний звук, як далеке вовче виття, здатний розбудити його.

Він пригадав, що Кара чергувала третьою. Вона, без сумніву, вже скоро прийде, щоб розбудити їх. З великими труднощами він змусив себе перевернутися. Йому необхідно було доторкнутися до Келен, обійняти її і ще трохи подрімати, тримаючи її в оберігаючих обіймах, в ці кілька чудових хвилин перед остаточним пробудженням. Але простягнута рука знайшла тільки порожнечу і голі дошки.

Келен там не було.

Де вона може бути? Куди пішла? Можливо, вона вже прокинулася і відправилася побалакати з Карою.

Річард сів, інстинктивно перевіряючи, чи на місці його меч. Знайоме відчуття під пальцями полірованих піхов і гладкого руків'я було звичним вітанням меча, лежачого поруч.

Зовні доносився м'який розмірений шепіт дощу. Чому йому обов'язково потрібно, щоб дощу не було?

Але якщо йде дощ, то чому він цього не чув? Чому немає дощових крапель на обличчі? Чому сухо на його лежанці?

Він сидів, протираючи очі, намагаючись розігнати туман, що огорнув його розум, намагаючись зібрати розсіяні думки. Дивлячись у темряву він усвідомив, що знаходиться не під відкритим небом. В єдине маленьке віконце проникало світло сірого світанку, і в цьому слабкому світлі він розгледів покинуте приміщення. Тут пахло вологим деревом і цвіллю. Прямо перед ним у печі під шаром попелу жевріли вмираючі вуглинки, з одного боку вогнища висіла почорніла дерев'яна ложка, з іншого — стояла притулена до стіни лиса мітла. Крім цього начиння в будинку не було нічого, що дозволило хоча б уявити, що ж за люди жили тут.