Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі - Страница 11

Трімак занепокоєно дивився на Зедда:

— А коли повернеться Магістр Рал?

— Не знаю. Я думав, у мене буде час навчити його тому, що може знадобитися, але ситуація змінилася. Я пошлю до Річарда гінця з повідомленням, щоб він чекав мене в Ейдіндрілі. Над ним нависла страшна небезпека, а Річард нічого не знає. Події розвиваються надто стрімко, і Володар тьми випереджає нас. Поняття не маю, що він має намір робити і як саме. Адже Даркен Рал потрапив в його руки ще до того, як була прорвана завіса. А я був безтурботний весь цей час! Ні, тільки останній дурень може бути так необережний. Якщо Річард несподівано повернеться сюди або якщо зі мною щось трапиться, постарайся допомогти йому, капітане Трімак. Поясни, що він вже не лісовий провідник, а Магістр, і він у відповіді за долі людей. Не думаю, що він так просто з цим погодиться.

Передай Річарду, що я велів довіряти тобі.

— А якщо він не повірить, що я говорю від твого імені?

— Скажи: «Щоб я луснув». Трімак був дуже здивований:

— Ви хочете, щоб капітан особистої охорони сказав Магістрові Ралу таке?!

— Так, хочу. Це наш умовний знак. Річард зрозуміє. — Трімак кивнув, хоча в нього залишалися деякі сумніви.

— Чарівник Зорандер, мені пора. Ще належить багато чого зробити, треба негайно забезпечити надійну охорону Саду Життя. Не вважайте це за нетактовність, але повинен сказати, що вам потрібно відпочити. Так, зараз це саме те, що вам потрібно. — Капітан подивився на служниць, які старанно скребли кам'яну підлогу. — Робота цілителя забирає надто багато сил.

— Не стану заперечувати. Спасибі за пораду, капітан. Думаю, я так і зроблю. На прощання Трімак вдарив кулаком в груди, але йти не поспішав. Він явно хотів щось сказати, але не наважувався і в збентеженні топтався на місці.

— Солдату не пристало мати свою думку. І все-таки я хочу сказати, що щасливий побачити нарешті людину з даром, яка застосовує магію, щоб виправити те, що накоїли інші. Зцілює покалічених людей, наприклад.

Не думав, що доведеться таке побачити.

Зедд не став звертати на жарт цей незвичайний комплімент. Йому було не до веселощів, і гіркота була в його голосі, коли він сказав:

— Мені дуже шкода, що я не зміг допомогти твоєму хлопцю, капітан. Але тут би ніхто вже не зміг допомогти.

— Вірю, — невесело кивнув капітан. — У мене немає ніяких сумнівів в тому, що це правда. Щоб мені лопнути.

Зедд ще поспостерігав, як капітан розгонистим кроком йде по залу, немов магнітом притягаючи до себе підлеглих. Потім підняв руку, глянув на обмотаний навколо пальця золотий ланцюжок і важко зітхнув. Пора зайнятися справою. Звичною для чарівника справою: використовувати людей. Будь вона проклята ця влада.

Він дістав з потайної кишені чорний, ідеально округлий камінь, старанно приклав до ланцюжка… Так, трохи магічної сили, і камінь надійно закріплений на тому самому місці, де раніше був камінь Джебр. Зедд потай сподівався, що, може, він помиляється і йому не доведеться робити вибір, не йому вирішувати, хто звалить на себе цей непосильний тягар. Він закрив очі і викликав у пам'яті образ давно загиблої дружини. Він сховав цей спогад якомога далі і вважав за краще не воскрешати в пам'яті її образ. Але тепер, після непосильної напруги боротьби за порятунок життя Джебр, всі внутрішні бар'єри зникли. Він відчув, що очі раптом стали мокрими, змахнув сльози і зусиллям волі прогнав цей образ з минулого.

«Одне втішає — себе я використовую точно так само, як і інших», — з гіркотою подумав чарівник.

Камінь — маленька чорна кулька — лежав на долоні. Зедд потер гладку поверхню мокрими від сліз пальцями. Янтар. Серце болісно стислося.

Сумніви зникли. Це саме те, чого він так боявся.

Змирившись зі своєю долею, старий накинув на камінь мережу Чарівника.

Чари приховають справжню природу каменю від усіх, крім Річарда. А його увагу, навпаки, притягнуть. Достатньо, щоб Річард хоч раз побачив намисто, і інтерес до каменю міцно засяде у нього в голові.

Зедд подивився на Чейза. Страж кордону лежав на широкій кам'яній лаві, прикриваючи очі забинтованою рукою. Поряд примостилася Рейчел, чіпко тримаючись за ногу Чейза, поклавши голову йому на коліно. Зедд попрямував до них, він подумав, що тепер, з падінням кордонів, страж залишився без роботи.

Не прибираючи руки з очей, Чейз неквапливо сказав:

— Зедд, друже, в наступний раз, коли надумаєш нацькувати на мене відьму в одязі цілительки, якій невідома жалість, і яка непохитною рукою увіллє мені в горло якусь отруту, я неодмінно скручу тобі шию, і тобі доведеться ходити задом наперед щоб бачити, куди йдеш.

Зедд посміхнувся. Схоже, з вибором цілительки він не помилився.

— Невже ліки дійсно були такі несмачні, Чейз? — Запитала Рейчел.

— Тільки спробуй ще хоч раз назвати мене Чейзом і побачиш, що з тобою станеться.

— Добре, тату. — Вона посміхнулася. — Звичайно, шкода, що тобі довелося пити гіркі ліки. Але по правді кажучи, набагато гірше, коли ти весь в крові. Може, коли ти наступного разу послухаєш мене і витягнеш меч тоді, коли я про це скажу, ні крові, ні ліків не буде.

Що ж — влучний постріл, і на додачу Рейчел вимовила це з таким удавано-безневинним виглядом, що Зедд тільки ахнув. А Чейз так і застиг з піднятою рукою, зібравши всю свою волю, щоб не розреготатися. Обличчя його так забавно зморщилося, що Рейчел захихотіла.

— Нехай помилують добрі духи того нещасного, хто буде твоїм чоловіком. — До Чейза повернувся нарешті дар мови. — І пошлють добрі духи мир і спокій цій людині, бо недовго йому куштувати мир і спокій, якщо він приречений зустріти тебе.

— Що це означає? — Насупилася дівчинка.

— А ось що. — Чейз ривком сів і посадив Рейчел до себе на коліна. — З нинішнього дня у нас з'явилося нове правило. І краще тобі його не порушувати.

— Добре, тату. А яке правило?

— Кожен раз, — сказав він зловісним шепотом, — коли тобі треба буде сказати мені щось важливе, а я не стану тебе слухати, лягни мене ногою, та посильніше. І продовжуй до тих пір, поки я тебе не вислухаю. Зрозуміло?

— Так, тату.

— Зверни увагу, я не жартую. Я кажу абсолютно серйозно Саме так ти і повинна вчинити.

— Можеш на мене покластися, Чейз. Чейз скорчив страшну пику і притиснув до себе Рейчел.

На очі Зедда навернулися сльози. При думці про те, що він зараз зробить, йому стало не по собі. Ось тільки вибору у нього не було. Старий важко опустився на одне коліно, зашкарублий від крові балахон дряпав шкіру.

— Рейчел, я хочу про дещо тебе попросити.

— Про що?

Чарівник простягнув їй золотий ланцюжок з чорним каменем.

— Це чужа річ. Чи не могла б ти приховати її якийсь час. Ну, ніби взяти на збереження. Річард повернеться і забере її. Але коли це станеться, я не знаю.

Чейз так глянув на Зедда, що той відчув себе як кролик під поглядом удава.

— Ой, яка гарна! У мене ніколи такої не було.

— Послухай, це дуже важливо. Так само важливо, як і шкатулка Одена, яку тобі довірив зберігати чарівник Джіллер.

— Але ж Даркен Рал помер. Ти сам казав. І він уже не зможе нам нічого зробити.

— Так, дитя моє. Але це тим не менше дуже важливо. Ти була такою розумною і хороброю дівчинкою, коли ховала шкатулку, і я вирішив, що краще всього довірити намисто саме тобі. Нехай воно буде у тебе і чекає на господаря. Носи його не знімаючи. І нікому не давай приміряти, навіть в жарт.

Це не іграшка. Це дуже серйозно.

Ледве Зедд згадав шкатулку Джіллера, Рейчел притихла і вже з іншим настроєм сказала:

— Добре, Зедд. Я розумію. Я буду його берегти.

— Послухай, Зедд, — Чейз притиснув дівчинку до себе і закрив їй вуха своїми ручищами, — що це ти затіяв? Мені це, знаєш, якось не подобається.

— Я хочу позбавити всіх дітей від страшних нічних кошмарів, — тихо відповів чарівник. — Яким не буде кінця.

— Послухай, я не допущу…

— Ні це ти послухай! Ти знаєш мене багато років. Скажи, хоч раз я завдавав комусь біль з примхи? Тим більше дитині? Або змушував йти на ризик заради порожньої забави?