Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі - Страница 2

Погляд Дженнсен зупинився на ножі, прикріпленому до ременя. Побачивши ніж, вона похолола, але тут же згадала, що власник його мертвий. Руків'я ножа, поблискуючи в напівтемряві, привернуло її увагу перш за все. Дженнсен була впевнена, що жоден звичайний солдат не повинен мати настільки майстерно зробленого ножа. Це явно один з найдорожчих ножів, які вона бачила у своєму житті.

На срібному руків'ї була витіювато вигравіювана буква «Р».

Як же все-таки красива ця річ!

З юного віку мати вчила доньку поводженню з ножем. Як було б добре, якби у матері був такий ніж!..

«Дженнсен».

Вона схопилася.

Не зараз! Милостиві духи, не зараз! Не тут…

«Дженнсен».

Дженнсен належала до числа людей, які мало що не люблять у житті, але цей голос вона не любила.

І вона проігнорувала його, як і завжди, змусивши свої пальці обмацувати тіло. Перевірила шкіряні ремені. Чи немає в них потайних місць?.. На жаль, немає. І мундир простого покрою, без кишень…

«Дженнсен».

Вона зціпила зуби.

— Залиш мене, — вимовила вона вголос, але тихо. Дженнсен.

На цей раз голос прозвучав по-іншому. Ніби був не в голові, як це здавалося зазвичай.

— Дай мені спокій, — простогнала вона.

«Здавайся», — прозвучав неживий невиразний голос.

Дженнсен підняла голову і побачила, що очі мерця пильно дивляться на неї.

Перший порив завиваючого вітру, передвісника холодного дощу, обрушився на неї. Немов крижані пальці духів почали обмацувати обличчя…

Серце Дженнсен скажено закалатало. Вона задихала уривчасто і хрипуче. Немов шовк чіплявся за суху шкіру… Погляд широко розкритих очей був спрямований на обличчя мертвого солдата. А потім вона відскочила, послизнувшисьсь на дрібних каменях.

З її боку так поводитися було нерозумно, і вона це знала. Людина мертва. Він не дивиться на неї. Він просто не може дивитися на неї. Його немигаючий погляд мертвий. Він зараз, як зв'язка тієї риби. Рибини ні на що вже не дивляться. І він не дивиться. Це їй тільки здається.

Але навіть якщо його очі мертві, вона буде дивитися на нього, щоб переконатися, що він на неї не дивиться…

«Дженнсен».

Над високим гранітним стрімчаком розгойдувалися на вітрі сосни. Залишені без листя клен і дуб розмахували своїми скелетоподібними гілками, але Дженнсен нічого навколо не бачила. Вона не зводила очей з мерця. І прислухалася, чи не пролунає голос.

Однак губи мерця були нерухомі. Дженнсен знала, що так і повинно бути. Голос лунав в її голові.

Лице загиблого як і раніше було повернене в бік стежки, звідки він впав, хоча зараз Дженнсен здавалося, що воно звернене в її бік. І вона міцно стиснула руків'я свого ножа.

«Дженнсен».

— Залиш мене. Я не здамся.

Вона ніколи не розуміла, чому голос бажає, щоб вона здалася. Він був з нею все її життя, але ніколи нічого не пояснював. І в цій подвійності вона знаходила заспокоєння. Як ніби відповідаючи на її думки, голос пролунав знову:

«Відмовся від своєї плоті, Дженнсен».

Дженнсен не могла зітхнути.

«Відмовся від своєї волі».

Вона в жаху сковтнула. Він ніколи не говорив так раніше — щоб вона могла зрозуміти всі слова.

Вона ледве розрізняла цей голос, коли засинала. Він кликав її здалека, неживим шепотом. Він виголошував різні фрази — вона знала це, але ніколи не могла розрізнити нічого, крім власного імені та лякаючого короткого призиву здатися. Це слово завжди звучало більш чітко, ніж інші. Вона завжди чула його і не могла розчути інших слів.

Мати казала, що це голос чоловіка, який майже протягом усього життя хотів убити Дженнсен. Мати казала, що він хотів замучити її.

«Джен, — зазвичай говорила мати. — Все в порядку. Я тут, з тобою. Він не заподіє тобі ніякої шкоди».

Дженнсен не хотілося перекладати цей тягар на матір, і часто не розповідала їй, що знову чула голос.

Але навіть якщо він не міг заподіяти їй зла, це міг зробити володар голосу, якщо знайде її. І як ніколи Дженнсен захотілося опинитися в теплих обіймах матері.

Коли-небудь він прийде за нею. Вони обидві знали, що так трапиться. Поки ж він посилав до неї голос. У всякому разі, так вважала мати.

Оскільки таке пояснення лякало, дочка воліла думати, що вона — божевільна. Адже якщо Дженнсен не в собі, значить, у голосу не існує хазяїна.

— Що трапилося?

Дженнсен коротко скрикнула і розвернулася, вихоплюючи ніж. Напівприсіла, широко розставивши ноги, готова кинутися на невідомого супротивника. Адже це був не безтілесний голос. Якийсь чоловік йшов яром по напрямку до неї. Вітер завивав навколо, та ще її увагу відвернуло тіло мерця, тому вона і не почула, як чоловік наблизився.

Він виглядав дуже міцним і знаходився вже зовсім поруч, так що вона зрозуміла — утекти не вдасться, він з легкістю її наздожене.

2

Побачивши її реакцію, чоловік зупинився:

— Я не хотів вас налякати.

Голос його виявився досить приємним.

— І тим не менше налякали!

Хоча капюшон плаща незнайомця був опущений і Дженнсен не могла чітко бачити його обличчя, схоже, він, як більшість інших людей, зацікавився її рудим волоссям.

— Так, я помітив… Прошу вибачення!

Вона не змінила захисної пози в знак того, що приймає його вибачення; навпаки, кинула швидкий погляд по сторонах, перевіряючи, чи немає з незнайомцем того, хто непомітно підкрадається зараз ззаду…

Її застали зненацька, і вона відчувала себе неймовірно безглуздо. У глибині душі Дженнсен знала, що ніколи не буде знаходитися в повній безпеці. І справа зовсім не в таємному голосі. Найменша необережність здатна в будь-який момент привести її до кінця. Від думки, як легко це може статися, дівчина відчула себе кинутою напризволяще. Якщо ця людина змогла підійти і застати її зненацька серед білого дня, то мрія про те, що коли-небудь її життя буде належати тільки їй самій, просто безнадійна видумка.

Темна поверхня скелі, яка здіймалася вгору, блищала під дощем. Вітер обвівав пустельний яр — тільки дівчина і двоє чоловіків. Один мертвий, інший живий. Ще будучи маленькою дитиною, Дженнсен не мала звички уявляти собі зловісних облич, що ховаються в нетрях лісу. Ось і зараз проміжки серед дерев були порожні…

Чоловік зупинився в дюжині кроків від неї. Судячи по позі, зупинив його зовсім не страх перед ножем у руці дівчини. Просто він побоювався викликати у неї ще більший переляк. Він невідривно дивився на неї, здавалося, задумавшись про щось своє. Але скоро відволікся від вивчення її обличчя, яке незрозуміло чому викликало його пильний інтерес.

— Я можу уявити собі, чому жінка лякається незнайомця, що раптово підійшов. Я хотів пройти мимо, щоб не турбувати вас, але побачив лежачого на землі чоловіка. І подумав… Може, тут потрібна моя допомога, подумав я, і помчав сюди.

Темно-зелений плащ облягав на вітрі його мускулисту фігуру. Потім вітер задер поли плаща, і Дженнсен розгледіла під ними добротний простий одяг. Лице під капюшоном було ледь помітним, але незнайомець явно і старанно посміхався. Втім, усмішка його була даниною ввічливості, не більше.

— Він мертвий… — Інших слів у Дженнсен не знайшлося.

Вона не звикла розмовляти з незнайомцями. Вона не звикла говорити з ким би то не було, крім своєї матері. Вона не була впевнена в тому, що саме говорять в даних обставинах.

— Мені дуже шкода… — Незнайомець злегка витягнув шию, намагаючись розгледіти людину, яка лежить на землі, але ближче не підійшов.

Дженнсен подумала про чималу тактовність людини, яка намагається не наближатися до дівчини, бачачи, що та явно нервує. І їй стало неприємно, що вона видала свої почуття. Раніше їй здавалося, що ніхто не зможе прочитати її думки з виразу обличчя. Незнайомець перевів пильний погляд з мерця на ніж Дженнсен, а потім на її обличчя:

— Гадаю, у вас була на це причина.

На секунду спантеличена, вона в кінці кінців вловила сенс сказаного і викрикнула: