Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 29

Гаррі, Рон і Герміона поспішили до своєї вежі.

— Думаєте, з ним буде все гаразд? — стурбовано запитала Герміона.

— Звичайно! Мадам Помфрі миттю загоїть йому ту подряпину, — запевнив Гаррі, котрому шкільна лікарка заліковувала ще й не такі рани.

— Краще б це сталося не на першому ж уроці Геґріда, правда? — стурбовано мовив Рон. — Тепер Мелфой зробить з мухи слона і так йому напаскудить...

Сподіваючись побачити Геґріда, вони першими прийшли на вечерю до Великої зали. Але його там не було.

— Його ж не звільнили, правда? — Герміона навіть не торкалася до м'ясної запіканки.

— Хай тільки спробують, — сказав Рон, який теж нічого не їв.

Гаррі стежив за слизеринським столом. Декілька учнів на чолі з Кребом і Ґойлом збилися докупи й про щось змовлялися — очевидно складали свою версію пригоди.

— Принаймні, нудним цей перший шкільний день не назвеш, — похмуро пожартував Рон.

Після вечері вони подалися до своєї вітальні готувати домашнє завдання для професорки Макґонеґел. Але робота не йшла: вони ніяк не могли зосередитися і весь час визирали з вікна.

— У Геґріда засвітилося, — раптом сказав Гаррі. Рон глянув на годинника.

— Якщо бігом, то ще можемо з ним побачитись, ще не дуже пізно...

— Навіть не знаю, — нерішуче мовила Герміона і зиркнула на Гаррі.

— Мені ніхто не забороняв ходити територією школи, — наголосив він. — Адже Сіріус Блек не проникне сюди повз тих дементорів, правда?

Отож вони відклали підручники й вилізли крізь отвір за портретом. На щастя, дорогою їм ніхто не зустрівся: вони не були певні, що можуть виходити із замку.

Волога травичка здавалася в сутінках майже чорною. Підійшовши до Геґрідової хижі, постукали.

— Заходьте, — почувся хрипкий голос.

Геґрід сидів у самій сорочці за обдертим дерев'яним столом. Іклань стояв поряд, поклавши голову йому на коліна. Вони з першого погляду збагнули, що Геґрід був зовсім п'яний. Перед ним стояв олов'яний кухоль завбільшки з відро, і він ніяк не міг утямити, хто це до нього прийшов.

— Гадаю, то рекорд, — нерозбірливо пробурмотів він, коли нарешті їх розпізнав. — Я си не пригадую вчителя, що викладав би лиш один день.

— Тебе ж іще не звільнили! — вигукнула Герміона.

— Ще ні, — приречено простогнав Геґрід, добряче відсьорбнувши з кухля. — Але се тілько питання часу... Тілько Мелфой оклигає і всьо...

— А як він там? — запитав Рон, коли вони всі посідали. — Нічого серйозного, правда?

— Мадам Помфрі зробила всьо якнайкраще, — язик у Геґріда заплітався. — Але він си скаржить на нестерпний біль... весь у бинтах... стогне...

— Він придурюється, — миттю озвався Гаррі. — Мадам Помфрі вилікує все, що завгодно. Торік вона відростила половину моїх кісток. Просто Мелфой використовує ситуацію.

— Вони вже сповістили Раді опікунів школи, — зітхнув нещасний Геґрід. — Вони вважають, що я мав зачинати з легшого. Треба було відкласти гіпогрифів на пізніше... дати вам флоберв'яків чи ще щось... але я хотів, як краще... це ж перший урок!.. я сам винен...

— Ні, винен Мелфой! — вигукнула Герміона.

— Ми свідки, — докинув Гаррі. — Ти ж казав, якщо гіпогрифа образити, він нападе. Мелфой сам винен, що тебе не слухав. Ми розкажемо Дамблдорові, як усе було насправді.

— Авжеж, — додав Рон, — ми тебе захистимо, не журися.

Зі зморшкуватих кутиків Геґрідових чорних, мов жуки, очей викотилися сльози. Він притулив до себе Гаррі й Рона і так їх стиснув, що аж затріщали кості.

— Мені здається, Геґріде, ти забагато випив, — рішуче сказала Герміона. Вона забрала зі столу кухоль і вийшла надвір, щоб усе вилити.

— Свята правда! — погодився Геґрід і відпустив з обіймів Гаррі й Рона, котрі, похитуючись, стали потирати ребра. Геґрід важко підвівся зі стільця і непевним кроком вийшов услід за Герміоною. Щось гучно шубовснуло у воду.

— Що він там робить? — стурбовано запитав Гаррі Герміону, що саме повернулася з порожнім кухлем.

— Запхав голову в діжку з водою, — пояснила вона.

Увійшов Геґрід, з його волосся й бороди капотіла вода.

— Уже легше, — він протер очі і потрусив головою, наче пес, забризкавши їх усіх. — Дуже файно, що ви до мене зайшли, я й справді...

Геґрід раптом затнувся і глянув на Гаррі, мовби щойно його побачив.

— А ЩО ЦЕ ТИ ТУТ РОБИШ, ГА? — він заревів так несподівано, що всі аж підскочили. — ГАРРІ, ТОБІ Ж НЕ МОЖНА ТУТ ГУЛЯТИ, КОЛИ СТЕМНІЄ! А ВИ?! ЯК ВИ ПОСМІЛИ ЙОГО ПУСТИТИ?! — Геґрід ступив до Гаррі, схопив його за руку і потяг до дверей.

— Пішли! — сказав він сердито. — Зараз я тебе відведу... І більше ніколи не приходи сюди... вечорами. Я цього не вартий!..